Не знаю, чи то, може, я просто був дуже голодний, чи справді юшка була смачна, але мені здалося, що я такої зроду не їв. А я ж розумівся на юшці. В нас у селі вміли її варити, та й сам я варив не раз. Але ця просто памороки забивала — така смачна. Всі прицмокували й хвалили Сашка — “штурмана”. А він сидів біля казана з ополоником у руках і, як завжди насупившись, уважно стежив, кому дати додачі.
Тепер мені було зрозуміло, чому всі так зраділи, що сьогодні Сашкова черга готувати сніданок. Він у них був визнаний куховар.
Незабаром усі понаїдались і порозлягалися на траві навколо вогнища відпочити. Хтось перший замугикав пісню, хтось підтягнув, і пісня виросла, зміцніла й полинула над плесом, аж попригиналися очерети…
Реве-е та сто-огне Дні-іпр широкий,
Сердитий ві-ітер за-авива-а…
Як було приємно отак лежати на траві горілиць, дивитися в блакитну безодню неба і співати хором пісню! Здавалося, вся земля, весь світ чує її.
Вожатий тихенько встав, пішов до човнів і повернувся з акордеоном. Пісня зазвучала ще дужче, ще злагодніше.
Коли кінчили “Реве та стогне”, вожачий сказав:
— А тепер нашу, піонерську, — “Злиньте вогнями…” Ану, заводь, Сашко.
— Тільки так, — одгукнувся Сашко, прокашлявся і, почекавши, поки акордеон програє вступ, заспівав. Я ніколи б не подумав, що в нього такий чистий, дзвінкий і високий голос. От тобі й дивакуватий “штурман” Сашко. “Тільки—так!” Мало того, що знаменитий куховар, ще й такий співець!
Злиньте вогнями
Синії ночі.
Ми піонери
Діти робочих…
Світлої ери
Час надійшов.
Клич піонерів:
“Завжди будь готов!”
— рвалася в небо пісня.
Навіть коли підхопили пісню всі разом, і то було чути дзвінкий голос Сашка, що чайкою злітав над хвилею інших голосів хору.
Співали ми години півтори, а то й більше. Яких тільки пісень ми не співали! І українських народних, і революційних, і старих комсомольських, і сучасних, і пісні з кінофільмів…
Потім Ігор сказав:
— А тепер, може, хай Валька станцює…
“Зараз буде пиндючитися, а її умовлятимуть”, — подумав я.
Але вона сказала без всякого:
— Будь ласка. Можу станцювати.
Тут я помітив, що Кукурузо чомусь почервонів і неспокійно засовався на місці. До речі, я ще й раніше, коли співали, помітив, що мій друзяка Кукурузяка весь час дивився на Вальку, а коли вона випадково зводила на нього очі і їхні погляди зустрічалися, він одразу втуплювався в землю.
— Український танець козачок! — оголосив вожатий і заграв на акордеоні.
Валька почала танцювати. І сталася дивна зміна. Незграбна цибата Валька вмить перетворилася в стрімку летючу пташину, кожен рух якої зливався з музикою. І циби її, оті самі тонкі циби, на яких, здавалося, не можна навіть встояти (от-от упадеш), оті циби, ледь торкаючись землі, наче весь час були у повітрі, у польоті — стрункі, міцні й пружинисті.
Біля мого вуха часто-часто, мов захеканий, мов це він сам танцював, дихав Кукурузо. А коли Валька скінчила танець і всі зааплодували, він не став аплодувати, а, зустрівшися зі мною поглядом, чомусь нахмуривсь і одвернувся…
Потім Оксана читала вірші Маяковського. Добре читала, тільки дуже кричала — мабуть, аж у селі чути було.
Загалом вийшов такий собі несподіваний концерт самодіяльності.
А потім почали купатися. Ігор плавав кролем, Сашко — “штурман” брасом, та й Валька нічого плавала (правда, по-дівчачому, задерши голову і одпирхуючись, як кицька). Але стрибати у воду з верби ніхто не вмів і отут мій друг Кукурузо показав, що таке васюківські хлопці. Видерся на самісіньку верхівку, розгойдався, як мавпа, на гілці і я-ак стрибоне майже хвилину летів і майже на середину плеса залетів. Всі тільки ахнули. А вожатий сказав:
— Молодець! З тебе може вийти хороший спортсмен. Тобі треба в секцію по стрибках з трампліна. Молодець!
Кукурузо аж зашарівся від задоволення. Мене розібрало, і я схотів довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки й собі подряпався на вербу. Але мене спіткала невдача. Прикра жахлива невдача. Я зачепився за сучка і розпанахав труси з низу аж до пупа, навіть резинка лопнула. Про те, щоб стрибати, не могло бути й мови. Я б загубив труси по дорозі. Придержуючи своє нещастя однією рукою і мало не плачучи від сорому, я безславно спустився вниз. Але ніхто не став кепкувати з мене: “Нічого, буває. З кожним може таке трапитися”, — заспокоювали мене всі. Я тільки екав і досадливо махав вільною рукою. Дівчатка запропонували мені, що зашиють труси. Я категорично відмовився. Сидіти без трусів, поки дівчатка зашиватимуть, — краще втопитися! Я взяв у них голку та нитки й поліз у курінь — зашивати свою ганьбу. Там, у напівтемряві, довго й невміло штрикав голкою, наколюючи собі пальці і ковтаючи сльози сорому. Несподівано погляд мій упав на книжку, що лежала в кутку куреня, прикрита листям. Я зацікавився, потяг її. То була “Граматика”. Я спершу здивувався, але потім згадав, що Кукурузо ж узяв її, щоб замилити дідові очі.
“Граматику” був закладений зошит Я розгорнув той зошит (хай простить мій друзяка мою цікавість!). На першій сторінці починався “Щоденник Робінзона Кукурузо”. Що там таке — ви вже знаєте; “пригоди” і “неприємності” першого дня. “А що далі?” — зацікавивсь я. Перегорнув сторінку і.. витріщив очі. Далі йшли вправи. Майже пів—зошита було списано вправами з граматики — і на дієслово, і на іменники, і на прикметники.
Вправи були написані олівцем — так само як і щоденник. Сумніву не було — все це писалося вже тут, на острові.
Так он воно що!
Робінзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному острові двадцять вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів, готувався до осінньої переекзаменовки.
Ах ти ж хитрун! Ах ти ужака! Твоя гордість, твоя шалена гордість заводіяки й отамана не дозволила тобі признатися, що ти ретельно готуєшся до переекзаменовки, і ти втік од людських очей на острів і там зубрячиш граматику. Тепер зрозуміло, чому ти саме так назвав свій острів… Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобі..
А втім, що “стривай”, що “пожди”? Хіба я скажу йому що-небудь? Хіба я хочу, щоб він провалився, щоб він залишився на другий рік?
Та ні! Звичайно ж, ні! І я нічого йому не скажу, ні слова, ні півслова. Хай думає, що я ні про що не догадуюсь. Хай думає!
Я швиденько поклав зошит і “Граматику” на місце й притрусив листям, ніби й не чіпав.
Від цього відкриття мені одразу стало легко й весело — немов після дощу сонце засвітило. Про сором свій я й думати забув.
Бадьоро зашив я труси й зовсім іншою людиною вискочив з куреня. Всі помітили зміну в моєму настрої і тепер сміливо почали посміхатися.
А Кукурузо сказав:
— Велике діло труси. Без трусів — нема людини, а в трусах — є людина, ще й посміхається, — і хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотілося бути дотепним сьогодні. І хоч дурний був його дотеп, я не образився.
Несподівано з плеса залунало:
— Го-го! Он ви де!
До острова підпливав ще один човен. У човні сидів Гришка Бардадим і кілька наших хлопців-юннатів.
— Майже годину вас шукаємо, — сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. — Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої нові сорти овочів та фруктів і почастувати.
— Ой! Нащо ж я так наїлася! — розпачливо скрикнула Оксана.
Всі засміялись.
— Нічого! Поки доїдемо — утруситься, — заспокоїв її вожатий. — Ну що ж, друзі, збираймося!
Зчинилася метушня.
— О! А ви що тут робите, босяки? — здивовано вигукнув Бардадим, помітивши нас.
— У них діло! Секретне! — таємничо сказала Оксана.
— Що-о?! — скривився Бардадимю — Діло? Яке діло? У цих-о? У цих-о жевжиків? Брешуть вони! Це ж відомі на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крім капостей, ніяких у них ділов не буває…
Ніхто навіть не засміявся. Мабуть, усі відчували незручність і мовчали.
Ми стояли червоні, мов два помідори.
Ми ладні були крізь землю провалитися.
Ех! Якби ми були такі здорові, як ти! Ми б тобі показали! “Ділов! Ділов!” — говорити спершу навчися!
— І нічого вони не босяки, а хороші хлопці! — вигукнула раптом Валька.
— Правильно! — підхопив ігор.
— Хороші, хороші, хороші! — заверещала Оксана.
— Тільки так! — вигукнув Сашко — “штурман”.
— Ну хай! Хай! Хай! — замахав руками Бардадим. — Ви — наші гості, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.
Нас оточили Ігор, Валька, Сашко — “штурман” та інші піонери. Залунали вигуки:
— Прощавайте!
— До побачення!
— Бувайте здорові!
Ми всім по черзі потиснули руки. І тут Валька, простягаючи руку Кукурузові, сказала:
— Шкода, що ми не дізнаємось, як, закінчилося ваше секретне діло…
Вона сказала це з щирим жалем, і я помітив, як знову почервонів Кукурузо. І раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:
— А знаєте що! А ви напишіть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишіть, добре?
— Напишіть!
— Звичайно!
— Хай напишуть обов’язково.
— Напишіть! Напишіть! — залунало звідусіль.
— Тільки так! — відрубав Сашко — “штурман”.
А Валька вже писала на якомусь папірці адресу.
— На, — сказала вона, просгягаючи папірець Кукурузові — Тільки гляди, не загуби!
Кукурузо нічого не сказав — мовчки сунув папірець за пазуху.
Вони сіли в човни.
— Заспіваймо їм на прощання пісню! — вигукнула Валька. — Заводь, Сашко!
І вони заспівали.