ТРИЛОГІЯ ПРО ПРИГОДИ ДВОХ ДРУЗІВ
РОЗДІЛ V. Шукаємо царя — незнайомця з тринадцятої квартири. Зустріч у театрі. Велич і падіння Яви Реня
Ранок почався з несподіванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (він встав раніше за мене). Одягаюся я, бачу — він мені підморгує і киває головою: ходім, мовляв, є якийсь секрет. Пішов я за ним у санвузол.
Прижмурився Ява на мене підозріло і каже тихо:
— Що ж ти приховав, що твій дядько у контррозвідці робе? — і палець на руці для шалабана скручує. Я вилупився на нього:
— У якій контррозвідці?
— У тій, — каже, — що шпигунів ловлять.
— Тю! — кажу. — Ти вже зовсім звихнувся на тих шпигунах.
— Нічого не звихнувся, — каже він. — Думаєш, я дурний? Зброю видають тільки міліціонерам (раз!), прикордонникам (два!) і контррозвідникам (три!). Це я точно знаю. А раз твій дядько не міліціонер і не прикордонник — значіть, він контррозвідник.
— Яку зброю? — нічого не розумів я.
— Пі-ста-лет! — відрубав Ява.
— Де ти його бачив?
— У шухляді письмового стола — вона висунута трохи.
— Да? Ану ходім! — і тепер уже я палець на руці для шалабана скручую гляди ж, як збрехав!
Вийшли ми з санвузла, пройшлися (ніби просто так) по кімнатах. А тоді до письмового стола, і я оком у висунуту шухляду тільки — стрель! Є! Не збрехав Ява! Пістолет! Справжній! Тьмяно блищить воронована сталь!
Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконі і вимахував гантелями — зарядку робив. А тоді…
— О! Дядю Гришо, а що це у вас? — здивовано і невинно—невинно спитав я.
— Де? — дядько зайшов у кімнату і підійшов до мене.
— Та оце, — киваю, — в шухляді.
— А-а… Пістолет.
— Та бачу, що не лопата… А нащо?
— Як нащо? Стартовий пістолет. Спортивний. Не бачив хіба ніколи?
Тюгу! От тобі й контррозвідка! Дядько ж мій, крім того, що майстер на заводі “Більшовик”, ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республіканської категорії). І як я одразу не здогадався, що то за пістолет! А втім, я таки, чесно кажучи, стартових пістолетів ніколи близько не бачив і в руках не тримав. І Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонів Ява: соромно йому, що він так сплохував. І, щоб приховати своє збентеження, пита:
— А як же він стріляє?
— Дуже просто, — дядько вийняв пістолет з шухляди. — Дається команда… “На старт!” — потім: “Увага!” — а тоді, — дядько підняв пістолет над головою…
Б-бах!..
Ого! Аж у вухах задзвеніло! І в ту ж мить:
— Ой!.. Трах-тарарах!.. — Щось гепнулось і заторохтіло в кухні. Ми кинулися туди. Посеред кухні сиділа на підлозі тітка, а біля неї лежала розбита макітра, в якій вона терла мак на пиріг. Не сподіваючись пострілу, тітка з переляку гепнулась на підлогу.
Вигляд у неї був такий кумедний, що ми засміялися.
— Гри-и-шо! — докірливо схиливши голову набік, жалібно сказала тітка. Ну як дитина! Хіба так можна? Я трохи не вмерла.
— Хто ж тобі винен, що ти полохлива, як той заєць під голим кущем, сміючись сказав дядько.
— А воно таки так бахка, що будь—кого перепудити може, — сказав я (жалко мені стало тітку).
— З ним і шпигунів ловить можна, — сказав Ява. — Б’є, як бойовий!..
— Дядю Гришо, а можна стрельнути? — насмілився я.
— А чого… тільки.. — Дядько показав очима на тітку, яка вже піднялася й збирала черепки.
— А ми у спальні, — вихопився Ява.
— Ну давайте…
Але навіть у спальні, перед тим як стрельнути, я голосно вигукнув:
— Тьотю, на старт! Увага!
І лише тоді натиснув обома руками на рукоятку (така туга, що однією годі й думати!). Ох же ж і стрельнуло! По—моєму, ще дужче, ніж у дядька.
По два рази стрельнули ми з Явою — більше дядько не дозволив (“Ще сусіди позбігаються!”).
Вся ця історія з пістолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце моє защеміло і заскиглило, як цуценя у темній коморі. Що—то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як він зустріне нас?
За сніданком я вже сидів мовчазний і похмурий. Ява поглядав на мене і підморгував — намагався підтримати.
Мляво прожовуючи яєчню з салом, я думав. Я думав про те, що треба якось, не брешучи (ні в якому разі!), вислизнути з дому, щоб піти шукати артиста.
А навіщо брехати? Похід у Театр юного глядача так чи інакше в нас заплановано. То ми підемо не через кілька днів, як збиралися, а сьогодні. І по дорозі до юного глядача завітаємо в інші театри і пошукаємо того артиста.
Вистава почнеться о дванадцятій, а зараз ще десятої немає, ми встигнемо.
Дядько не став заперечувати, коли я сказав про театр, тільки роздумливо промовив:
— А може, й мені з вами? Як думаєте?
Ми думали, що це зовсім не зайве і непотрібне, він нам тільки заважатиме. І я поспішив сказати:
— А хіба вам цікаво? Там же все дитиняче! Якби я був дорослим…
Чи вгадав дядько мої думки, чи ні, але він усміхнувся:
— А то й правда. Ідіть самі. То я пожартував. Але якщо знову десь загубитеся — завтра ж додому.
Дядько дав нам гроші, ми повдягали новенькі хрумтливі сорочки, випрасувані штани, лискучі, ще не взувані жодного разу черевики і пішли.
Не знаю, як ви, але я, коли на мені все нове, відчуваю себе наче голий. Здається, що на мене всі дивляться, і соромно, ніяково, і хочеться сховатися від людських очей. Кінчається завжди тим, що я або тернуся рукавом об стінку, щоб замазатися, або пляму на штани посаджу, або черевик носаком у землю вдарю, щоб не був такий лискучий. Тоді мені легше. От і зараз, як ми вийшли на сходи, я одразу проїхався ліктем по поруччях, зробивши таким чином на сорочці брудну смугу, — і тільки після того ми вийшли на вулицю. Та все одно у новому було незручно і мулько: ногам у черевиках, як у колодках, а комірець шию тре, мов хомут, — щоб повернути голову, треба всім тілом повертатися. І чого це у театр не можна ходити в звичайній одежі? У театр же йдуть, щоб виставу дивитися, а не щоб на тебе дивилися. Я, якби був великий начальник, видав би навіть наказ щоб у новому в театр не пускати. Але не хвилюйтесь, я начальником ніколи не буду. Бо я хочу льотчиком…
Ми сіли на тролейбус і поїхали на вулицю Червоноармійську у театр музкомедії. Ми почали з нього, бо мені чомусь здавалося що той симпатичний кругловидий артист працює саме в цьому веселому театрі (а то де ж іще можна грати царя!).
Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нікого нема. Праворуч каса. Прямо — на всю стіну величезні двері. Піднялися ми східцями до тих дверей. Торкнулися — відчинюються. Зазирнули — і там нікого.
— Може, — кажу я, — ще рано, ще не поприходили.
— Добре рано! Десята година! — каже Ява. — Артисти, як і всі люди, повинні зранку на роботу з’являтися. Аякже! Це ж служба.
— То чого ж нема нікого?
— А ти що, хочеш, щоб вони тобі тут біля дверей товклися? Вони на сцені, мабуть. Репетирують. Пішли!
Та тільки ми посунули від дверей, аж тут нам назустріч — де й взялася — молодиця у синьому, схожому на міліцейський, кителі.
— Вам що, хлопчики?
Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов:
— Що таке, хлопчики?
І тоді Ява взяв та й ляпнув:
— Нам царя треба.
— Якого царя? — здивовано звела брови молодиця.
— Такого круглого, з лисиною. — Це вже я докинув. Молодиця засміялася:
— Трохи ви, хлопчики, запізнилися. Царів п’ятдесят літ, як нема. Було б раніше.
Ява похоробрішав:
— От які ви, тьотю! Хіба нам справжнього! Нам справжні царі ні до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хіба не зрозуміло?
— Він у тринадцятій квартирі живе, — ляпнув я.