Він засміявся і пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат:
— Приймач! На транзисторах, напівпровідниках. Це я тільки у футлярі від фотоапарата його змонтував. Бо іншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.
Он воно що! Так це транзисторний радіоприймач, такий, як у діда Салимона! Як ми зразу не догадались?
— Гарна штука, — опам’ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. — Скільки дав?
— Що — дав?
— Заплатив скільки?
— Ніскільки. Сам зробив.
— Що-що? — Кукурузо скривився і приклав долоню до вуха, наче недочув. Я хихикнув.
— Сам, кажу, зробив, — серйозно повторив Ігор.
— Ага, — криво посміхнувся Кукурузо — Ну да. Я ж і питаю: скільки дав? У нас у сільмазі “Турист” продається. Тридцять п’ять карбованців. Красивий, під перламутр. Ну, а цей, звичайно, гіршенький.
— От, дивак, не вірить. Ну, як хочеш.
З кущів вийшов вожатий.
— Про що це ви, хлопці, сперечаєтесь?
— Та нічого, просто так, — махнув був рукою Кукурузо, але потім, глянувши знизу на вожатого, раптом єхидно спитав:
— Дядю, а у вас всі піонери отакі-го… чи тільки цей?
— А що таке?
— Та нічого… Просто він каже, що оцей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобіль справжній сама зробила, а отой “штурман” — “тількитак” — у космос літав?
— Щодо космосу та автомобіля не скажу, а от приймач він дійсно сам зробив. Це точно. Він у нас молодець. У радіогуртку вже третій рік. Академіком буде.
Вожатий говорив серйозно, без всяких жартів. Не вірити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис — насмішкуваті вогники в очах погасли, куточки губ опустилися.
Я теж був здивований. Мені чомусь завжди здавалося, що всі оті розумненькі зразкові школярі, які майструють діючі моделі атомних криголамів та літаків, обов’язково повинні бути хирляві, заморені, в окулярах. І обов’язково дивакуваті. А тут перед нами стояв нормальний кирпатенький хлопчина — мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фізкультурник. Якось більше уявлявся він на спортивному майданчику, серед галасливої ватаги розхристаних хлопців, ніж заглиблений у переплутані тельбухи якогось чудернацького радіоприймача.
Ми мовчали, розгублені й спантеличені.
Вожатий пильно подивився на нас і удавано сердито сказав:
— Що ж ви, братця, розпатякались тут, а хмизу не несете? Люди ж голодні. Ану, давайте швидше!
Це зразу вивело нас із заціпеніння Ми кинулися поспіхом (навіть надто вже поспіхом) збирати хмиз. І через хвилину вже тягли на галявину величезні оберемки. Особливо старався Кукурузо. Він тяг такий оберемище, що я боявсь, щоб у нього пуп не розв’язався.
Цибата дівчинка Валька, побачивши, захоплено сказала:
— Ого-го!
І я не знаю, від чого більше був такий червоний Кукурузо, чи від напруження, чи від того “ого-го”. Він взагалі чогось дуже часто поглядав на оту Вальку. Найшов на кого дивитися! Страшило якесь! Лупате, цибате, витрішкувате! Тю! Гірша за Гребенючку у сто разів.
Всі стояли на галявині кружка і дивилися, як ловко розпалював Ігор вогнище. Диви, міський, а вміє…
Незабаром серед галявини вже лизало небо вогненними язиками велике багаття.
— Ну, а чия черга сьогодні куховарити? — спитав вожатий.
— Сашкова! — радісно вигукнула цибата Валька.
— Сашкова! Сашкова! Правильно! — загукали звідусіль, і всі подивилися на “штурмана”.
— Твоя? — спитав вожатий.
— Тільки так, — сказав той.
— Значить, нам сьогодні везе, — усміхнувся вожатий.
— Везе! Везе! Юшку! Сашенько, обов’язково юшку! Юшку! — злилися в одно десятки вигуків.
— Тільки так, — уперше за весь час усміхнувшись, закивав головою Сашко.
Тепер, коли всі стояли разом навколо вогнища, було особливо помітно, що Сашко дуже маленький на зріст, менший за всіх Може, тому він і тримався так серйозно й насуплено, щоб здаратися соліднішим. Але ще було помітно, що його всі люблять і якщо й сміються з отого ного “тільки так”, то зовсім не глузливо, а скоріше лагідно.
Сашко заходився готувати їжу. Дівчатка допомагали йому, чистили картоплю, рибу, яку дістали з сітки, що була прив’язана до корми одного з човнів і занурена у воду. Інші піонери розбрелися по острову. Якось так само собою вийшло, що ми опинилися поруч з Ігорем. Ігор сидів на пеньку і стругав ножем паличку. Ми з Кукурузом сиділи біля пенька навпочіпки, уткнувшися підборіддям в коліна, і задумливо колупалися в землі. Потім Кукурузо кахикнув і, насупившись (щоб приховати ніяковість), сказав хрипло:
— Дай подивитися… приймач… Можна?
Ігор зразу одклав ножик і паличку
— А чого ж… Звичайно. Будь ласка.
Він одкрив футляр.
— Оце настройка, це діапазони, це звук, — показав, де що крутити.
Кукурузо схилився над приймачем. Засопів. Я й собі носа сунув Кукурузо одпіхнув мене ліктем.
— Не хукай туди прямо. Запотіє і зіпсується.
Ігор усміхнувся.
— Та нічого. Від цього не зіпсується.
Довго Кукурузо крутив ручки-коліщата, і ми мовчки, затамувавши подих, слухали голоси далеких країн.
— Да-а… Цінна штука, — сказав нарешті Кукурузо і додав: — Ну, з фізики, в тебе, звичайно, п’ятірка.
— П’ятірка, — просто і без хвастощів відповів Ігор
— А двійки ти хапав коли-небудь? — з надією спитав Кукурузо — Хоч з поведінки, хоч зі співів абощо? Чи круглий відмінник?
— Відмінник, — ніби вибачаючись, сказав Ігор. — Всі наші юннати відмінники. Така умова.
Кукурузо тихо зітхнув.
У цей час з кущів визирнула Валька. Видно, дівчата вже закінчили чистити рибу. Я бачив її, а Ігор, що сидів до неї спиною, ні. Валька тихенько підкралася до нього, і я не встиг навіть рота розкрити, як вона одним рухом зштовхнула його з пенька. Ігор нічого не підозрівав і, звичайно, перекидьки полетів у траву.
— Дамі завжди треба звільняти місце, — сказала Валька, сідаючи на пень.
Ігор, встаючи і обтрушуючись, тільки усміхнувся у відповідь.
Ми з Кукурузом здивовано перезирнулись.
Добре діло! Толковою хлопця-фізкультурника, що змайстрував отакенюній приймач, цибате страшило пхає собі так, ніби то не хлопець, а якась мебля.
І він тільки посміхається…
Якби, наприклад, мені зробила таке, скажімо, Гребенючка, я б їй так дав, що вона б ногами вкрилася. Та що це з Кукурузом?
— Ану дай мені! — нахабно говорить Валька і простягає руку до приймача, якого держить Кукурузо. І Кукурузо, теля, спокійнісінько оддає приймач. Тю, дурний! Що то — її приймач, чи що?! Чого вона розпоряджається! Іч, яка розумна!
Проте всі ці вигуки, звичайно, беззвучно лунають лише в мені самому. Я мовчу. То ж не — мій приймач, і не в мене його одбирають.
Валька почала настроювати приймач, по-пташиному схиливши голову набік і дивлячись у небо. Надибала на якусь тягучу мелодію і раптом радісно скрикнула:
— О! О!
Ми спантеличено глянули на неї — що таке? Мрійно дивлячись на плесо і уважно слухаючи музику, вона тихо сказала:
— “Лебедине озеро”… Адажіо…
Я скривився. Тю, задавака! Таке говорить, що й не второпаєш!
А Кукурузо напустив на себе серйозність і, насупивши брови, каже:
— Ні, — каже, — це озеро скоріше не Лебедине, а Качине, бо лебеді в нас не водяться. Зате качви — як тої ряски.
Валька раптом як зарегоче:
— Ой, держіть мене! Ой, не можу! От дивак! Я ж не про це озеро, а про музику. “Лебедине озеро”. Балет композитора Чайковського. Якраз оце зараз передають.
Кукурузове обличчя наче ошпарили. Вся кров, яка тільки була в його організмі, кинулася в обличчя.
— Можна подумать, що я не знаю, — сердито буркнув він. — Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для інтересу… Для сміху.
Я одвернувся. Не можу я дивитися в очі людині, яка бреше. А Кукурузо брехав зараз безсовісно. Нічого він не знав, ніякого “Лебединого озера”. Бо слух у нього препоганий. Співати він міг тільки зі мною. Підтягувати. Мені було досадно на Вальку, що вона примусила мого друга так брехати. І, взагалі, чого вона припхалася до нас?
І раптом, ніби підслухавши мої думки, Валька різким рухом вимкнула приймач і сказала:
— Ви на мене сердитесь, хлопці, так? Що я влізла до вас і пристаю, так?.. То я зараз піду. Ви не сердьтеся. Просто мені хотілося познайомитися з вами.
І так вона це якось просто сказала, що мені аж стало ніяково. І ні я, ні Кукурузо не знайшли, що відповісти.
Валька підвелася, сунула Кукурузові в руки приймач і побігла до вогнища.
— Дивачка якась… правда? — знизавши плечима, зніяковіло мовив Кукурузо.
— Вона хороший хлопець, — несподівано почервонівши, сказав Ігор. — У нас з нею всі дружать. А чого ти не включаєш приймач? Ти включай, не соромся. Я недавно поміняв батарейку.
Я пильно глянув на нього і зрозумів, що він навмисне міняє тему розмови, що більше про Вальку говорити не варто. Я його добре розумів. Мені теж було б неприємно, якби хтось говорив про Гребенючку.
Я не знаю, скільки ми ще просиділи на березі біля пенька але незабаром від вогнища почувся голос вожатого:
— Ігорю, хлопці, ідіть швидше! Юшка готова!
— Пішли! — сказав Ігор.
Я як ото випив вранці склянку молока, то більше й ріски в роті не мав — був тепер голодний, як арештант, і ця пропозиція мені, звичайно, дуже сподобалася. Думаю, що Кукурузо їсти хотів не менше, бо через усі нічні переживання, мабуть, зовсім не снідав.
Але несподівано він сказав Ігорю:
— Ти йди, а ми тут посидимо. Ми щойно перед вашим приїздом добряче поснідали.
Я закліпав на нього очима і роззявив рота, але промовчав.
— Та не видумуйте, хлопці, ходімте! Такої юшки ви зроду не їли, умовляв Ігор. Кукурузо вперто відмовлявся. Я, ковтаючи від голоду слину, змушений був його підтримувати. Нарешті Ігор махнув рукою:
— Та ну вас! Чекайте, я зараз вожатого на вас нашлю! — і побіг до вогнища. Але через хвилину замість вожатого прибігла цибата Валька. І одразу накинулась на нас:
— Це що таке? Ану марш їсти юшку! Якби ви мене запрошували — що, я хіба відмовилася б? Я б відмовилася, якби ви мене запрошували?! Ану, швидше!
І, на мою радість, Кукурузо, який так уперто відмовлявся перед Ігорем, тут раптом вмить знітився і покірливо поплентався за дівчиною. І знову мені згадалася чомусь Гребенючка…