***
На березі сиділи жаби. Вони дружно співали.
— О, жаби, звіддаля загукав Омелько,— спиніть-но мені цих лосів! Тримайте їх! Хвилиночку уваги — зараз я вам усім щось розкажу!..
Але, забачивши лосів, що мчать простісінько на них, а надто Омелька, який димить-іскриться, жаби злякались і з булькотом ляпнулись у воду. За ними стрибонули лосі, а вже за лосями шубовснув сам Омелько. Над річкою здійнявся густий стовп пари.
Омелько випірнув і виліз на берег. Він трохи пострибав на лівій нозі, щоб вилилась вода з правого вуха. Потім пострибав на обох — не для вух, просто він любив стрибати.
Лосі, відпирхуючись, теж вилізли на берег, але на протилежний, і хоч Омелько вже охолов, вони не квапилися перепливати назад, вдаючи, що сушать на сонці роги. А жаби зовсім не випірнули.
— Горопашний я, безталанненький,— бідкаючись, брів абикуди мокрий Омелько,— усі мене бояться, усі від мене сахаються, а в мене душа добресенька, а я ж лише казочку хотів оповісти…
Отак ідучи, Омелько й не помітив, як сполохав зграйку зайців, що гралися у квача. Та одне, найменше, не втекло.
— А ти хіба не боїшся мене? — здивовано спитав Омелько.
— Бо-боюся,— чесно призналося зайченя,— але ду- дуже хочу послухати казочку. Бо я найдужче в світі люблю казки.
— Навіть дужче за млинці з суницями?
Зайченя кивнуло, хоча ніколи в світі й не куштувало тих млинців.
— Ну, то слухай,— Омелько обережно, щоб не зачепити зайченя вогнем, прокашлявся і почав свою оповідь: «Були собі.»
— А можна ще одненьку? — несміливо спитало зайченя, коли казочка скінчилася.
— На здоров’ячко,— радо погодився Омелько й розказав ще одну казочку. А потім ще одненьку, і ще.
***
Сідало сонце — і Килина почала хвилюватися: Омелька й досі не було вдома, а вона боялася, щоб він сам ходив поночі.
Словом, дракониця так розхвилювалася, що навіть перестала сердитись на чоловіка і вирішила його розшукати. Бо ж, зрештою, Омелька вона любила більше, ніж квіти.
Килина знайшла Омелька неподалік річки. Він сидів на траві й захоплено розказував казочку, а біля нього вмостилося маленьке зайченя і захоплено слухало. А з-за верболозу сторожко визирали лосі й жаби — їм теж кортіло казочки.
— Омельку,— лагідно покликала Килина,— годі вже казочок, ходімо вечеряти.
— То, може, зайченя запросимо? — несміливо запропонував Омелько.
— Чому тільки зайченя? Я всіх запрошую. Ану, виходьте звідти! — гукнула вона лосям і жабам.— Гайда до нас на млинці з суницями.
Лосі й жаби засоромлено вийшли з-за кущів.
— Ні, ці не підуть,— запевнив дружину Омелько,— вони мене бояться.
— Ніскі-кі-кілечки не боїмося! — заперечили жаби.
— Вже не бояться? — зрадів дракон.— То це вже чудово!
— А ми не боялися,— буркнули жаби,— нас просто мама обідати покликала.
— А ви підете? — спитала Килина в лосів.
— Підемо,— тихо промовили лосі.
Сашко Дерманський. Казки дракона Омелька
Їм було соромно, що злякалися такого доброго дракона, але ж так кортіло скуштувати млинців із суницями.
Доки йшли до Омелькової печери, вже почало смеркатися.
— Ще далеко? — спитало зайченя.— Бо мені в темряві страшно робиться.
— Нема чого боятися,— пхинькнула одна із жаб,— темрява зовсі не страшна, вона просто темна.
— Це зовсім не дивно, що мале боїться. Його ж самого он жменька, а темрява — величе-е-зна.— Омелько взяв зайченя на руки, щоб воно не боялося.— Та що тут і казати, коли буває, що й сама ніч боїться темряви.
— Ніч? — не втримався котрийсь із лосів.— Ніколи не чув такого.
— І ми не чули,— квакнули жаби.
— Ну, сказав Омелько,— то послухайте мою казочку.
