Під липою вже де не взявся циган Охрій, з сережкою в одному вусі і з бубном у руці, і старий Лейба із скрипкою. Як почують цю скрипку, одразу в танок пускаються. Навіть стара Маламужиха колись не витерпіла. Вона, правда, пояснила це зовсім не майстерністю Лейби, а навпаки:
— Він як заграє,— старий віз немазаний і той приємніше рипить. Хоч танцюй, тільки щоб не слухати!
Мабуть, саме через це і циган Охрій намагався так бити в свій бубон, щоб суперника в музиці, Лейбу, було не чути.
Панночка, як залунав перший звук, чи то усміхнулася, чи то скривилася—хто їх розбере! — а управитель ще дужче заметушився. Хоч був він, нівроку, гладенький чоловічок, з круглим черевцем і шоками рожевими, як підпечена пшенична паляниця, та це йому не заважало літати по подвір’ю комариком і за мить міняти кілька разів вираз обличчя. То він сяяв солоденькою усмішкою і улесливим голосом — прямо-таки паляницю медом полили — говорив до панночки:
— Вони здивовані, ваша ясновельможність, — вони просто не можуть отямитися, як вас побачили.
То враз його маленькі очі робилися ще вужчими і злими, як у пацюка. Замість медової усмішки щирилися зуби, і він сичав крізь них:
— Ану, повертайтеся, стали, як стовпи. Ще панночка розгніваються, що таких тетер нагнали. Ну, ти, Мар’яно, заспівуй якусь весільну.
Соромливо, взявшися за руки, пішли дівчата колом, і Мар’яна затягла:
— Зажурилася перепілочка, Бідна моя та голівочка! Що я рано із вирію вилетіла, Ніде мені гнізда звити,
Ніде мені діток вивести, Що по горах сніги лежать, По долинах води біжать!..
— Сharmant! (Чудово) — сказала панночка і притулила до очей якісь дивні окуляри на одній паличці.— Глянь, mon cher (Мій милий), яка красуня! Просто рафаелівська Мадонна! Дівчата співали далі:
Обізвався соловеєчко:
— Не журися, перепілочко, Єсть у мене три сади зелені, Що в первому та гніздо зів’єм, А в другому діток наведем, А в третьому діток нагодуєм…
— Ач! — підморгнула Маламужиха Докії. Обидві вони стояли коло штахеток, щоб і на очі не лізти, але й побачити все.—Ач, яка пісня! Де вже їй журитися, бідній перепілочці. І в нього, мабуть, як не три, то чотири села, та їй у посаг не одно дадуть!
— Charmant! — мліла панночка коло нареченого, молодого офіцера з бравими чорними вусами.—Це ж вони про нас з тобою співають. Ти не розумієш простої мови, mon cher? А я звикла, коли після інституту гостювала у дяді під Полтавою.
Дівчата трохи розійшлися—почали вже танцювати і навіть забули, що пани дивляться на них, а коли покоївки винесли великі блюда з пряниками та дешевими цукерками в кольоровому папері, управитель знову засичав:
— Ідіть панночку величати!
Співаючи, з низьким поклоном проходили дівчата повз балкон. На балконі за столиком сидів старий пан із синами, панночка з молодим, гості. Моторна Ганна встигла роздивитися. На столі такого вже понаставляно, що йому, і назв на селі нема! Якісь пиріжки не пиріжки, от тільки груші і яблука з цих же вільшанських панських садів.
— Як приємно давати радість простому народові! — сказала розчулена панночка, дивлячись крізь лорнетку на дівчат.— Вони радіють, як малі діти, з пряників і цукерок, навіть, бачите, ховають на спомин!
— А тепер і я тебе, моя радість, хочу порадувати, — сказав старий пан.—Ти починаєш нове життя, заводиш свій дім, своє гніздечко, як співали дівчата. От пройдись між дівчатами й вибери собі яку хочеш у подарунок від мене.
— О mon oncle (О мій дядю!),—зашарілася панночка,—які ви добрі до мене!—спурхнула метеликом із свого місця, поцілувала дядю в лисину і побігла на подвір’я.
А дядя і сам розчулився, чи то від доброти своєї, чи то від чарки, тільки витер спітніле обличчя тонкою хусточкою і промовив:
— Як і не побалувати свою хрещеницю!
Ніби вітром, одразу рознесло чутку між усіма: панночці старий пан подарував дівчину, панночка вибирає! І ще й не розуміючи як слід, в чім справа, дівчата ближче притис-лися до штахетів, де стояли матері,—одні з жахом стежачи за панночкою, інші просто з цікавістю. Але панночка, очевидно, вже намітила собі, кого їй хочеться, вона швидко прямує до штахетів, де біля матерів, обнявшися, стоять три подруги: Катруся, Ганна і Мар’яна.
— Оцю! Я оцю хочу!—дзвінко каже панночка, ніби цей її присуд може бути тільки радістю для всіх, і показує пальцем на Мар’яну.
Голубонько! Ріднесенька! — заголосила солдатка Докія і бухнула в ноги панночці.—Пожалій! Вона в мене одна, я вдова!
Панночка здивовано підвела тоненькі брівки:
— Так чого ж ти плачеш? їй буде добре в мене, вона буде моя найближча покоївка, я повезу її в Петербург.
— Не беріть, не беріть мене від матінки!—ледве вимовила Мар’яна.
— Ноги твої цілуватиму, вік бога молитиму, — не забирай мою єдину втіху! — плакала Докія.
— Я не розумію,—знизала плечима панночка,— чому ти плачеш? Я її так одягну—ти її не пізнаєш. Вона не робитиме ніякої чорної роботи, а щоб ти не плакала, я накажу й тобі подарувати і на плаття і на хустку!
— Та шо там з ними говорити!—підскочив управитель.—Хіба вони що розуміють! Темнота! Ну, чого ревеш?
— Не плач!—сказала панночка таким голосом, як діти розмовляють з ляльками. — Я тебе відразу полюбила, як побачила. Тобі в мене буде дуже добре!
— Ех, панське кохання—гірке горювання,—прошепотіла ледь чутно Катрусина мати і притисла дочку міцніше до себе.
З гулянок від пана поверталися, як з похорон.
Вирядила Катруся подругу—засумувала, а Докія ходить, як смерть.
— Ну, що ж тепер з нами буде? — питає Ганна, яка теж притихла.
Та скоро за цим віддали заміж Катрусю. Тарас з цікавістю приглядався і прислухався до всього.
Справді ж, воно цікаво. Приїхали старости з паляницями, вклонилися так важно і таку чудернацьку мову повели, ніби вони мисливці і бачили, як куниця до них — до Шевченків—у хату забігла. Яринка й Тарас заховалися на піч і прислухалися.
— Яка куниця?—спитала Яринка пошепки.
— Цить! Так годиться!—пошепки сказав Тарас.— Не заважай слухати.
А вони ж, старости, так доладно говорять:
— Звір наш та пішов у двір ваш, а з двору у хату та й сів у кімнату, тут мусимо його піймати. Тут сховалася наша куниця. Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець: віддайте нашому князю куницю — вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи віддасте, чи нехай ще підросте?
— Отака напасть!—мовив тато, а Тарас навіть злякався: ще не віддадуть Катрусю, а так уже хочеться, щоб весілля було! А то все сумують та сумують! Та ні, то, мабуть, тато знову для годиться сказав, бо далі він все-таки спитав Катрусю:
— Чи ти чуєш, дочко? Що мені з цими мисливцями робити?
А Катруся стояла, соромливо опустивши голову, коло печі й колупала пальцем комин. Так теж годилося робити, коли сватають.
— От, бачите,—мовив знову батько,—чого ви наробили? Мене з дочкою пристидили. От за те ж, що ви нас налякали, ми вас пов’яжемо. Так, жінко?
— Ти ж батько, голова нам усім,— мовила мати і не стрималася, усміхнулася своєю ясною усмішкою, — як скажеш, так і буде.
— Та ні-бо, й ти, стара, скажи!
— Нехай буде й так!
Тоді вже тато наказав вийняти рушники й хустку, і Катруся перев’язала ними старостів і молодого, того самого парубка, що вже з весни заглядався на Катрусю. А ввечері зібралася молодь потанцювати.
Після сватання пішли клопітні дні: і змовини про подарунки, і коровай, і дівич-вечір.
Бгати коровай закликала Маламужиха. Вона бігала від хати до хати і запрошувала гостей:
— Доброго вам здоров’ячка, просимо на хліб, на сіль та й на коровай.
Багато жінок посходилося коровай пекти та прикрашати.
На дівич-вечір зібралися всі Катрусині подружки, тільки Мар’яни не було. І сумно всім, що й Мар’яни немає й що Катрусю виряджають, хоч недалеко—в сусіднє село—та вже стане вона молодицею, хтозна, як їй буде там, у чужій родині. Одягли її так само, як на панську гулянку, тільки, багато-багато кісників вплели і співали сумно:
— Ой, чи будеш, Катрусенько, жалкувати, Як ітимуть подружечки та гуляти, Будуть тебе, молодую, викликати:
— А чи дома Катрусенька, чи немає, Нехай іде на вулицю, погуляє…
Співали і звивали “вильце”—вирізали з вишні гілочку, обв’язали її червоною стьожкою. Так уже хотілося Тарасові чимсь Катрусі прислужитися — сам він наламав калини і бруслини, а дівчата заквітчали червоними і рожевими, ніби з воску зробленими ягодами вильце молодій і увіткнули його у весільний хліб.
— Хай же їм так гарно живеться, як це вильце гарно в’ється,—сказала старша дружка Ганна.
Та найцікавіше було, як у церкву виряджали. Одна з дівчат-світилок понесла весільну свічку, а друга мусила старий меч предківський нести, і дід урочисто виніс великий ніж.
— Це “свячений”, гайдамацький,—сказав він, і з особливою повагою заквітчали його дівчата й понесли поперед, молодої…
Увечері гуляли… Підпили добренько. Весела свашка Маламужиха співала:
— Ой, на горі Катрусенька жито жне І серпа у руки не бере, А за нею, молодою, густий сніп, Чотири дяки, а п’ятий піп, Звінчана Катрусенька за сім кіп…
Співали свати і дружки. Душно було в хаті. І дід підпив—тупотів на місці й бурмотів:
— На городі пастернак, пастернак. Чи я ж тобі не козак, не козак!..
І раптом Тарас глянув на сестру. Зустрілися вони очища, і стало йому сумно-сумно… Ніби Катруся сказала: “Як же ти без мене будеш, приблудо?”
І Тарас думав: “Як же в хаті буде без Катрусі?”
СМЕРТЬ МАТЕРІ
— Со святими упокой рабу божу Катерину, іде же нєсть болєзні, печалі, ні воздиханія,—виспівує дяк і пускає зизе око аж під лоба, і косиця, схожа більше на оселедець, ніж на звичайну дяківську косу, труситься в такт. І за цим приспівом щоразу жінки починають голосити ще дужче. Тато іде сірий, зігнутий і не відриває очей від труни. Тарас іде за руку з Яринкою, а за Яринчину спідницю тримається сліпа Марійка. Микита веде Йосипа. У труні лежить мати, така спокійна-спокійна, з поважним, як у свято, обличчям—тільки обличчя зовсім жовте, ніби з воску. Майже все літо конала, бідна, та хіба ж лановий на те зважав? І жала, і в’язала, як завжди, а вже як обмолотились—доходилися її ноги, доробилися руки, — лягла на покуті і не встала. Не віриться Тарасові—невже матінка не підведеться, не гляне на нього і не скаже нічого?
— Іде же нєсть болєзні, печалі,—виводить дяк і трясе косою, як оселедцем.
“А чому тут і болєзні і печалі?—думає Тарас.—А там десь не буде; так там же матінка одна, без нас…” Яринка теж захлинається від сліз.
— Мамонько, мамонько…—шепоче вона, але не розуміє ще як слід, що сталося. От тільки, коли довезли труну до вбогого кладовища, і піп прочитав останню молитву, і труну почали спускати на двох білих сувоях полотна в мо-гилу, діти заплакали від страху.
— Не кидайте туди маму! Не кидайте! — закричала Яринка і схопила дядька, що спускав труну, за руку.
— Бідна моя сиротиночка!—заголосила Маламужиха, відтягаючи Яринку.
Тарас брудними рученятами витирав сльози і розвів чорні смуги по всьому обличчю.
Почали кидати землю на маму, і виріс горбик, виросла ще могилка.
Григор глянув на дітвору —одно одного менше, згрудилися коло нього.
— Отака дрібнота та без матері! — зітхнула Маламужиха і почала роздавати коливо людям за упокій душі.
МАЧУХА
Став уже Тарас “скорописцем” — виводив криві літери на дошці, як тут на село прийшов справжній дяк, і довелося Совгиреві зібрати свою мізерію в торбу, взяти палицю в руки і помандрувати кудись в інше місце шукати собі нову паству.
Та що вже звикли хлопці і до “субіток” і до суворих звичаїв шкільного життя, але такого гіркого п’яниці, як новий дяк, і вони не витримали. Забрав і Тарас свою зброю— таблицю, перо й каламар — та й утік за всіма додому.
Дома завжди були злидні такі, що й миші не заводилися, та була материнська ласка, була Катруся, і малим весело було дивитися на світ. А як поїхала Катруся, поховали матінку, і хата—як страшна темна пустка. Бігає обідрана малеча. Сказано—як батько вмре, то це ще півсироти, а як мати, то вже ціла сирота.
Зустріла Маламужиха, як ішла на ставок білизну прати, батька.
— Доброго здоров’я вам, Григоре Івановичу,—вклонилася.—Дивлюсь оце на вас, Григоре Івановичу, і серце на шматки крається, як ото ви з дітьми малими. Бідна, бідна Катерина, хай їй, сердешній, земля пером,—коли б ото встала та на діток своїх глянула, вдруге б умерла, їй же богу, вдруге б умерла.
— Воно й справді важко,—зітхнув Грицько Шевченко.
— Не інакше, як вам женитися треба, та добру жінку взяти, щоб і за дітьми доглянула і за хатою, — сказала напрямки Маламужиха.
— Хто ж за мене й піде!—усміхнувся гірко Григор.— Хоч і не старий я ще, та дітей —як тих курчат.
Але вже й сам він думав про це—була б жінка, приголубила б, помила б дітей. І самому без вірного друга—велика туга. Може б не так важко було вік доживати, а він же ще й не малий, той вік.
Тільки, справді, хто б і пішов за вдівця?
Та вже як Маламужиха за справу взялася, щось із того завжди вийде: На другому кутку в селі жила вдова, не стара ще, тільки то біда, що і в неї тройко дітей.
“Нічого, — подумав батько, — може вдвох якось легше буде всім раду дати”.
Недовго тягли — повінчалися, і переїхала мачуха до хати Шевченків.
— Оце вам мати, а оце тобі діти,— мовив батько і дітям і жінці.
Зиркнув Тарас на мачуху—відразу вкололи сердиті очі і обличчя без усмішки, непривітне. Коло неї туляться її діти—хлопчик Степанко, трохи менший за Тараса, двоє дівчат—таких, як Яринка і Марійка. Усі чорні, з капризними губами, дивляться спідлоба на білоголових Шевченків.
Яринка усміхнулася—така вже привітна, лагідна Яринка вдалася, глянула щиро на мачуху, може подумала, що й та, як мати, приголубить. Та рідну матір ні купити, ні заслужити. Ніби й не побачила мачуха ясної Яринчиної усмішки. Тільки вийшов батько з хати,— без ласки, суворо мовила:
— Ти, Ярино, оцю малу поняньчи, почукикай, а ти, Тарасе,—годі тобі ледащом ганяти та по чужих садках лазити,— візьми лопату та прибери на дворі. Куди не глянь, скрізь тут у вас смітник!
І почалося… З ранку до вечора чують сусіди—репетує мачуха, лає всіх — і дітей і навіть чоловіка.
— Ото вже грім-баба, — зниже плечима дід, як зайде глянути на внуків. Та такий уже старий він став, що й рідко коли доплентається. Сидить усе коло своєї хати на призьбі та й ворушить губами—згадує, мабуть, щось.
Зведенята між собою, як чортенята, живуть, тільки й чути плач та крики. Та яку шкоду мачушині діти не зроблять, все на батькових звертають. Отоді вже мачуха розійдеться!
— Ну й баба,з пекла родом! — кажуть сусіди.
А батько тільки гляне на нещасних дітей своїх, махне рукою та й подасться кудись подалі від рідної хати. Навіть радіє, як прикажчик його кудись їхати пошле. Хоч не чути, не бачити цього пекла. А найбільше Тарасові тому дістається, бо він і не змовчить, і за сестер заступиться, і Степанкові сам здачі дасть. Мачуха роботи для нього не жаліє— скрізь Тараса пошле і з Тараса спитає. Коли у свято вирветься Тарас, то біжить аж у Зелену, до сестри своєї Катрусі. Гляне Катруся і руками сплесне. Худе, брудне, голодне, у голові хто й зна що завелося. Лишенько ж моє, сирота! Заплаче Катруся, обмиє, облатає, нагодує, та так, щоб свекруха не знала. І бачить Тарас, що й Катрусі життя не мед. Ходить на панщину, дитину з собою бере, десь у холодочку покладе, а сама снопи в’яже. А вдома свекруха люта, чоловік п’є… Сумний Тарас повернеться від Катрусі.
Якось тато поїхали. Проходив солдат їхнім селом до себе додому. Двадцять п’ять років, бідолаха, відслужив. Забрали його молодим парубком, а повертався сивим, хворим. Зайшов до Шевченків у хату, попросився заночувати. Увечері Тарас не відходив від солдата, все розпитував:
— Дядю, розкажіть ще, як же ви воювали?
— Бодай його й не згадувати, хлопче, виростеш—сам узнаєш, як у солдати підеш.
— Е, ні, не хочу солдатом,—мотнув головою Тарас, — не хочу, а ви розкажіть тільки.
І до пізньої ночі розповідав старий солдат і про муштру в казармах, і про важке життя солдатське, тільки й усміхнувся, згадавши, як французів гнали, коли Наполеон у Москву прийшов. Пізно полягали спати. А вранці встав, глянув у гаманець — нема трьох злотів, що ніс у подарунок своїм.
— Гроші, хазяйко, пропали, цілих сорок п’ять копійок! — сумно мовив солдат.
— Не інакше, як Тарас украв, —закричала мачуха.— Він усе й крутився коло вас, бо вже, мабуть, побачив ті гроші.
— Не крав я,—спалахнув Тарас.—Я слухав тільки, що дядько розповідають.
Тарас і спав коло них, — увернув Степанко, облизуючи губи. Страшенно він любив, коли на Тараса гніваються.
— Сам, мабуть, украв! — закричав Тарас.—Я от тобі дам, будеш знати, як набріхувати! Ти ж їхню одежу в комору переносив!
— А, так ти, щеня, на мого Степанка! — зарепетувала мачуха, і штурхани посипалися з усіх боків на бідного Тараса.—Щоб були мені гроші, бо я душу з тебе виб’ю, ти в мене живий не будеш, якщо грошей не віддаси!
Ледве втік Тарас від розлюченої мачухи.
“Куди ж його заховатися?” Пробіг садок, повз ставок та в сад до сусіда Желеха—там така густа калина, що ніхто не знайде. Заліг Тарас у кущах, весь здригається від сліз.
“Отут і буду, не піду, нізащо не піду додому!—подумав. — Хай краще вмру”. І шкода себе стало, так шкода, що ще гірше заплакав. “Умру тут, нехай тоді радіють…” Ніхто його не пожаліє… Нема Катрусі, нема матінки, може тільки Яринка заплаче. Е ні, не треба вмирати, — мачуха ще дужче Яринку битиме і Марійку, бідну, сліпеньку, обіжатиме, і ніхто за них не заступиться, бо Микита завжди з татом. Ні, краще не вмирати, краще піти світ за очі і вивчитись, усе вміти прочитати краще ніж дяк, уміти все списати й намалювати отакі візерунки, як на дяківській книжечці, і тоді прийти і забрати і Яринку, і всіх своїх, і кучеряву сусідську Оксаночку, і жити десь там, де й панів навіть нема”.
У таких мріях Тарас заснув… Прокинувся — вже день до вечора хилиться, вже нема яскравих смуг від сонця на темній зелені кущів. Захотілося дуже їсти. Знову закрив очі. Голосів ніде не чути, тільки де-не-де шелесне гілка, як пташка перелетить, та заворушиться трава, як пробіжить зелена ящірка.
“Тут гарно… — подумав Тарас. — Тут не знайдуть. Не повернуся я до хати. От коли б тільки їсти не хотілося. Хіба знову заснути?”
І раптом він почув, що гілки шарудять дужче, ніж від пурхання пташок.
“Невже знайшли? — стислося серце, і навіть ноги похололи.— Знову битимуть!” Захотілося зіщулитись у такий малесенький клубочок, як та грудочка землі, і десь сховатися під корінь, під листочок, щоб нікому, нікому не видно було. А шарудіння дужчає.
— Тарасику! — раптом почув він шепіт. — Тарасику! Де ти? Це я…
— Яринка! — мало не скрикнув Тарас, і сльози радості заблищали в сірих очах.— Яринка! Знайшла!
— Тарасику,—зашепотіла Яринка, притулившись до нього і невимовно радіючи, що знайшла-таки його.— Я так тебе шукала, скрізь шукала — і в стодолі і на леваді. Тарасику, я тобі їсти принесла, — і вона витягла з-за пазухи дві печені картоплини. — На, їж. Як усі ляжуть, я тобі ще принесу.
— А як там дома?
— Ой гніваються, ой лаються!—зітхнула Яринка.— Тарасику, а ти, правда, не брав грошей? Як брав, поверни їм краще.
— Ти мені не віриш? — мовив Тарас. — От хрест тобі святий, нехай мене грім на цім місці вб’є, якщо я брав! — Він дивився так гірко і сумно, що Яринка без присяги повірила б.
— А коли ж ти додому вернешся?
— Я зовсім не вернуся… я тут житиму. Хіба тут погано? А ти ж іще прийдеш? І не потурай їй, чуєш? Нехай вона сказиться!
Коли другого дня Яринка прибігла потайки від усіх до Тарасика, вона не впізнала ні його, ні тих кущів. Тарас, веселий, щось приспівуючи собі під ніс, робив з гілок невеличкий курінь.
— Бач, як тут добре, — засміявся він, уминаючи кукурудзу, що принесла Яринка.
— А й справді добре! — засяяла усмішкою Яринка. — Краще, ніж у нас у хаті.
— От давай ще стежечки поробимо і піском посиплемо, ти від ставочка принеси, і буде зовсім, як у поповому садку.
Забулося швидко горе. Удень Тарас лагодив свій курінь, стежки притоптав навколо. Прибігала Яринка, раз і кучеряву Оксаночку привела. Оксаночка соромливо усміхалася й тримала щось у хвартушку, а потім насмілилася і віддала йому двоє червонобоких яблук. Вони сідали й гуляли в різні ігри або Тарас розповідав страшні казки, — він умів вигадувати таке різне! А ввечері він дивився на темне небо, на зорі і мріяв: як буде великим, то ніхто, ніхто вже не насмілиться його побити, бо буде він гайдамакою.
Отак і прожив він чотири дні. Яринка носила їсти, і було втікачеві зовсім непогано.
Та на п’ятий день трапилося лихо. Степанко вже давно помітив, що все бігає Яринка кудись в один бік, от і присікався до неї:
— Куди ти біжиш? Що ти несеш? Що ти там за пазухою ховаєш?
— Нікуди я не біжу і нічого я не несу, — огризнулася Яринка.— Яке тобі діло?
Та хоч миршавий і слабий Степан, а вредний був, капосний хлопець, вистежив-таки!
— Мамцю!—затяг він.—А я знаю, де Тарас, до нього Яринка бігає і їсти йому носить!
— Ой, чи чуєте ви, люди добрі, — заверещала мачуха, — об’явився злодій, об’явився! Якби він не крав, то й не тікав би і не ховався! Ану, ходімо та приведімо цього розбишаку!
З нею пішов і дядько Тарасів Павло, великий п’янюга і великий катюга. У той день якраз ні на що було похмелитися йому, от і був він лютий-прелютий, як ніколи.
Тарас саме приліплював на стіни свого куреня шматки сірого грубого паперу, який йому Оксаночка в подарунок принесла і який він розмалював — хрести та квіточки,— коли раптом його за ноги схопили, немов лещатами.
— Ану, йди, волоцюго, шибенику, такий-сякий! — І міцні руки дядька Павла витягли його з чарівної схованки на світ божий, злий, немилосердний світ!
Так уже били Тараса, так били, що й не чув він і не розумів нічого.
— Та киньте його, — мовив солдат, — хай уже мені недоля.
— І що ви кажете, — скипіла мачуха, — щоб на мою хату та така неслава!
— Признавайся, ти взяв гроші? — гримав дядько.— А то всю шкуру здеру.
І Тарас не витримав:
— Я… — ледве чутно вимовив він.
— А, признався, — закричала мачуха.
— Признався! Признався! — застрибав Степанко.
— Де ж гроші? Кажи, де гроші?
“Де ж гроші? — подумав Тарас. — Що ж їм сказати?”
— Кажи, бо вб’ю!
— Закопав… у садку закопав…
Яринка стояла ледве жива з остраху — адже він присягався їй, що не брав.
— Де ж закопав? — не відчеплювався дядько. Закопав… я їх не брав… закопав у землю… не знаю де… — бурмотів Тарас уже майже без пам’яті.
Яринка стояла, і сльози текли по щічках. Вона не витирала їх, боялась ворухнутися. Вона зрозуміла — він нарочито признався, щоб бити перестали.
Напівмертвого хлопця кинули в комору. Мачуха відкрила матінчину скриню, вийняла звідти нову ще юпку і продала. Ті гроші віддала солдатові:
— Щоб я ще своє на них витрачала! Хай їхня мати розплачується своїм добром.
А ввечері Яринка побачила, як Степанко, коли не було нікого в хаті, вийняв із-за образів сорок п’ять копійок і дременув з ними на вулицю.
— У, мамій клятий! — схлипнула Яринка і побігла до комори.
— Тарасику, — зашепотіла вона, — я бачила, то Степанко вкрав!..