Ми довго стояли на березі, їх давно вже не було видно, а пісня ще лунала з-за очеретів і розлягалася на всі плавні.
Дружба! Дружба!
Молоде і вічне слово!
Дружба! Дружба!
Ти єднаєш нас чудово!
І щоб весело жить,
Пам’ятай кожну мить:
Треба друзів любить,
Ними слід дорожить!
Назавжди умій дружить!
А потім Кукурузо лежав у траві на галявині і мовчки дивився в небо. Я теж лежав і дивився. Небо — це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися и думати Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсім не здивувався, коли він раптом зітхнув і сказав:
— Да зараз техніка, воно не те що… а взагалі.. звичайно… Кажуть, в отакому гудзику — приймач, у портсигарі — телевізор. А фотоапарат — так той взагалі під ніготь сховати можна.
— Що ж ти хочеш — на транзисторах, напівпровідниках — сказав я і почервонів. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що таке є — транзистори, напівпровідники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нічого ми не знали. Нічогісінько… А Ігор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачі на отих транзисторах.
Кукурузо зітхнув і раптом мрійно промовив:
— А здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Інтересне й незвичайне. Наприклад… Наприклад, керування коровою на відстані по радіо. Між рогами натягнена антена У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно).
Пасти таку радіо корову — одна насолода.
Сидиш собі десь за три кілометри на баштані в діда Салимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавунові люблю А ти? Ага… Да-да). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потім глянув у кишеньковий телевізор, бачиш — твоя Манька у шкоді, в колгоспному просі. Натискаєш кнопку і: “Манько-о! Ану верни, проклятуща! Га-ля-ля-ля!” і Манька — як ніби її хто пужалном уперіщив — назад. А ти знову сидиш і наминаєш кавуна. Красота! Скажи!
— Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалі… — кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся — не вмів він довго сумувати й роздумувати. Він був людиною дії.
— Ну, гаразд, про це потім. А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночі затримувати.
— Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Він же нас потопить, як кошенят.
— Потопить? А рушниця нащо? Ти що, думаєш, для такого діла обов’язково треба людей та дрюччя? Рушниця це, брат, не жарт. Це зброя. Бац — і будь здоров!
— Ти що, думаєш у нього стріляти? — зі страхом спитав я.
— От тобі зразу стріляти! Не стріляти, але… якщо… Взагалі, рушниці будь-хто злякається.
— Авжеж, — погодивсь я. — Тільки як же ж… я… вночі… а дома? Тобі добре, ти на безлюдному острові, тобі питаться ні в кого. А я…
— То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.
— Що?
— Ну, що на рибалку ідеш абощо.
— Я й так на рибалці зараз.
— Га що ти — маленький! Тут таке діло, можна сказати, державне, а він…
— Ну добре, щось придумаю. Тільки тоді мені треба зараз додому їхать.
— Їдь, а я що…
Я сів у човен.
Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотілось залишатися самому на острові. Він ходив по коліна в воді навколо човна і обмацував борти, бурмочучи “Отут треба було б зашпаклювати, а тут підсмолити, а цю дошку взагалі замінити”.
Йому хотілося ще щось сказати, він почухав за вухом, шморгнув носом і нарешті сказав:
— Ти знаєш… Ти б привіз мені скиглика хоч одного. Захотілося, як перед смертю. А то все риба та риба.
Скигликами називали у нас оті полив’яні пряники, що продавалися у сільмазі. Всохлі й тверді, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цілий день, Може, за це ми й любили їх.
— Добре, привезу, аякже, — сказав я і відштовхнувся од берега.
