Сценічна казка в 4 картинах
І КАРТИНА
Палац князя.
ДІВЧИНА.
Сумний наш князь, сумний наш князь,
Лягли йому на чоло хмари,
Неначе ждуть нас знов удари,
Неначе знов орда знялась…
КНЯГИНЯ.
Ах, я так серцем не боліла,
Коли орда в степах кипіла,
І князь з мечем і на коні
Літав орлом між ворогами,
А кров червоними квітками
Цвіла на дикім бур’яні.
Тепер же я горю в огні –
Невже віддати мушу змію
Дочку мою, красу, надію,
Сама її згубити мушу?..
ДІВЧИНА.
Лишіть!.. Послухайте мене:
Ще, може, лихо і мине,
Ще, може, знайдеться в державі
Юнак хоробрий, молодий,
Що й сам повернеться у славі
І вславить трон валі золотий.
Хай змій віки уже лютує –
Всьому на світі край свій є…
Княгине! Серце моє чує,
Що змія лицар той уб’є!
КНЯГИНЯ.
Покинь свої химерні мрії
І в очі правді подивись:
Прийшла черга – і смерть надії,
І не змагайся, і корись…
Отак колись черга настане,
І згину я, і згинеш ти…
ДІВЧИНА.
Чому ж увесь народ не встане
Страшного ката розп’ясти?!
Хай має він залізні руки,
Хай має безліч він голів,
Нехай страшні народні муки –
А ще страшніш народний гнів!
КНЯГИНЯ.
Мовчи… Бо й стіни мають вуха!..
І що, коли нас змій підслухав –
Удвох загинем в одну мить!
ДІВЧИНА.
Ах, в серці кров моя кипить!
Аби князівну врятувати,
Я б не боялась самострати…
КНЯГИНЯ.
У тебе серце золоте…
Мовчи!.. Здається, хтось іде…
(Дівчина, побачивши на порозі князя, виходить).
КНЯЗЬ.
Недобрі знов у тебе очі…
Чому? Від сліз? Не спала ночі?
Тому моя й журба подвійна…
КНЯГИНЯ.
Ні, князю мій! Ні, я спокійна.
КНЯЗЬ.
Спокійна… ти… А де ж вона?
КНЯГИНЯ.
Сидить в задумі край вікна
І в простір дивиться кудись…
А очі слізьми налились…
КНЯЗЬ.
Невже країна вся байдужа,
Невже у нас немає мужа,
Палкого серцем, молодого,
Який би зваживсь на двобій,
Невже не знайдеться нікого
В державі нашій молодій?
ДЖУРА (входить).
КНЯЗЬ.
Що сталось, джуро? Чийсь гонець?
ДЖУРА.
Атож! Від змія посланець.
КНЯЗЬ (до княгині).
Іди собі в свої покої!
КНЯГИНЯ.
Ах, не минути долі злої!.. (виходить).
КНЯЗЬ.
Хм! Посланець?.. Від змія… Клич!
ДЖУРА.
Такий він чорний, як та ніч!..
Такий зубатий та окатий…
КНЯЗЬ.
Дарма!.. Іди, зови в палати!
ПОСЛАНЕЦЬ (входить).
Наш пан, великий володар,
Землі й самого пекла цар,
Прислав мене тобі сказати,
Що мусиш ти дочку віддати.
Лишає він тобі три дні…
Оце сказать звелів мені.
А що мені сказати пану –
Кажи, бо так я не відстану!..
КНЯЗЬ.
За три дні відповідь я дам…
Яку – твій пан почує сам.
ПОСЛАНЕЦЬ.
Гляди, накличеш ще біду…
Дивися сам… Так я піду! (виходить).
КНЯЗЬ.
Щоб нарешті ката-гада
Наш позбавився народ,
Джуро, скликать воєвод!
Нині ввечері нарада!
ДЖУРА.
Воєводи на дворі
Ходять, радяться, міркують,
А у змія на горі,
Кажуть, зранку бенкетують. (Пішов).
КНЯЗЬ.
… Відчуваючи зарані,
Що у них бенкет останній!..
КНЯГИНЯ (входить).
Що, пішов?
КНЯЗЬ.
Пішов, здається.
КНЯГИНЯ.
Як у мене серце б’ється!
Що ж було тут – розкажи!
КНЯЗЬ.
Та нічого… Запиши!
Мусить бути те, що буде…
КНЯГИНЯ.
Як горять у мене груди!
Келех випитий до дна…
Вся отрута…
(Побачила князівну)
Ах, вона!
КНЯЗІВНА (входить).
Мамо, тату! Не журіться!
Ви навколо подивіться:
Смерть зливається з життям,
Розцвіт тут, занепад там…
Хай я згину в пащі змія,
Та в мені живе надія,
Що загине й він колись,
І потоки людських сліз
Згодом висохнуть росою…
КНЯГИНЯ.
Доню, донечко, з тобою
Хтось навік розлучить нас…
Чи ж коли настане час,
Що тебе побачу знову
І голівоньку шовкову
Знов до серця притулю,
Чи, знеможена журбою,
Тільки сльози розіллю,
Сиву голову схилю?
КНЯЗЬ.
Ні, до зброї, до двобою!
Зараз скличу воєвод
І, коли вони, безсилі,
Схилять голови похилі,
Підійму я ввесь народ –
Або більше я не князь!
Джуро, слухати наказ:
Всі столи єдвабом вкрити,
Воєвод цю мить просити!
(Кінець першої картини)