Перший з художників Олексій Гаврилович почав говорити про потребу національного живопису, нагадував про патріотичний обов’язок художників перед своєю батьківщиною.
Він перший почав брати за тематику для своїх картин побутові сцени з селянського життя, портрети селян. “Акулька з дійницею”, “Терешко з сокирою”, “Баба з козубком грибів”, “Захарка на жнивах” — от що побачили на його картинах. Яке це все було далеке від Діан, Венер, Аполлонів та інших античних сюжетів!
Картини Венеціанова, прості й безпосередні, дихали поезією рідної природи, і, хоча ще було багато ідеалізованого, академічного в зображенні і селян, і їхнього побуту, це був великий крок вперед у розвитку російського реалістичного живопису.
В затишному простому кабінеті Венеціанова радо вітали всіх, і не тільки товариші художники, а й молодь почували себе там, як у близьких, гостинних родичів.
Сошенко окинув оком знайомий манекен у селянському російському вбранні, столик з пензлями, робоче, так би мовити, приладдя хазяїна, і сів з Аполлоном на канапу за круглим столиком. У сусідній кімнаті почулися дівочі голоси, швидкі кроки, тупіт.
— Тільки умова, — попередив товариша більш статечний Сошенко. — Спочатку справа, поговоримо із старим, порадимося, а тоді вже будь ласка.
— А що? Я нічого, — заперечив Мокрицький. — Ми не для того йшли.
Невисокий, з поголеним сухорлявим обличчям старик у темнозеленому довгому сюртуці, з шовковою хусткою на шиї, вийшов до молодих людей.
Це й був Венеціанов.
— Ми до вас у важливій справі, — вирішив одразу ж повідомити Мокрицький, вітаючися, щоб і старик не запідозрив його в чомусь іншому. — Ми прийшли до вас порадитися. Але це все розпочав Іван Максимович, він вам і розкаже докладно.
Молоді люди не помилилися. Венеціанов слухав Сошенка уважно, і в його добрих, по-старечому вже вицвілих очах було непідробне співчуття і сум.
— Він кріпак? Що поробиш! — вимовив він. — Коли ми вже позбудемося цього жахливого лиха, що ганьбить усіх нас! Скільки талантів гине через цю кричущу несправедливість! Але все, що можна зробити, ми мусимо зробити. Ви кажете, у хлопця є здібності?
— І немалі, — переконливо мовив Сошенко. — Я певен, що після підготовки його прийняли б до Академії.
— Про це тепер не може бути й мови, — махнув безнадійно рукою Венеціанов. — Хіба ви не знаєте, що є вже давно постанова не приймати людей податкового стану, тобто кріпаків, в учні Академії?
— Ми знаємо, але чому така сувора постанова? Адже немало славетних художників російських вийшли саме з кріпаків,— заперечив Мокрицький. — Згадайте архітектора Вороніхіна, який будував Казанський собор.
— А Тропініна,— підхопив Сошенко, — хто з нас не захоплюється творами Тропініна! Його дуже любить наш Карл Павлович. Він подружився з ним у Москві. Тропінін написав портрет Карла Павловича на фоні Везувія. Та ви ж, напевне, самі добре знаєте Тропініна особисто.
— Так, добре знаю, і коли б ви знали, що це за чудесна людина — м’яка, лагідна, незважаючи на всі прикрості, які послала їй доля. Уявіть собі: відомий художник, творами якого по праву пишається наше мистецтво, він був звільнений з кріпацького стану, коли йому вже минав п’ятий десяток років. Напевне ви знаєте історію з французьким гостем його пана Моркова?
— Розкажіть, Олексію Гавриловичу, розкажіть, будь ласка, — в один голос попросили юнаки. Вони завжди любили слухати старика.
Тропінін був уже прекрасним художником, але в той же час, перебуваючи кріпаком пана Моркова, він служив йому за лакея і під час обідів і сніданків стояв за його стільцем із серветкою в руках.
— Яка ганьба!— прошепотів Мокрицький.
— До пана Моркова приїхав якийсь француз. Пан, пишаючися своїм добробутом, своєю любов’ю до мистецтва та “культури”, повів показати і свого власного художника, який саме закінчував сімейний портрет. Француз був просто в захваті від творів Тропініна, розсипався в похвалах, дякував за втіху… Тропінін, як завжди, скромний, помовчував собі, а пан бундючився і пишався ще дужче. Ну от. Залишили француза обідати. Разом з лакеями, в лакейському мундирі — встиг переодягтися, — заходить до їдальні і Тропінін. І уявіть собі пасаж! Експансивний француз схоплюється з місця, тисне руку “панові художнику” і садовить коло себе на вільний стілець. Де йому, французові, розібратися в наших страшних кріпацьких порядках! Пан мусив проковтнути це. Але все-таки після того звільнив Тропініна від обов’язків стояти з серветкою під час обіду. Терпляча людина Тропінін — він зносив усе, та все ж таки і пан його-був не з гірших панів. Під натиском усіх: Академії, “Товариства заохочення художників”, він нарешті подарував йому “вольную”.
А от талановитий художник Мясникові “Санкт-Петербурзьке товариство заохочення художників” навіть запропонувало гроші за нього, а пан, відчувши, що той кріпак — справжній мигець, відмовився, і Мясников застрелився.
А блискучий Поляков? Він мусив їздити на зап’ятках карети своєї пані тоді, як його картини висіли в багатьох вітальнях петербурзьких кращих домів. Спився бідолаха, пустився берега. І хто дорікне йому за не?
— Але чому все-таки вийшла постанова не приймати кріпаків до Академії? Адже закінчивши Академію, одержавши золоту чи срібну медаль, вони ж могли не повертатися до свого пана? — спитав Сошенко.
— У тому й справа, друзі мої, що пани доводили їх до останніх днів в Академії, інколи і до Італії посилали, а от перед самим закінченням забирали; і люди, вже інтелігентні, вкусивши, так би мовити, плодів вищої культури, з розвиненим смаком і тонкими потребами, поверталися в стан лакеїв, простих малярів, їх знову могли карати різками, з них знущалися, з ними поводилися “чого моя ліва нога хоче”, і випадки самогубства все збільшувалися, а в актах писали: “покончил с собою от имеемой в нём задумчивости”.
От Академія і винесла цю сувору постанову.
— Значить, справа з моїм протеже безнадійна?—спитав зажурено Сошенко.
— Ніколи не слід втрачати надії, молодий мій друже,— сказав Венеціанов. — Не треба кидати юнака, треба підтримати, треба підучити, а тимчасом щось знайдемо. — І додав: — Таланти на дорозі не валяються, їх треба плекати, їм треба допомагати.
— Що ж робити? Якби ви знали, як хочеться допомогти йому! — гаряче заговорив Мокрицький. — Іван просто в захопленні від нього.
— Що він тепер робить, цей ваш талант? — спитав Венеціанов.
— Зараз артіль Ширяєва оздоблює після ремонту Великий театр. Тарас у цій артілі чи не основна людина щодо роботи. Він робить малюнки для плафонів і різних прикрас. Він у них найкращий рисувальник, і хазяїн ним дорожить.
— Ширяєв? Я знаю трохи про нього. Ділова, але крута людина. Знаєте що, друзі, ми все-таки почнемо наш наступ! Іван Максимович мусить познайомитися з хазяїном— Ширяєвим, схилити його поки що на деякі пільги щодо хлопця. Ну. хай відпускає по неділях, хай відпускає у вільні вечори на лекції, а ви познайомте його з вашим милим земляком, головою товариства заохочення художників — Григоровичем. Це хороша людина, він, може, дасть дозвіл відвідувати класи товариства, що в будинку Костюриної. Познайомте ще з одним вашим земляком — Євгеном Павловичем Гребінкою, учителем кадетського корпусу, літератором. Давайте хлопцеві книжки, поведіть на виставки, одним слопом, підтримайте. А там побачимо, що далі треба робити. Великого Карла зацікавимо. Згода?
— Згода! Ще й яка згода! Яка ви чудова людина! — не могли втриматися молоді люди.
— Тату! Мама просить тебе і гостей вечеряти, — пролунав тоненький голосок за дверима.
— Ач кози! —засміявся старик. — Почули вже, що тут старики прийшли. Справді, ходімте і за чаєм ще обміркуємо нашу змову.
ВОДА КАМІНЬ ТОЧИТЬ
Крізь стукіт і гуркіт молотків проривається якась чудесна мелодія, але раптом уривається, і скрипки починають знову і знову. Все очарування зникає.
— Репетирують, — пояснює робітник, який узявся провести Сошенка. — І вони поспішають, і ми. Уже скоро відкриття театру, а ще багато роботи.
Іван Максимович обережно пробирається по фойє крізь гори стружок, дощок, крізь риштовання, якими ще вимережані стіни, і потирає очі від вапняного пороху, що носиться в повітрі.
Постаті малярів під круглою стелею зали здаються зовсім крихітними.
“Важко тут буде розшукати Тараса”, думає Сошенко.
Він давно вже не бачив свого підопічного. Тарас повідомив, що тепер буде дуже зайнятий. Ширяєв узяв великий підряд на малярні та скляні роботи у Великому театрі, де щойно відбувся ремонт — переробили сцену, зробили арки, підняли стіни. На малярні і скляні роботи була оголошена “об’ява на торги”. Ширяєв був у цій роботі дуже зацікавлений. Тарасові ніколи було й дихнути, так завалив його роботою хазяїн. Коли ж до дирекції театрів надійшли два проекти—академіка Медічі і живописця — майстра Ши-ряєва, прийняли проект Ширяєва. Тарасові навіть і на думку не спадало, яку роль відіграли його малюнки. Він був задоволений з того, що робота в нього цікавіша, ніж фарбування парканів, і він може хоч трохи виявити свою мистецьку вдачу.
Зараз ще закінчували ліпні прикраси, розмальовування плафонів, арок, а репетиції вже йшли повним ходом.
Театр мав відкритися цього року новою оперою ще мало відомого широким колам молодого композитора Михайла Глінки “Іван Сусанін”.
Сошенко побачив і самого композитора — невеличкого, з трохи одутлуватим блідим обличчям і чорним чубчиком над чолом. Він ставав навшпиньки, наче для того, щоб здаватися вищим, і щось доводив своїм співробітникам.
“О, Жуковський Василь Андрійович і граф Вієльгорський тут”, помітив Сошенко. Він їх уже бачив не раз в гостях у Карла Павловича і був з ними знайомий.
Граф Михайло Вієльгорський, високий, рум’яний старик, з величною поставою і сивим хвилястим волоссям до плечей, був одним із найосвічєніших і найкультурніших людей в галузі мистецтва на той час.
“Івана Сусаніна” для першої проби вже ставили в його квартирі на Михайловській площі.
— Ви — мій Іван Хреститель, — усміхаючись розгубленою усмішкою, казав Глінка. Він дуже хвилювався, і йому здавалося, що все йде не так як слід: і тенор кращий захворів, і театр ще не готовий, а головне, невідомо, як прийме публіка, як прийме “двір”, якому належить перше слово в усьому, навіть коли він не дуже і розбирається, цю першу російську оперу, з сюжетом, взятим з героїчних сторінок російської історії, з музикою, яку навівали рідні народні пісні.
Вієльгорський угадував думки схвильованого автора.
— Я радий, — мовив він,— бути Іваном Хрестителем не тільки тому, що це твоя опера, мого друга, а й тому, що нею ми мусимо довести, що може нарешті бути й наша російська національна музика, наша опера, а не лише наслідування французів та італійців. І ти не хвилюйся, все буде гаразд — репетиції йдуть прекрасно, декорації чудесні. Я радий, що приїхав і сам на власні очі в цьому переконався.
Сошенко, проходячи мимо, скромно вклонився цій групі, і хоча Жуковський та Вієльгорський, пізнавши молодого художника, привітно трохи підняли круглі капелюхи, він, не зупиняючися, пішов далі.
“Вони справжні люди мистецтва,— подумав Сошенко,— це їхнє життя. Як вони вболівають за цю нову оперу!” Він чув уже в “портику” розмову про те, скільки перепон треба було перемогти, щоб дістати згоду поставити її “на Великому театрі”. Цар Микола І вважав себе знавцем усього і втручався всюди — в літературу, музику, живопис, архітектуру. Брюллов недавно розповідав, що цар, переглядаючи нові картини, надіслані до Ермітажу, сортував їх, незважаючи на досвідчених консультантів, а так, як йому бажалося, і часто італійці потрапляли до іспанців, а іспанці до французів. Цікаві польські картини так і не побачили світу в Петербурзі — після польського повстання цар ненавидів усе польське.
Брюллова гнітила ця атмосфера, він весь час згадував Італію, де і дихав і працював вільно.
“Коли їм важко, то що ж робити моєму Тарасові? Де ж це він і де його хазяїн?”
На щастя, Сошенкові стрівся знайомий—механік сцени. Карташов.
— Добрий день, — привітався до нього Сошенко, — чи не бачили ви випадково майстра Ширяєва?
— Оце тільки його хлопець-рисувальник до мене забігав, — відповів Карташов.
— Який хлопець? — зацікавився Сошенко.
— Та у нього працює, Тарас Шевченко. Хороший хлоп’яга, талановитий, він усі малюнки Ширяєву робить, а цілісінький день на самому чорному хлібі. Я вже йому кухлик чаю іноді даю, а то охляне зовсім…
— Талановитий, ви кажете?
— Дуже.
— Я ж задля нього й прийшов, — зрадів Сошенко,— я хочу поговорити про нього з Ширяєвим.
— Поговоріть, тільки навряд чи вийде що. Поки театр не закінчать, йому й дихнути ніколи.
— А все-таки я спробую.
— Ну, що ж, щасти вам, я тільки радий за хлопця буду, він путящий.
Ніхто з товаришів до того і підозри не мав, що лагідний, скромний, непомітний Іван Максимович Сошенко може виявити стільки наполегливості, упертості і навіть дипломатії.
Побачивши суворе обличчя Ширяєва, яке ніяк не сприяло люб’язній розмові, Іван Сошенко раптом зробив найприємнішу усмішку.
— Нарешті я вас бачу,— промовив він.— Я вже стільки начуваний про вас, а тепер я просто захоплений вашою живописною працею. Дозвольте познайомитися — художник Сошенко.
Ширяєв скоса, з-під насуплених брів, поглянув на художника. Але чиє кам’яне серце не зворушать похвали і лестощі, і що можна було мати проти цього люб’язного молодого художника?
На його прохання Ширяєв охоче повів показати вже розписані, золотом плафони.
— Чудесно виконані малюнки! — вже цілком щиро хвалив Сошенко. Адже він знав, хто автор цих малюнків.— Я чув, у вас є прекрасний рисувальник.
Ширяєв підозріло покосився на художника.
— Непоганий, — промимрив він крізь зуби. — Та всіх їх треба в руках тримати.
— Я б хотів, щоб ви дозволили йому інколи приходити до мене,— вів далі художник.
— Він учень, кріпак, хай знає своє місце! — одрубав хазяїн. — Навіщо його балувати?
— Але й вам, вашій артілі, було б корисніше, коли б він підучився, і я теж, може, став би вам у пригоді. Я з великою охотою зробив би ваш портрет і портрет вашої дружини.
— Що ж, — тепліше вже промовив Ширяєв. — Коли є охота повозитися з цим хлопцем — повозіться. Тільки до кінця цього підряду і мови бути не може.
— Ну, звичайно, звичайно! — задоволений хоча б частковою перемогою, закивав головою художник.— Я сам розумію, що тепер у вас роботи по горло. Але умова — після відкриття театру — я у вас в гостях.
— Прошу ласкаво! — з кривою усмішкою мовив Ширяєв. йому і лестило знайомство ще з одним художником-“академістом” і не дуже подобалася його зацікавленість Тарасом.
Оркестр закінчував репетирувати увертюру. Найкращі співачки — Степанова і Воробйова, виконавиці ролей Анто-ніди і Вані, — закутавши горло, стояли в кутку сцени, чекаючи своїх виходів. У другому кутку балетмейстер Тітюс, учень знаменитого Дідло, щось гаряче і сердито пояснював кордебалету — ученицям театральної школи, а в залі ще вели схвильовану розмову Глінка, Вієльгорський і Жуковський.
“У кожного своє”, подумав Сошенко і раптом побачив десь під стелею свого Тараса.
Тарас під самісінькою банею вимальовував якийсь візерунок, увесь захопившися роботою і мугикаючи собі під ніс — цього, звичайно, не чув Сошенко — щось у такт тій музиці, яка линула знизу.
— Нічого, вода камінь точить! — усміхнувся Сошенко. — А я не відступлюся. Треба його малюнки показати Великому Карлу і розповісти про нього Жуковському. Це твій обов’язок, Іване! — сказав він сам до себе, ніби підтримуючи себе в цьому рішенні.
ДРУЗІ З ОЛІМПУ
— Браво! Браво!
— Бравіссімо!
Увесь театр збожеволів. Особливо молодь. Особливо верхні яруси і райок. Там уже публіка не стримувала себе так, як пишно вбрані пані і панянки, які сиділи в партері і ложах бельетажа.
Від дії до дії це загальне захоплення новою оперою все підвищувалося. Останнім часом панувала мода на італійську музику. Петербург захворів на справжню італоманію. А тут зі сцени лунали рідні російські наспіви, полонило всіх чудесне контральто Воробйової, яка зворушливо виконувала партію сироти Вані. Всі актори — і солісти, і хористи — не тільки співали, а грали, як ніколи. У четвертому акті хористи так напали на Сусаніна-Петрова, що порвали на ньому сорочку. А остання дія — загальне торжество народу в Кремлі — вразила навіть найспокушеніших любителів музики. Це була не просто насолода. Вся музика будила найглибше і найцінніше в серці кожного — любов до батьківщини.
У ложі, що її з великими труднощами зумів дістати в останні дні меткий на такі справи Аполлон Мокрицький, зібралися молоді художники із своїм улюбленим Карлом Великим на чолі.
— Я ж казав, я ж казав, що треба обов’язково піти!— переможно казав Аполлон.
— Ну, ви маєте рацію, Аполлоне Бельведерський,— засміявся Карл Павлович. — Я справді був переконаний, що Глінка здатний лише на романси, і я дуже радий за нього, за його успіх. Врешті я радий за всіх нас. Це справжня перша російська опера. Дурна пані Нессельродиха сказала, що це “la musique des cochers”, — “кучерська музика”, а подивіться, в якому захваті всі.
— Гляньте, гляньте, Карле Павловичу, — мало не схопився з місця Аполлон, — он Пушкін!
— Де він? От кого люблю і поважаю всім серцем!
— А он в партері, в одинадцятому ряду, коло проходу, в кріслі! Бачите, як аплодує! Ні, сьогодні просто свято, і театр особливо нарядний, урочистий. Це добре, що відкрили театр після ремонту саме цією оперою.
— Між іншим, Карле Павловичу,— вставив Сошенко,— хоча я в такому ж захопленні від цієї чудесної музики і всієї постави, як і всі, проте мені хочеться звернути увагу вашу на нові плафони. Майже всі малюнки зробив мій протеже Тарас під керівництвом архітектора театру Кавоса. Той самісінький Тарас, малюнки якого я вам показував.
Обличчя Карла Павловича враз змінилося з безтурботно веселого на серйозне й уважне.
— Я думав про нього весь час, — сказав він. — Його не можна кидати напризволяще. Це талант. Його малюнок “Едіп в Афінах”, який ви приносили, мене просто здивував. Не часто трапляється, щоб молодий художник міг так зосередитися, бути таким простим і лаконічним у розв’язанні композиції, йому треба малювати й малювати.
— Але я казав вам, Карле Павловичу, — відповів сумно Сошенко, — все розбивається перед жахливою дійсністю — він кріпак, хоча й з таким некріпацьким обличчям, як ви сказали, коли побачили його у мене.
— Він повинен бути вільним! — спалахнув Карл Великий.— Я сам візьмуся за цю справу, говоритиму з його паном. Невже він не зрозуміє, що цей хлопець — талант, талант, яких мало. Ви, Сошенко, довідайтеся про його пана, а поки що і ви, і Мокрицький, і Петровський, і Михайлов — усі допомагайте цьому хлопцеві, учіть його.
— Звичайно! Сошенко вже познайомив його з нами,— милуючися поривом любимого вчителя, радісно промовив Мокрицький. — Коли б ви знали, яка це цікава, щира натура!
Брюллов усміхнувся, і Мокрицький зрозумів, що Брюллову досить було глянути на малюнки хлопця, щоб побачити далеко більше, ніж бачили всі вони.
— Ви після театру додому, друзі? — спитав Карл Павлович. — Я їду вечеряти до Вієльгорського. Там я поговорю про вашого Тараса і з графом Михайлом і з Жуковським.
У тісному чоловічому колі ближчі друзі святкували успіх Михайла Глінки. Карл Павлович вірно сказав у театрі: “Врешті я радий за всіх нас”. Так сприйняли оперу всі ті, кому дорога була російська література, російська музика, все російське мистецтво. Усі раділи, сміялись, жартували.
— Замість велерічивих промов, — оголосив один з приятелів Глінки Всеволожський, — ми виконаємо на честь нашого дорогого композитора канон. Музика Одоєвського, Вієльгорського і самого Глінки, а автори — кожен виконає написаний ним куплет. Прошу починати Василя Андрійовича Жуковського!
Граф Вієльгорський відкинув назад свою поетичну шевелюру і сів за рояль.
Жуковський вийшов на середину кімнати і, удаючи актора на концерті, проспівав:
— Пой в восторге, русский хор,
Вышла новая новинка.
Веселися, Русь, наш Глинка
Уж не Глинка, уж не
Глинка, а фарфор!
Він по-диригентськи махнув рукою, і всі чоловіки підхопили: “Уж не Глинка, уж не Глинка, а фарфор!”
Жуковський поважно розкланявся. І поряд з ним встає поет Вяземський:
— За прекрасную новинку
Славить будет глас молвы
Нашего Орфея — Глинку,
От Неглинной, от Неглинной — до Невы!
Жуковський показав рукою, щоб усі наповнили склянки вином, а тоді знову заспівав:
— В честь толь славные новинки
Грянь, труба и барабан.
Выпьем за здоровье Глинки
Мы глинтвейна, глинтвейна стакан!
Усі високо підняли склянки з глінтвейном, а на середину вибіг Пушкін:
— Слушая сию новинку,
Зависть, злобой омрачась,
Пусть скрежещет, но уж Глинку
Затоптать, топтать, топтать не может в грязь!
І він притопнув енергійно ногою, і всі підхопили з особливою насолодою: “Затоптать не может в грязь!”
— Ні, ні, ні, таких не затопчеш! — весело сказав Брюллов. — Заздрість, злоба — усе безсильне перед справжнім мистецтвом, перед талантом.
Вони ще і ще виконували цей жартівливий, але для кожного з них повний глибокого змісту “канон”. Особливо меткі і гострі пушкінські рядки — і підіймали чари за рідне мистецтво, за дружбу.
Нелегко було кожному з них творити за тих умов, але дружба зігрівала, допомагала зберегти віру.
Брюллов згадав свою обіцянку, дану Сошенкові. Кожному таланту треба допомогти. Це було не лише його правилом, а всіх, хто зібрався тут. “Треба обов’язково порадитися з Жуковським і Вієльторським, — подумав Брюллов,— вирву хвилинку й поговорю з ними. Серед усіх нас — вони найпрактичніші в таких справах”.
— Який я щасливий, що сам Великий Карл зацікавився Тарасом, — казав Сошенко товаришеві. — Тепер, хоча ще й не бачу реальних шляхів, я далеко спокійніший за його долю.
Але з того часу Сошенко відчув на собі ще більшу відповідальність.
Малярський сезон закінчився, відкриття театру відбулося. Тарас був вільнішим. Сошенко скористався напівдозволом-напівзапрошенням Ширяєва і вже не раз і не два заходив до нього на Загородній проспект і забирав Тараса.
Яке це було щастя!
— Ходімо сьогодні в Ермітаж! — казав Сошенко. — Я покажу тобі Веласкеза.
— Ходімо сьогодні до Академії, я покажу тобі “Останній день Помпеї”.
А якось він сказав:
— Ходімо сьогодні до нашого Великого Карла, там і Аполлон буде, і ще товариші.
— Хіба це можливо? Ні, я нізащо не піду,— навіть злякавшися чогось, ніяково мовив Тарас.
— Ну, що ти! Він сам казав, щоб я привів тебе. Адже він хвалив твої малюнки. І ти не бійся його: нам, правда, всім попадає за нашу мазню, але він наш найкращий друг і товариш…