— Бач, яка дівка!—засміявся Тарас.
Катруся наказала дивитися за сестрою, бо він же старший за неї.
— Діду, ви ж не погубіть їх по дорозі,—просила мати, поцілувала доню і сховала їй у кишеню рясної довгої спідниці пиріжечок з калиною.
Ти ж дивись, Тарасику, не бігай від діда, вони старі, за тобою не вженуться, а то, як загубишся…
— Ото він і є такий, що загубиться,—пробурмотів дід, — його в море кинь—він як у своїй хаті буде.
— Ну, щасти вам у дорогу!
Йдуть вони на прощу аж у Мотронинський монастир.
Дід іде, бурмотить щось, ледь ворушачи губами, —то всміхнеться, то зітхне,—це вже, звісно, старі, вони й самі до себе можуть балакати, а цей дід старий-престарий, скоро йому вже сто років мине. Та нічого ще, держиться. От навіть у Мотронинський монастир пішов.
— Діду, що ви там шепочете все? Ви розкажіть краще мені!—присікався Тарас.
Діда й не треба довго просити. Весь він поринув у спогади, і вже байдуже йому, що поряд з ним мале хлоп’я йде,—розказує про те минуле, чого ніколи не забуде.
— Як іду я цими шляхами, так і згадую батька нашого славного, Максима, згадую гайдамаків. В оцих лісах вони збиралися, отут панів проклятих били. Давно те було, я ще молодий був. Еге ж, давно… Прокляті пани ляські задумали нашу землю всю загарбати, всіх людей на свою віру перевернути, всіх нас спольщити. Знущалися — і сказати не можна як!
Був у Вільшаній титар (Церковний староста) —Данило Кушнір. Казали люди — такий уже чоловік, що другого такого і не знайдеш. І що ж з ним зробили! Замотали руки соломою та й підпалили, а потім зарубали на смерть. Та хіба титаря одного! Слово не так — вони до в’язниці, вони катувати. Не стерпів народ, пішов у гайдамаки — боронити бідний свій край. Казали ще люди, ніби цариця золоту грамоту написала, щоб усіх панів ляських повбивали та вільні собі жили.
Був у нас отаман — орел — запорожець Максим Залізняк. Бачив його, бачив, як приїхав він з Мотриного монастиря. Як глянув на нас, серце в мене запалало.
— З того монастиря, куди ми йдемо? — питає Тарас і аж захлинається від цікавості.
— Еге ж, із того.
— Ну, кажіть, кажіть, діду.
— У тому Мотронинському монастирі зібралися до Максима запорожці, посвятили ножі свої та й пішли Чорним шляхом — панів бити. Був з ними й кобзар, сліпий Волох. Саме під Маковія над річкою Тасьмином, що під Чигирином, зібрались гайдамаки в діброві; стояли в них уже готові вози з таранею залізною—така там тараня, що добре її панки-ляшки покуштували. Розібрали гайдамаки свячені ножі та й чекали на третіх півнів. Та осавул Максимів не стерпів, не дочекався третіх півнів, запалив Ведмедівку, і запалала вся Україна…
Отаке було! Хто тільки вмів сокиру підняти, всі до Залізняка — навіть жінки з рогачами у ліси до гайдамаків подались. А Максим своєю шаблею-домахою (Шабля з дуже міцної сталі, виробництвом якої славилося в старовину місто” Дамаськ (у Сірії)) рубає, карає, поля трупом вкриває, ксьондзів клятих, єзуїтів вимітає, щоб і на насіння не було. Уміли на чужу землю, на чуже життя зазіхати — ну й покуштуйте добре кари народної!.. Ото, бачиш, ліс у ярку, там озеро…
— Це ж Гупалівшина, діду!
Так, так, Гупалівщина. Того її й Гупалівщиною назвали: їхав у Будища Залізняк із своїми коліями, питає хлопця—кирилівського нашого, батька Семенового. Семена “Смолька знаєш? Ну, от, його батька, Трохима, а той ще малим був,—може, як ото ти тепер.—Чи ляхів бачив?—Бачив,—каже,—вчора, а сьогодні ні однісінького нема ні в лісі, ні поза лісом.—Та й показав стежку їм до озера в ярку. Дав йому за це Максим дукачик золотий, і поїхали в ліс. У тому лісі льохи із скарбами були. Оточили весь ліс—нема ляхів, а голови вгору підвели — як груші у гіллі поховалися! Ну, й позбивали ті груші додолу; гупали, гупали так, що й навіки ліс Гупалівщиною назвали.
— А льохи із скарбами?
— Розшукали льохи із скарбами, забрали скарби, усій бідноті роздали, а самі до Лисянки подалися та й до Умані.
Уже й Гонта Іван назустріч коліям вийшов, козацький сотник.
— А Гонту ви бачили?
— Ні, Ґонти не бачив, та, кажуть, вірний побратим був Максимові, за Вкраїну життя віддав. Ох, і було на Умані, дісталося ляхам…— і замовк дід.
— А потім?—питає Тарас.
— Що ж потім — зрадили гайдамаків, і цариця і її військо з шляхтою разом задушили гайдамаків. Гонту скатували, язика йому одрізали, четвертували, Максима в Сибір заслали та й пішли ловити гайдамаків по ярах та лісах, вішати, палити.
— А золота грамота? Ви ж казали, вона золоту грамоту написала, щоб люди вільні були…
— Яка вже там грамота! Отака та золота грамота, що всі ми кріпаками під паном ходимо. Одурила цариця… — зітхнув тяжко, махнув рукою дід, пішов мовчки.
— А он уже й монастир!—закричала Яринка. Вона по дорозі волошки, кашку, медок збирала, мало до діда прислухалася.
Замислений, мовчазний, весь під впливом дідових оповідань, входить Тарас у браму, бачить невелику церкву з однією банею і великим хрестом. Це ж тут колись ховалися запорожці, переодягнені ченцями. І малий Тарас приглядається до кожного ченця, що виходить назустріч прочанам. Та ні, ці не такі! Ці ченці дивляться, чи багато їм баби крашанок принесли. Вони не скажуть, як ті: “Агей, по конях! Ану, на панів!” Ні, ці співають: “Братіє, терпіть і аз воздам вам!” Ні, цих нудно слухати малому Тарасові. Він не достояв до кінця служби, вислизнув на цвинтар.
Там, на цвинтарі, на могилах люди сіли спочивати. Прийшли і з Звенигородки, і з Вільшаної… Найбільше коло однієї могили зібралися. Сидить старий сліпий кобзар, кобза коло нього. Тарас до діда в церкву. Стоїть дід Іван проти Івана-воїна, ледь ворушить губами, розказує йому щось своє, дідівське, молиться—за внуків молиться, за дітей своїх, за всю бідну сплюндровану Україну та за упокій душі батька Максима і його побратима Івана.
— Діду! Діду! —сіпає його за рукав Тарас.—Ходімо на цвинтар! Там старий Волох!
Та що ти, схаменися, старого Волоха ляхи спалили! Ще й батька твого на світі не було.—Та все ж таки виходить дід з церкви, хіба він може кобзаря обминути?
Ну, так і є, це ж його приятель, що й на храму з ним стрівався і на ярмарку у Вільшаній. Підійшов, признався, привітався, вклонився—хоч і сліпий той, а треба й сліпого вшанувати.
— Ще живий, старий? — засміявся кобзар. — Ще на небо до приятелів не хочеш?
— Ще тут козак потупає, ще тебе послухає.
— Діду, попросіть їх, щоб заграли!
— Заспівайте! Заспівайте!—попросили й люди, що сиділи навкруги.
— Заспівай, старий, — мовив і дід,—та заспівай про наших про славних гайдамаків!
А Тарас найдужче:
— Діду-кобзарику, заспівайте!
Усміхнувся кобзар, погладив рукою біляву голову, дарма що сліпий, а почув, де цей хлопець цікавий, узяв кобзу, заспівав:
— Ой, у неділю рано-пораненьку
Під Умань виступали,
А в понеділок ополуночі
Гармати загули,
А у вівторок до полудня
І Умані добули.
Ой, і говорили славні запорожці,
До Умані йдучи:
— Будуть, браття, пани-молодці,
З китайки, онучі!
Наш полковник Залізячок
Так він їм каже:
— Не одна тут ляська
Голова поляже!
— А скільки й наших полягло,—зітхнула якась бабуся,—скільки наших коліїв отут у могилах лежить!
— Отут?—питає Тарас.
— Отут, дитино, і написи є, та не прочитати мені, темній. Так я прочитаю!—схопився Тарас і нахилився до кам’яної могили і по складах розібрав: — Семен Неживий.
— Оце ж наш, Звенигородський,—загомоніли люди.— Він перший у колії пішов!
Галайда Ярема,—вичитав по складах Тарас, лазячи по могилах.
Та це ж той,—каже дід,—що в корчмі за попихача був, а потім до батька Максима втік.
— Отаке мале, а прочитати вже розуміє! —дивуються баби.
— Воно в мене хіба ж таке!—каже дід…
Увечері під брамою полягали прочани. Поприносили вони сюди, до святих стін, до ченців свої скорботи, свої гіркі сльози, на останні копійки поставили воскові тоненькі свічечки перед образами, і легше стало на душі. Витягнули зморені ноги на землі і не чують, що твердо, спрацьовані руки підклали під голови, і рідкий гість—спокійний сон— злетів на них. Здається їм, що в святому місці залишиться їхнє лихо, їхні злидні.
А в святому місці, за брамою, ченці ще довго не спали: багато прочан було сьогодні, багато свічечок понаставляли, і багато мідяків попадало в тарілки — треба все підрахувати, це ж чималий прибуток. Це ж у них — як жнива.
Не спить і малий Тарас.
— Діду, діду, — шепоче він, — а що, якби знову гайдамаки, та на панів, та за волю!..
— Спи, спи, дурне, не базікай такого! — затуляє йому рукою рота дід.— Щоб ще почув хто!
Та не спиться Тарасові. Такий сьогодні день, стільки довідався він од живих свідків страшної старовини—і може тоді й запало вперше в його душу зернятко бунтарства, непокірності лихій долі, зернятко любові до своєї нещасної батьківщини і її народу, за який гинули безстрашні гайдамаки, поховані тут, за брамою, на цвинтарі і в високих могилах на безмежних широких степах.
ПЕРШИЙ ДЯК
А читати Тарас, справді, вивчився дуже рано. Про школу першим завів розмову дід.
— Що в голові є—те довіку твоє,—сказав він.—Час уже Тараса до дяка в науку віддати.
— Та чи не мале ще?—озвалася тихо мати.
Але батько підтримав діда.
— Нічого, хай змалку вчиться. Що вмітиме, того за поясом не носитиме.
Тарасові було і цікаво і трохи боязко йти до школи.
Він не раз бігав під її вікнами і чув, як учитель, дяк “сліпий” Совгир, гучним голосом проказує:
— Аз-буки! Аз-буки! — А за ним хлопці всі хором:
— Аз-буки! Аз-буки!
А інколи чути плач та зойки, і дядьки, підморгнувши один одному, кажуть:
— Ач, дяк березовим пером виписує! Чудний був оцей учитель—”сліпий” Совгир.
Він не був сліпим, а тільки зизооким, але так уже його прозвали люди, бо як закотить своє зизе око, коли виспівує псалтир, то здавався сліпим. Сам він був величезного зросту, схожий більше на запорожця, ніж на дяка. Власне, він не був справжнім дяком. Якось у титаря гуляли сусіди, між ними і старий дяк. От старому дякові після доброго титаревого меду чомусь погано стало, а на ранок він і дуба дав. Тоді в товаристві був і Совгир. Несподівано для всіх у неділю став він на криласі і почав з попом службу правити.
І так сподобався його громоподібний бас, що всі, як один, зраділи: є в них такий голосистий дяк, і можна вже не турбуватися про вчителя.
Дякові з таким ростом, такою чуприною і таким голосом можна було довірити, “аки пастирю доброму”, і отару своїх нерозумних синів, а те, шо він п’яниця, так хто ж із дяків не п’є? От в отій отарі, де було десять-дванадцять босоногих хлоп’ят, опинився і малий Тарас і з усіма почав повторювати співуче за дяком:
— Аз-буки, аз-буки!
А вибігши з школи, співав з усіма хлопцями:
— Аз — били мене раз! Буки — не потрапляй дякові в руки!
Та потрапляти доводилося Тарасові частенько. Непосидючий, цікавий до всього, Тарас до науки відчув велику охоту, хоч і важка була ота наука! Хіба що розуміли хлопці в тих словах, які повторювали за дяком?
— Ти вчи, дурне,—казав удома дід. — Потім зрозумієш, що та до чого—всіх так учили.
А до того ж ці незрозумілі слова — кажуть, піп такими в церкві службу править — підкріплювалися трійчаткою, триремінним батіжком, що висів завжди на стіні, та дяківськими штурханами. Тарасові чи не найбільше від усіх перепадало… Швидко прочитає він те, що інші по складах виводять, і нудно йому сидіти в брудній, непривітній, голій хаті, з столом та ослонами, що зветься школою. Тільки дяк одвернеться, він шасть—і вже надворі, і вже дременув до стодоли. А там коло стодоли на соломі проти сонечка щасливі хлопці, які не ходять до школи, вовтузяться собі та борюкаються. Тарас між ними одразу верховодою. Та недовго доводиться йому гуляти; де й не візьмуться два псалтирники — це школярі, що вже псалтир вивчають, — схоплять його та й тягнуть у школу. А дяк, звісно, по голівці його не погладить. Погладити то погладить, та не по голівці, а по іншому місці доброю різкою.
У суботу, після вечірні, дяк для всіх своїх учнів улаштовував “субітки” — годував різками; до того ж наказував лежати спокійно і “не борзяся” читати четверту заповідь: “Помні день суботній”. Така вже була тоді наука, що без різки і слова не вивчиш. Так і дяка вчили, і він так учив. — Нічого,— підбадьорював дід,— поки не намучишся, доти не научишся.
— Краще вже вивчити швидше,— вирішив про себе Тарас. І цікаво, що ж далі буде?
Він скінчив азбуку раніше за інших. Прийшов додому щасливий і гордий.
— Казав дяк, — сказав батькові, — що вже часослов треба.
— Отаке! — сплеснула руками Катруся. — Мамо! Тату! Та наш Тарас усіх випередив! Он Іван Бондаренко і половини ще не вивчив.
— Так це ж треба кашу варити, дякові нести, — заклопоталася мати, — глянула на Тараса ласкавими очима, в яких замигтіла сльозинка.— Ох ти ж мій школярику вчений!
— А наш Тарас вже азбуку скінчив і завтра кашу несе, матінка варять, — повідомляла всіх Яринка.
Вранці і мати, і Катруся, і Яринка дивилися, як обережно і серйозно ніс Тарас загорнутий у білу хустину горщичок молочної каші. У кишені штанців брязкотіло кілька мідяків і стирчала дерев’яна ложка. І каша і гроші були нагородою вчителеві, яка належала з учнів при зміні книжок: азбуки на часослов, часослова на псалтир.
— Тарас кашу приніс! Тарас кашу приніс! —загомоніли старші школярі, а ровесники дивилися трохи із заздрістю.
Тарас перший між ними був героєм такого урочистого дня.
Совгир сьогодні нікого не бив, та сьогодні й не вчили нічого нового, тільки трохи повторили, і всі хлопці не бешкетували, а чекали, поки почнуться урочисті дії з кашею. Горщик поставили на столі, і всі учні повиймали з кишень ложки, які принесли з собою.
— Їжте Тарасову кашу,— засміявся Совгир,— а ти їх, Тарасе, лупцюй по руках, що не вивчили, як ти.
Знявся гамір, сміх, і Совгир не лаяв, як завжди, навпаки, ще й піддразнював і сам їв. Горщик швиденько спорожнів. Тоді Совгир виніс горщика на подвір’я і поставив на середині.
— Ну, хто влучить? — спитав дяк, і всі хлопці почали жбурляти в горщик палки, поки Іван Бондаренко не влучив і не розбив.
— А тікай, такий-сякий, а ви ловіть та добре намніть вуха,—закричав Совгир.
Та Іван, як почув такий наказ, дременув так, що й духу вмить не стало.
— А чого це так роблять? — спитав Тарас удома. — І кашу несуть, і горщик потім б’ють, і вуха мнуть?
Навіть дід знизав плечима.
— А хто його знає, які попи та дяки таке вигадали, а воно вже так годиться.
— От кінчай часослов швидше,— сказала мати,— то й ще каші наварю.
Таки добре вивчився Тарас читати — нічого не скажеш. Іноді дідові прочита та так затягне “алілуя”, що баби тільки головами похитують.
— Оце буде дяк!
— Куди йому,— скаже батько. — Такий шибеник росте, що й управи на нього немає. Совгир завжди скаржиться на нього, хоч на очі йому не потрапляй.
— Дяк не дяк, а буде добрий козак, — усміхнеться дід, — і до науки мастак!
НА ПАНСЬКІЙ ГУЛЯНЦІ. ВЕСІЛЛЯ
Катруся виростала тоненькою, сіроокою, дуже схожою на матір. І ласкава була, як мати, до всіх привітна. Вечорами, упоравшися в хаті, вона любила з дівчатами сидіти під вербою над ставом і тонким високим голосом співати пісні.
Із-за гори кам’яної Голуби літають… –
підхоплювали Мар’яна і Ганна. І де вже тим солов’ям!
Мар’яна і Ганна були найкращими Катрусиними подругами, разом ще гусенят пасли, разом почали на вулицю виходити гуляти, і тепер на них, трьох гарних дівчат, уже починали задивлятися парубки. Мар’яна, тиха та мила, з мрійними очима й русявою косою до пояса, була одиначка у вдови-солдатки Докії. Хоч як важко було матері, а виростила, викохала свою доньку, як квіточку, ніжну та гарну, білолицю, як панянку. Ганна, навпаки, весела та шумна була: і танцювати, і співати, і пожартувати з хлопцями — земля під нею кипіла.
Зайдуть увечері під неділю стара Докія — ще й не стара, та так уже кажуть — та Ганнина мати — Маламужиха, така ж, певно, як і Ганна, колись цокотуха була, та за дітьми і чоловіком-п’яницею уговталася трохи. Катрусина мати — теж Катерина — ше гарна, та виснажена дуже, вийде до воріт з жінками погомоніти.
— Ач, як наші розспівалися!—усміхнеться Маламужиха. — Не інакше, як цієї осені заміж віддавати будемо! Ой, будемо, будемо!
— Вже й заміж! —здригнеться солдатка. — Ще натерпиться лиха, хай погуляє, поки з матір’ю!
— Отаке! Тобі добре, що вона одна в тебе, а в мене їх, як маку дрібного, — одна вийде, другу готуй…
— Та до моєї щось часто з Зеленої парубок заглядає! — призналася Катрусина мати. — Як полюбляться одне одному, хай уже я на них порадію, поки жива.
— Що ж, сусідоньки, поживемо — побачимо. Колись і ми, хоч трошки, та погуляли на своєму дівочому віку, — зітхне солдатка Докія.
Розійдуться — кожна з своєю думкою. Якось зустрілися сусідки коло криниці.
— А я оце у Вільшаній була,—заторохтіла Маламужиха.— І боже ж мій, господи! До пана панночка-небога приїхала з молодим — чого вже там не навигадують, такі бенкети та гулянки! По сотні курей на день ріжуть,—там моя кума куховаркою. Кажу їй: пусти, кумасю, хоч у щілинку поглянути, як воно пани гуляють. І, боже ж твоя воля, трохи я не засліпла. А плаття, плаття! Здається — подмеш, а воно й розлетиться. А спина гола, шия гола, руки голі.
— Тьху, та й годі!—плюнула Докія.—Ото б їх на жнива послати, на пшеницю.
— Е, не кажи, не кажи, Докіє, — махнула рукою Маламужиха. — Як подивилася я на них та згадала наших синичок — може й вони не гірші були б, коли б і їх так одягти….
— Отуди, — засміялася Катерина, — то ж таки пани,, а ми люди! Нам не про те думати!
Поговорили й забули…
А ввечері — стук-стук хтось у вікно. Глянув батько — управитель, його з добром не жди.
— Ти, Григоре? У тебе дочка числиться Катерина, сімнадцяти років.
— Еге ж, — каже батько ніби спокійно, а в самого, мабуть, руки похололи.
Мати сполотніла, дивиться, слова не вимовить.
— Та чого ви очі повирячували? Сказано — мужики, темнота. Ото завтра одягни її гарненько та на панський двір приведи. Панночку заміж віддають, усіх дівчат погуляти, скликають. — І пішов далі, прямісінько до Докіїної хати.
Відлягло від серця. Мати розкрила скриню, вийняла святкову сорочку, вишиту чорною і червоною заполоччю,, плахту, окравку, віночок, стрічки — все, що берегла від великодня до великодня.
Ввійшла Катруся.
— Ну, чого ж ви, мамо, сумні? Погуляємо, на панночку подивимося. Кажуть, вона — як янгол, така гарна!
— Я нічого, тільки краще далі від панів.
Другого дня, в неділю, одяглися, пішли у Вільшану. Мати теж пішла: хай і вона гляне, як дівчата гулятимуть..
Одстояли відправу в церкві, пішли на панський двір, а там дівчат і з Кирилівки, і з Вільшаної, і з Моринців — все одного пана кріпаки, всі оці села його. Дівчата ніяково-туляться до матерів: не знають, як і поводитися тут. З цікавістю і острахом дивляться на панський будинок. Це не їхні мазані хатки! Гарний білий кам’яний будинок з колонами.. І скільки кімнат у тому будинку! Ганнуся — вона нічого-не боїться — заглянула у вікно і тільки зойкнула. Та тут на ґанок вийшла сама панночка із своїм нареченим, і всі їй до землі вклонилися. Ну, звичайно, панночка не по-нашому вдягнена. Правду Маламужиха казала, що такі плаття на них — дмухнеш і полетить! А зачіска! А довга мережана хустка! Дівчата аж роти пороззявляли.
— Ну, ну, — почав підштовхувати управитель, — виходьте, дівчата, поспівайте, потанцюйте! Хіба вас дарма “сюди пригнали, ще й пряників наготували.