Кукурузо ображено хмикнув:
— Ти що — дурний? Тобі, звичайно, смішки. Попробував би ти.
— Ану повтори ще раз, як воно було — ота бійка, — по просив я
Кукурузо повторив. Я покивав головою, зітхнув і сказав:
— То був я.
Кукурузо вирячився на мене.
— Це точно був я… Дивись. — Я закотив халошу і показав на нозі під коліном здоровенний синець. — Твоя робота.
І я розказав усе, що трапилося зі мною цієї ночі. Кукурузо тільки кліпав очима:
— То, виходить, що то… що то… билися ми з тобою? А мені ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький…
— А мені, думаєш, ні? Просто велетень.
Ми глянули один на одного і раптом як зарегочемо!
— Оце здорово!
— Оце-то так!
— І як я міг не впізнати тебе?
— А я?
— Хоч би слово сказав.
— А ти ж чого — як води в рот набрав?
— З переляку.
— З переляку!
— А незнайомець, значить, і не вилазив з човна?
— Не вилазив.
— А де ж він потім дівся?
— Зник десь. Поїхав. Я на дерево з переляку видряпався — всю ніч на гілці, як мавпа, просидів, аж до світання. І очей не стулив. Оце тільки як розвиднілось, униз спустився та задрімав трохи.
— А чого він приїжджав, як ти думаєш?
— А я знаю? Не в гості до мене, в усякому разі.
— А ти чув, як у воду шубовснуло щось?
— Чув, звичайно. У мене аж у животі тенькнуло.
— Може, то когось утопили? Га?
— Хто його зна.
— Так, може…
— Цить! — Кукурузо раптом схопив мене за руку. — Пригнись.
Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся.
— Диви! — прошепотів Кукурузо. На плесо виплив човен У ньому сидів Книш. Човен плив тим самим “курсом”, що й незнайомець уночі. Обігнув острів і зник за прибережними кущами.
Ми кинулися в траву і поповзом — туди. За тими кущами острів кінчався. Нікого там не було. Книш проплив мимо.
— У човен!
Ми сіртонулися до плоскодонки.
Кукурузо враз спинився:
— Взять рушницю?
— Не треба! — прохопивсь я, потім додав — Ніколи.
Ми сіли в човна і почали огинати острів, наближаючись до того місця, де вночі зник незнайомець. І хоч зараз був ранок і світило сонце, серця в нас билися тривожно — ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дійсно щось жахливе…
За кущами починалася вузенька стружка. А навкруги — щільні очерети. Шлях був один. Ми в’їхали в стружку. Стружка була вузька, але майже рівна й нікуди не звертала.
Незабаром ми випливли на невелике плесо і побачили острів. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острів. Ондо й Бурмилів курінь “президенція” — якраз край берега. Я й не знав, що цією стружкою можна втрапити до Високого острова і що він так близько. Ми завжди добиралися до Високого острова іншим шляхом.
Ми обережно підпливали до берега. Попід берегом стояло два човни.
З-за куреня лунали добре чутні голоси Книша й Бурмила. Їх не було видно. Вони, мабуть, сиділи біля вогнища — курився синій димок…
— Нехорошо це… — докірливо говорив Бурмило — Нехорошо…
— Цить уже — “нехорошо!” Моральний кодекс найшовся мені! А ятери вночі хто ставить?
— Та що ти! Двієчко ятерків якихось гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я бога не бачив!
— Нічого-нічого! За це теж Радянська власть по голівці не гладить.
— Але ж… Так то ж зовсім інше…
— Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мішайся! Щоб я тебе тут і не бачив! Сьогодні вночі я це зроблю — й квит! І дивись мені!
— Та гаразд уже! Тільки хоч зараз іди звідси, бо понаїдуть оті юннати з стариком! Кому це нужно!..
Я схопився за весло.
— Гребімо звідси — він зараз пливтиме.
Добре, що човни наші в обидва боки однакові — що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися — вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми — і заднім ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. І тільки вже як добряче замаскували човна в очеретах попід берегом свого острова — одхекались і прийшли до тями.
Так он воно що! Значить, то вночі Бурмило був, ятери ставив. А ми трохи не повбивали один одного.
Але що ж сьогодні вночі робитиме Книш на Високому острові?! Що навіть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гулятиметься!
— А може, він хоче глобулус викрасти й за кордон передати? — каже Кукурузо.
— А він хіба секретний?
— А що ж ти думав, може, й секретний… В усякому разі, крім глобулусу, на цьому острові красти нічого. Не жабів же.
Невже глобулус?..
І раптом я згадав…
Це було місяців півтора тому. Я поїхав з мамою на базар. Вона просила помогти підвезти їй кошики.
Базар у нас у райцентрі, дванадцять кілометрів від села. Раніше туди човнами по річці їздили. А тепер більше на велосипедах. Швидше.
Поїхали ми. Мама на “Україні”, я на своєму “Орльонку”. Не люблю я базарів, та що поробиш.
Одвіз я кошики, збираюся назад їхати. І тут бачу — Книшиха. Торгує у ряду, де продають насіння, сушені трави та різні “спеції”. На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича.
Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигукує:
— А кому льобулі. Кому льобулі? Двадцять копійок пучечок! Кому льобулі? Чиста льобуля! Сто процентів вітамінів! Усі вітаміни! А! Б! В! Г! Д! Більш не купите ніде! Навались, у кого гроші завелись.
Її оточують покупці. Торгівля йде повним ходом.
— Як чайок заварювать, — пояснює Книшиха якійсь молодиці. — Од бешихи крепко домагає… Од перестріту… Од… — шепче щось молодиці на вухо.
— Ну?! — здивовано—радісно каже молодиця, — Дайте три пучечки.
— Уступили б трохи, тьотю… Дорого, — торгується інша молодиця.
— Дорого — мило, дешево — гнило, моя дорогенька! Не можу менше… — і вже Книшиха замакітрює голову якійсь літній дачниці. — Можна й у борщ… Смакота! Беріть, дама, не пошкодуєте. Чоловік вам ноги цілуватиме!
І знову завелася дзвінкоголосо:
— Ану — водорість! Цілюща водорість для всього! Смачна приправа для холодного й гарячого! Можна в чай! Можна в горілку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! Їжа космонавтів! — тицьнула відстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича. — Тридцять копійок пучок! Український женьшень!
Покупці посміхалися, але брали.
Я придивився, чим вона торгує. То були пучечки якоїсь сушеної трави, а може, й справді водорості. Але те, що це не глобулус, і сумніву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович, — мікроскопічна одноклітинна водорість, і мати такий вигляд не міг аж ніяк.
Розказав я тоді про це Яві, подивувалися ми заповзятливості й базарному талантові Книшихи (“От людей обдурює зміюка!”), а потім і забули. Чим тільки не торгують на тих базарах! Це ж тобі не в магазині.
А тепер я згадав. Може, й справді Книш на глобулус зазіхає.
— В усякому разі, — рішуче сказав Кукурузо, — ти собі як хочеш, а я сьогодні вночі…
Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвінка пісня:
Пусть всегда будет солнце,
Пусть всегда будет небо,
Пусть всегда будет мама,
Пусть всегда буду я!
РОЗДІЛ XVIII. Несподівані Ігор, Валька та інші
Голоси були хлоп’ячі й дівчачі — бадьорі піонерські голоси. Здавалося, що плавнями просто по воді й болоту крокує через очерети веселий піонерський загін. Ми здивовано перезирнулися — що таке? Потім рвонулися й побігли на берег — туди, звідки видно було плесо. Але нічого не побачили заважав очерет.
Ми швидко видряпалися на стару вербу, під якою стояв курінь. Це було найвище дерево на острові. І тоді побачили: з стружки на плесо випливали, наче лебіді, білі човни. У човнах сиділи піонери — в білих майках, у білих панамках, з червоними галстуками. В першому човні стояв на весь зріст стрункий високий юнак у білих штанях, без майки, але теж з червоним піонерським галстуком. То був, мабуть, вожатий. Під бронзовою шкірою його випиналися могутні мускули. Здавалося, цей юнак зійшов просто з фізкультурного плаката “Готуйся на значок ГПО!”
Та от пісня скінчилася, і вожатий вигукнув:
— Друзі, пропоную на цьому острові зробити зупинку! Як ви вважаєте, товаришу штурман? — схилився він до маленького вилицюватого хлопця з насупленими бровами, що сидів на кормі.
— Тільки так! — дуже серйозно відповів хлопець. Всі чомусь засміялися.
— Тоді держіть курс на острів, штурмане! — в тон йому сказав вожатий.
— Тільки так! — повторив хлопець, і знову всі засміялися.
Але на хлопця це не справило ніякого враження. Він і бровою не повів.
Один за одним човни пристали до берега. І враз острів ніби перетворився на піонерський табір: сміх, крики, біганина. Хтось бив м’яча, хтось уже хлюпався у воді, хтось ловив сачком метеликів. Серед піонерів ми побачили й кількох васюківських юннатів, але вони були не з нашого кутка, ми їх знали погано. Ми сиділи на дереві, не знаючи, що нам робити, — чи показуватись, чи ні. Та довго вагатися нам не довелось. Якась висока цибата дівчинка натрапила на курінь і вигукнула:
— О! Дивіться! Тут хтось живе!
Всі збіглися до неї. Підійшов і вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курінь і одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний ліхтарик.
— Ліхтарик! — пояснив він. — Механічний. З динамкою. Дає струм лише тоді, коли натискати на цю ручку.
І почав чвиркати, показуючи. Кукурузо неспокійно засовався на гілці.
Цибата дівчинка теж шмигнула в курінь і потягла звідти рушницю.
— Погляньте, справжня, мисливська…
— Ой, обережно, вона, може, заряджена! Ще стрельне, — зойкнула котрась із дівчат.
Тут Кукурузо вже не витримав:
— Ану не займай!
Всі враз підняли голови. Ховатися більше було нічого.
Ми злізли з дерева. І одразу нас оточили піонери.
— Хто ви?
— Що ви тут робите?
— Це ваш курінь?
— І рушниця ваша?
— Ви мисливці?
— Ви тут живете?
Я розгублено подивився на Кукурузо. Він похнюпився і мовчав.
— Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це наші, з Васюківки, сказала васюківська юннатка, здається, з восьмого класу.
— Або з дому втекли, — підкинула друга (ми про неї тільки знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера).
— Або в індійців грають. Як “Маленькі дикуни” Сетона—Томпсона. Пам’ятаєте? — втрутилася цибата.
— Або у Робінзонів… Правда ж? — сказав вожатий. Я зовсім безпорадно глянув на Кукурузо. Мій друг густо-густо почервонів. І раптом сказав:
— Ні в що ми не граємо… У нас тут діло одне… А ви хто такі?
— А ми з Києва. Юннати ми, — зацокотіла гостроносенька дівчинка в окулярах.
— Приїхали сьогодні, — перебила її цибата.
— От Валько, не перебивай! Дай я скажу! — вигукнула гостроносенька і знову зацокотіла. — Сьогодні приїхали. Приїхали сьогодні. Да… Почули, що у вас глобулус виводять і от приїхали. Наш керівник професор Дудка говорить що… Ви знаєте професора Дудку? О, це знаменитість! Світова знаменитість! Говорить, що ваш глобулус, — це надзвичайно. Надзвичайно! Вони приїдуть завтра — і професор, і кореспондент газети “Зірка”. А ми сьогодні приїхали. Професор і кореспондент теж сьогодні приїхали б, але в професора сьогодні термінова вчена рада в Академії. Несподівана. А в нас уже квитки були. От ми й приїхали. А ваші не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: “Завтра”. Ну, ми розуміємо — люди стільки старалися, їм хочеться, щоб урочисто… Ми розуміємо… А у вас яке діло? Яке? Га?
Кукурузо набурмосився:
— Діло… та й усе…
— Секрет? Так? Секрет? — не вгавала гостроносенька.
— От іще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! — вигукнула цибата Валька. — Раз не говорять, значить, секрет.
— Ну, гаразд, не кажіть, не кажіть, хай буде секрет, — погодилася гостроносенька Оксана.
— То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? — спитав вожатий.
— Ні, аж до вечора можете буть, — милостиво дозволив Кукурузо.
— Та ні, ми на якусь годинку. Просто хотілося скупатися й поснідати на свіжому повітрі, біля вогнища. Дівчатка з самого Києва про це мріють. Он Оксана ніколи в житті не снідала біля вогнища, — усміхнувся вожатий.
— Вона й живої корови ніколи не бачила. Тільки на картинці, підморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом.
— Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! — кинулася на нього Оксана.
— Брек! Бій закінчено! Перемогла Оксана! — вигукнув вожатий. — А тепер — за діло! Виймайте харчі! Розкладаймо вогнище!
— Тільки так, — авторитетно підтвердив маленький “штурман”.
Піонери одразу загаласували й побігли до човнів.
— Ти, Ігоре, займись вогнищем, — сказав вожатий хлопчині з фотоапаратом. — Ти в нас майстер.
— Ходімо, я покажу, де хмиз, — по-хазяйськи запропонував Кукурузо. І ми втрьох пішли в глиб острова. Йшли і, як це завжди буває на початку знайомства, ніяково мовчали — не знали, про що говорити. І раптом Ігор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. І враз десь всередині в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото знаєте: “Бз-вз, дудль будль, бум-бем, бу-га-га…!” І потім щось заспівало жіночим голосом по ненашому… Ми стали і вирячились на Ігоря, мов барани. Що за таке?