***
Йти по піску було важко, ще й сонце палило немилосердно. Скоро Дмитрик вибивсь із сил, до того ж йому страшенно хотілося пити. Він витяг баклагу та раптом почув, як хтось тоненьким голосочком стогне: “Пити, дай мені пити! Я гину!” Хлопчик озирнувся й побачив неподалік тоненьке деревце, листочки на якому геть поскручувалися від спеки. Саме воно так жалібно скиглило й просило води.
“От іще, буду я усілякі цурпалки напувати, коли самому пити хочеться”, – обурився Дмитрик і приклався до баклаги. Раптом на хвильку стало темно, а коли знову розвиднилося, хлопчик побачив, що знову опинився біля табло, на якому світилося: “У вас залишилося чотири життя”.
Що поробиш? Довелося Дмитрикові починати спочатку. Добре хоч, що у баклазі знову з’явилася вода.
Як і першого разу, Дмитрик добрів до деревця геть знесилений і спраглий. Але цього разу він був розумніший. Половину води хлопчик вилив під деревце, а половину вирішив випити сам. Проте, варто лише було йому наблизити баклагу до рота, я знову заблимало світло. Дмитрик швиденько вилив рештки води під деревце.
“Як я відразу не здогадався?! – подумав хлопчик. – Не треба проходити всю пустелю. Потрібно тільки правильно виконати завдання. Я напоїв деревце і зараз перестрибну на другий рівень.”
Він заплющив очі та став чекати. Проте нічого не відбувалося.
“От кляте дерево! – зрозумів Дмитрик. – Воно було пасткою! Я віддав йому всю воду, і тепер не зможу дійти до краю пустелі!”
Розлючений хлопчик зломив ненависне деревце і:опинився біля табло. “У вас залишилося три життя”, блимало воно, ніби знущаючись із Дмитрика.
“Ось сяду тут і буду сидіти, поки не помру, тоді всі вони пошкодують, але буде пізно!” – мстиво подумав Дмитрик і гепнувся на пісок: Сидіти було нудно. Та й лежати було нудно. А ще страшенно хотілося пити. А баклага, хоча й була знову повна води, не хотіла відкручуватися. На довершення до всіх неприємностей табло знову блимнуло й змінило напис на: “У вас залишилось два життя”.
“Е ні, – вирішив Дмитрик, – не буду я сидіти тут і чекати на смерть! Краще піду до того пенька недоробленого. Раптом пощастить знайти рішення.”
І він знову вирушив у путь.
***
Дмитрик стояв біля деревця і з ненавистю дивився на нього. Начебто нічого й не траплялося, клята рослина стирчала над піском ціла й неушкоджена та жалібним голосочком благала води.
“Напоїв би я тебе!” – злився Дмитрик. Він не знав, що йому робити, тому просто сів на пісок і дивився на свого гіллястого ворога, ніби сподівався, що той підкаже правильне рішення. А деревце скиглило та скиглило. Скручені листочки тремтіли на ньому, мов пожовклі пальчики хворої дитини, а гілочки, наче рученята, простягалися до Дмитрика.
“Водички, водички!” – благало воно. Серце хлопчика стало стискатися від жалю і він не витримав, розплакався та вилив воду під дерево.
– На, пий, прокляте! – закричав Дмитрик і гепнувся на пісок, розмазуючи кулачками сльози.
Аж раптом сталося диво. Деревце ожило, його листочки розгорнулися, а між ними задухмяніли чудові рожеві квіти. Рослина лагідно торкнулася гілочкою Дмитрикової голови, ніби дякувало.
– Яке ж ти гарненьке! – захоплено вигукнув хлопчик і:опинився на гірській стежині.
Він озирнувся по сторонах і побачив, що стоїть неподалік від містка, перекинутого над прірвою. З того боку прірви височів замок. До нього було зовсім недалечко. А на цьому боці ріс крислатий дуб, на якому висіло табло зі знайомим Дмитрикові написом.
“Ха! В мене цілих два життя залишилося! А до замку – кілька кроків,” – зрадів хлопчик.
***
Він попрямував до містка. Аж раптом з-за каменя вистрибнув лев і страшно загарчав. Дмитрик дуже злякався. Він позадкував до дуба, притиснувся до стовбура й заплющив очі, чекаючи, що лев ось-ось накинеться на нього.
Проте замість гострих лев’ячих зубів на своєму горлі Дмитрик відчув, як щось м’якеньке треться об його ногу та ще й нявкає. Хлопчик розплющив одне око, потім друге й побачив, що лев як стояв біля містка, так і стоїть, а об Дмитрикову ногу треться гарненьке руде кошеня.
Дивним чином Дмитрик одразу заспокоївся. Він відкинув набридливе кошеня, сів і став думати, як обминути хижака. Від напружених думок Дмитрикові захотілося їсти.
“О, так у мене ж є пакунок із хлібом! – згадав хлопчик. – Лев, певно, теж голодний. Треба кинути йому хліб і, поки він буде їсти, проскочити на міст.”
Зраділий Дмитрик розгорнув пакунок із хлібом. Аж тут кошеня мовби здуріло. Воно стало голосно нявкати й дряпатися на руки. “Дай мені хлібця! Я таке голодне,” – ніби промовляло воно.
– Іди геть! Багато вас тут таких ходить! – відштовхнув Дмитрик кошеня й кинув хліб левові.
Лев не звернув на хліб жодної уваги. Натомість сонце блимнуло й згасло, а коли знову стало світло, Дмитрик побачив на табло, що в нього залишилося лише одне життя.
Окрім цього нічого не змінилося: хліб був у пакунку, лев – біля містка, а кошеня знову терлося об Дмитрикову ногу й несамовито нявчало.
Дмитрик сидів, стиснувши голову руками. Він напружено шукав вихід. Але вихід не хотів знаходитись. А тут ще набридливе кошеня безперервно нявкало, збиваючи хлопчика з думки.
“Ось що, – нарешті вирішив Дмитрик, – нагодую це нестерпне створіння, а потім кину його левові. Хижаки не їдять хліба, зате вони із задоволенням ласують м’ясом! Буде знати, як набридати!”
Хлопчик кинув хліб котику й незворушно дивився, як мале розправляється з гостинцем.
“Скоро тобою теж поласують”, – холодно подумав він, взяв тваринку на руки та наблизив до свого обличчя, щоб краще роздивитися.
Котик вдячно замуркотів і раптом лизнув шорстким язичком Дмитрика просто в ніс.
Серце хлопчика знову стиснулося, сльози бризнули з очей.
– Бідняточко, – промовив він, ридаючи, – як я міг таке вигадати, щоб кинути його хижакові! Біжи, маленьке, живи!
І Дмитрик опустив кошеня на землю. Проте, замість того, щоб тікати, котик стрімголов побіг до лева.
– Куди ти, дурненьке, тікай, він розірве тебе! – закричав хлопчик і, не пам’ятаючи себе, побіг за котиком.
За кілька кроків від хижака він опам’ятався й зупинився. І тут, зблизька, Дмитрик побачив, що задню лапу затисло левові між дошками містка. Ось чому хижак стояв на одному місці!