***
Пробившись крізь зарості, цапок — білий клубок першим побачив мале козенятко, що загрузло передніми ніжками в трясовині.
Стоїть воно, бідненьке, тремтить усім тілом, а з темних великих очей котяться сльози.
Побачило цапка, здригнулося і тихенько-тихесенько попрохало:
— Пособи мені вибратися з болота, бо пропаду. Кинувся цапок — білий клубок рятувати кізочку, та й сам став загрузати.
— Вертайся назад! Вертайся назад!— закричав Рябко, що зупинився біля кущів верболозу.
Повернувся засмучений цапок і питає:
— А як же нам врятувати кізочку? Чуєш, як плаче вона?
— Сядьмо та подумаймо,— поважно сказав Рябко.— Пригадай слова нашого дідуся: спочатку треба думати, а потім робити.
А тут до них ще прибігли стурбовані баранець-моло-дець і півник, та й стали вони всі думати й гадати, як кізоньку рятувати.
— Я вже знаю як!— крутнув головою баранець-моло-дець.— Ми наламаємо рогозу, гілляк і до самої кізоньки настелимо місток. Містком, як найлегший, пройде цапок — білий клубок і потягне кізоньку за вуха.
— Чого ж за вуха? Їй боляче буде,— сказав Рябко.— Краще за ніжки.
— Можна і за ніжки,— погодився баранець.
Так і зробили друзі: настелили з рогозу, з гілляк верболозу і вільхи гарненький місточок, і по ньому цапок — білий клубок підійшов до кізоньки, обережно раз, і вдруге, і втретє смикнув її за передні ніжки та й витягнув з болота.
А коли вона, перехитуючись од втоми і переляку, вийшла на сухе, то поглянула на всіх наших друзів і сказала:
— Спасибі вам, любі братики. Прийміть і мене до свого товариства.
Усім так сподобалось «любі братики», що вони назвали кізоньку сестричкою і радісно повели її до хатки в березовому лісі.
Хатка дуже сподобалась кізоньці, сподобалась і піч, і лави, і стіл, і стільці, от тільки одне було незрозумілим: чому в хатці неметена долівка.
Півень ніяково відповів:
— Ми забулися взяти в дідуся віника.
На таку чудернацьку відповідь кізонька аж засміялася :
— Хіба в лісі мало нехворощі? Ось я зараз зв’яжу віник і приберу в хатці, а потім зготую обід. Що вам зготувати?
— Суп,— сказав Рябко.
— Борщ з капустою,— сказали цапок — білий клубок і баранець-молодець.
— А мені каші з ярої пшениці,— кукурікнув півень.
— Добре, братики,— мило посміхнулась кізочка, підперезалась хвартушком і заходилась поратися біля печі… А братики дивились на неї і дивувались: таке мале, а знає всього!
В ліси прийшла осінь, і кожна берізка стала такою гарною, наче її обсипали золотом, а біля їхніх ніг щоранку з’являлися гриби: то бабки, то сироїжки, то навіть красе-ні білі, а далі на пеньочках повсідались сімейки веснянкуватих опеньок. Кізочка ними налюбуватись не могла.
Наші друзі позносили з огороду в другу половину хати, що правила за комірчину, і капусту, і гарбузи, і картоплю, і буряки, і навіть три снопики маку, що дуже славно шелестіли вночі, ніби в них ночував вітерець.
— Це ж кожна маківка схожа на дівчинку,— не раз казала кізонька, придивляючись до віночків на маківках.— Один снопик ми подаруємо бабусі і дідусеві, другий— борсукам, а третій буде шелестіти нам.
Борсуки радо прийняли подарунок друзів, але й засмутили їх своїм оповіданням: вони почули від оленів, що в сусідньому чорноліссі з’явилась дуже зла вовчиха, про яку ходить недобра слава навіть на океанських островах.
— Це ж вона — залізна вовчиха!— одразу догадався Рябко.
— Авжеж вона!— кукурікнув півень.
— Щось треба робити!— крутнув головою баранець-молодець.
***
Насамперед наказати кізоньці, щоб вона далеко не відлучалася від хатки та не затримувалася біля річечки з відрами. А то стане під калиною з коромислом на плечах і співає собі,— спохмурнів цапок — білий клубок, що найбільше турбувався за кізоньку, яку всі прозвали Квіткою.— Чуєш?
— Чую,— тихо відказала кізонька.
— Все воно так, але треба вже зараз подумати про оборону,— розважливо сказав борсук.— До мене в нору вовчиця навряд чи посуне, а до вас у вікна мож? вдертися.
— Ой, мені страшно,— затремтіла кізонька.
— Думати треба,— сказав Рябко.— А зараз поволеньки підемо до плеса, виберемо сітку, і, коли щось витягнемо з неї, нам кізочка зварить юшку.
— А я зараз піду по селеру і петрушку,— сказав півник і побіг на огород.
Незабаром Рябко, баранець-молодець і цапок — білий клубок витягнули з плеса свою широку та довгу сіть.
На цей раз у ній заплуталось кілька великих Щук. Од тієї радості Рябко навіть заспівав:
Буде юшка до смаку,
Бо не жалко часнику,
Ні селери, ні петрушки,
Дуже гарна буде юшка.
— Братику, а в юшку з риби не кидають ні часник, ні селеру, а тільки цибулю і петрушку,— сказала кізочка.
— А я й не знав. Вік живи — вік учися,— почав Рябко вибирати щуки з сіті.— Ви ж погляньте на цього щупака. Як лисиця завбільшки!— і несподівано Рябко заскакав на бережку.— А я знаю! А я знаю! А я знаю!
— Що ти знаєш? — штовхнув його ріжками бара-нець-молодець.
— Як захиститись од вовчиці.
— Розкажи, братику!— попрохав цапок — білий клубок.
— Тож дивіться на сітку. Бачите, яка вона міцна? Бачите, які носяри у щук? Та навіть вони ніде не продірявили її. Отож ми гарненько приладнаємо свої сіті до вікон — отак, коли хтось увірветься у вікно, то й заплутається.
— Мудрець Рябко!— крикнув півень, що саме з петрушкою прибіг на лужок.
— Мудрець,— не дуже й охоче погодився баранець-молодець, бо йому було досадно, що хтось, а не він надумався, як врятуватись од вовчиці. Але хай буде й так, він теж щось розумне вигадає, бо є над чим думати жильцям березового лісу.
До самого вечора баранець-молодець, цапок — білий клубок і Рябко приладнували в хатці біля вікон рибальську сіть. І так її приладнали, що хоч куди.
Тільки одна кізочка, оглянувши роботу братиків, з жалем сказала:
— У людей вікна прикривають фіранки, а в нас сітка. Пройшло ще кілька днів. У лісі похолодало, а над лісом удень і вночі пролітали перелітні птахи. Найсумніше, прощаючись із рідним краєм, співали журавлі. А борсуки тепер щовечора носили в свою нору оберемками листя — це щоб їм і їхнім діткам було м’яко спати взимку.
— І як борсуки можуть проспати цілу зиму? Це ж боки одлежиш!— дивувалася кізочка.
— Так уже природа створила,— зі знанням справи пояснював їй цапок — білий клубок.
— Краще б вовки спали — менше лиха було б на землі.
— Що не кажи, а розумна в нас кізочка,— похвалив її Рябко.
— І розумна, і працьовита, а що вже охайна, так у світі пошукати таку,— з пошаною вклонився їй півень.
— Ой, братики, які ви славні у мене,— засоромилась кізонька і почала в хвартушок збирати опеньки. І раптом вона побачила, як біля річки між золотими березами щось майнуло велике і страшне.
Опеньки посипались із хвартушка на траву.
— Братики, вовчиця! Мерщій додому!
— Кукуріку!— крикнув, аж підстрибнув, півень і першим побіг до хатки, за ним кізонька, за нею цапок — білий клубок, за ними баранець-молодець, а вже позаду Рябко.