ТАЄМНИЦЯ КОЗАЦЬКОЇ ШАБЛІ
(пригодницька повість)
Розділ 1. В якому з’являється Машка
Спочатку давайте познайомимося з Машкою. Вона не вельми гарна, хоча вважає себе красунею. У неї великі, ясні кришталеві очі – ото через них і зроджуються Машчині претензії на красу. Вночі вони пронизують темряву, наче ніж розм’якле масло. Але більше їй нічим похвалитися. Машка давно вже не першої молодості, щоб не сказати підстаркувата. Їй не завадило б підфарбуватися. Рясні прищі також не додають їй принадності. Ззаду в неї наліплена трохи облізла наклейка з собакою, тому що першим Машчиним власником був якийсь професор, великий любитель псів.
– Наклейку треба здерти, – мовила мама, оглядаючи Машку, яку тато щойно придбав.
Ви, певно, здогадалися: Машка – звичайний автомобіль-легковичок вітчизняного виробництва. Хоча ні, не такий уже й звичайний. Часом з Машкою траплялися дивні речі. Але цього ще ніхто не знав.
– Мій друже, тобі підсунули непотріб. Глянь, яке тут усе бруднюче, – сказала мама татові й докірливо похитала головою.
Вона принесла ганчірку й відро з водою й заходилася шкребти, драїти, витирати автомобіль зовні і всередині, а Наталочка з татом їй допомагали. Вони вимили дверці, приладну дошку, довго вибивали й вишуровували сидіння, аж ті врешті стали майже чистими.
Коли черга дійшла до заднього скла з собачою наклейкою, мама втомлено махнула рукою:
– Ну її, хай лишається. Я вже геть заморилася.
– Як на мене, то ця псюка навіть кумедна, – сказала Наталочка. – Мені вона подобається. І машина подобається теж.
Авто по-змовницьки підморгнуло їй правою фарою. Певно, то тільки здалося. І все ж воно явно повеселіло. Його очі-фари, протерті чистою ганчіркою, засяли, пускаючи сонячних зайчиків.
– Справжнісіньке старе одоробло, – скрушно говорила мама, стоячи перед вимитою машиною. – Мало того, що облізле. Воно ще й червоного кольору. Помідор, а не авто.
– Дівчата, що ви! Це чудовий колір! – заступився тато за свою обраницю. – Червоні машини здалеку видно, тому вони безпечні на трасі. До того ж цей відтінок називається романтично й інтригуюче: “корида”.
– Не знаю, що спільного в кориди з помідорами, – мама невдоволено знизала плечима. – Крім того, в цьому авто нема кондиціонера. І несправне радіо.
– Дівчата, ви не розумієтеся! – загарячкував тато. – Головне в автомобілі – ходова частина. А в цієї машини прекрасна ходова!
Він бадьоро вдарив ногою по колесу, і блискучий, тільки трохи поіржавілий ковпак відпав і покотився геть.
– Хор-роша мені ходова! – засміялася мама. – Клепки розсипаються.
– Це всього-навсього ковпак, – боронився тато. – Ось давайте проїдемося, тоді побачите.
Він приладнав на місце іржавий ковпак і хотів було сісти за кермо, але мама його випередила. Вона саме закінчила курси водіїв і тепер зібралася показати, чого навчилася.
Наталочка умостилася поряд з мамою на передньому сидінні, а татові нічого не лишалося, як сісти позаду.
– Теж мені, розвели матріархат, – бурмотів він. – Ну, рушаймо!
Мама взялася за діло, наче справжній водій-ас.
Натиснула на педаль зчеплення, тоді на газ, але авто чомусь засмикалося, а двигун заглух.
– Н-но, Машко, не брикайся, – мовила мама й знову завела двигун.
– Ха-ха, Машка! – засміялася Наталочка. – Так її й назвімо!
Звідтоді в машини з’явилося ім’я. З другого разу вони рушили вдало, і Машка жвавенько побігла вулицею.
– А що вам казав, дівчата, – торжествував тато на задньому сидінні. – Не машина – звір! Можеш перевірити ще й гальма.
Мама притьмом надавила на педаль, і – бум! – Наталочка врізалася лобом у вітрове скло, аж загуділо.
– Хто так гальмує? – залементував тато. У Наталочки на лобі поволі наливалася велика синювата ґуля.
– Я не винна, гальмувала правильно. Це твої Машка з вибриками, – виправдовувалася мама.
Тато розсердився ще дужче.
– Ти не вмієш водити машину! Чого тебе на курсах учили! – розрепетувався він і не заспокоївся, поки сам не сів за кермо.
Назад до будинку вони під’їхали пересварені й набурмосені, а Наталочка світила ґулею.
Як на те, біля під’їзду стовбичив татів приятель пан Богдан, історик, мандрівник і взагалі вельми цікавий чоловік. Він заусміхався, побачивши тата за кермом.
– О, панство Руснаки купили собі авто! – і зрадів, і здивувався він.
– Еге, – кивнув тато, знову просяявши, мов повен місяць на небі. – Поїдемо на море своїм ходом.
– Гм, на море, – повторив пан Богдан загадковим голосом, що обіцяв цікаве продовження.
Мама запросила гості в хату, і невдовзі вони сиділи за обіднім столом, смакували борщем із свіжими пампушками й обговорювали Машчині достойності.
І тоді пан Богдан сказав таке, від чого Наталоччина душа затрепетала.
– Добре, що ви придбали машину, – сказав він. – Тепер ви зможете врятувати одну дуже цінну старовинну річ, нашу історичну реліквію, якій загрожує небезпека, а то й навіть знищення.
Розділ 2. У якому з’являється патріотично настроєний привид
– Ну, знаєте! Це виходить достеменно як у казці: піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю котре! – обурилася мама, коли пан Богдан пояснив, у чому річ.
А йшлося от про що. У пановій Богдановій квартирі на Русанівці уподобав собі з’являтися один привид, дуже патріотично настроєний. Зазвичай то траплялося в дні національних свят чи після мітингів, бо привид любив обмінятися враженнями з паном Богданом. А це якось він завітав несподівано, украй розхвильований. Розмахував руками й вимагав найрішучіших дій, тому що, наскільки вдалося зрозуміти, дуже цінній, старовинній, безсумнівно вартісній у мистецькому відношенні реліквії загрожувала небезпека.
– Може, то статуетка індіанського божка з чистого золота? – замріяно прошепотіла Наталочка, що начиталася книжок про індіанців.
Але пан Богдан вважав, що йдеться про реліквію українського походження, бо привид-патріот неймовірно хвилювався.
На лихо, привид не вмів пояснити, де шукати цінну річ. Він намагався витлумачити це жестами, адже привиди, як відомо, здебільшого не розмовляють.
– Він спілкується жестами глухонімих? – діловито спитала Наталочка, бо хлопці в школі навчили її двох чи трьох таких жестів, і вона почувалася знавцем.
– У тому й річ, що ні, – відповів пан Богдан. – За життя той привид був звичайною людиною і мови глухонімих не знав, а після смерті, здається мені, вже нічого не можна навчитися. Тому він часом застосовує, так би мовити, деякі загальнозрозумілі жести… Однак мені вдалося вияснити, що загадкова реліквія загублена на старому бойовищі, можливо, в замку чи фортеці на заході України.
Ох ти ж! Наталочка облизалася. Відколи вона живе на світі, проте ні фортеці, ні замку не бачила жодного разу.
Щоправда, в Києві збереглася фортеця-тюрма, яку збудували за наказом російського царя. Але вона сумна й понура. Тепер у ній музей, там на кожному кроці музейні тітоньки, а хто не знає, яке з ними лихо. Вони кажуть тобі щохвилини: дівчинко, не скачи, дівчинко, не заходь за загородження, дівчинко, не чіпай руками експонатів. Невже ще десь є інакші, таємничі фортеці, де серед замшілих мурів у глибоких підземеллях чекають несподіванки й дива?
Пан Богдан казав, що є такі.
– То треба негайно рушати! – запалилася Наталочка.
Але мама вважала інакше. Мама хотіла знати точну, конкретну адресу, адже замків, фортець, старих бойовищ в Україні хтозна-скільки.
– Що ж, тоді з’ясуйте все самі, – запропонував пан Богдан. – Приходьте до мене завтра ввечері, коли посутеніє. Привид з’явиться, бо він хвилюється за реліквію.
Оце то так! Фортеці, замки, а на додачу зустріч з привидом. Наталочка торжествувала.
Чи, бува, не про такі випадки кажуть: шелеп щастя в хату?
Назавтра вона вбралася в нову сукенку, найкращу із своїх обновок. Мама виклала пишну зачіску, бо як-не-як її побачить незнайомий чоловік, дарма що привид. А тато вдягнув вишиванку, мабуть, для того, щоб привид не подумав, буцімто Руснаки не патріоти. Отак причепурившись, вони подалися на Русанівку до пана Богдана.
– Привид ось-ось з’явиться, – попередив пан Богдан, застеляючи вікна, щоб стало темніше.
– Тобі, Наталочко, краще притримати язик за зубами, – докинула мама.
– Ну й подумаєш, – відповіла дівчинка і стисла губи.
У кімнаті запала тиша.
Всі сиділи мовчки. Знадвору від дніпрової затоки чувся соловейко, шурхотіли кроки перехожих, що вийшли прогулятися в цей благодатний вечір.
Сутінки поволі густішали.
Р-р-рип! – раптом прочинилися двері, а в них постало щось біле, з жовтими очима, що світилися.
– Ох! – ледве видихнула мама, відчуваючи, як у неї здерев’яніли ноги, а волосся, руйнуючи зачіску, притьмом полізло догори.
– Няв! – відповіла їй біла з’ява.
– Не лякайтеся, це мій кіт Мурлика, – заспокоїв їх пан Богдан і взяв кота на коліна.
Знов потяглося чекання.
– Може, він не прийде? – ламким голосом спитала мама.
Наталочка відчула розчарування і… полегкість. Ні-ні, вона не боялася, і все ж їй сиділося якось мулько. Пан Богдан не встиг відповісти, бо враз серед кімнати заколихалася світла постать. Все сталося напрочуд просто й природно. Привид закивав головою, закланявся. Він вочевидь був чемною людиною й передусім вітався.
– Добрий вечір, шановний, – відповів йому господар, бо інші ще не оговталися. – Це ось і є панство Руснаки, про яких я тобі розказував. Поясни нам ще раз про ту реліквію.
Привид жвавіше закивав головою. Спочатку він показав на вікно, за яким догасало вечорове небо над Дніпром.
– Я ж вам говорив, це на заході, – коментував пан Богдан.
Привид провів руками, ніби щось розгладжуючи, а потім над тією уявною лінією окреслив щось високе.
– А може, він каже про острови Баунті й золотого божка? – прошепотіла Наталочка.
– Ти не можеш бодай хвильку помовчати? – розсердилася мама, а привид покрутив собі пальцем коло виска. Мабуть, це й був один з тих жестів, про які попереджав пан Богдан.
Привид знову намалював попередню картину й замахав рукою, ніби фехтуючи шаблею.
– Певно, йдеться про місце бою, – загомоніли дорослі, і привид задоволено кивнув.
Далі він прибрав щонайповажнішого і притому суворого вигляду, вип’ятив груди, піднявши праву руку.
Привид не заперечував. Але далі заспішив, загарячкував, розмахував руками, хапався за голову, показував на кишені.
– Чи він каже, що ми знайдемо багато грошей? – завагалася мама.
Тут привид скрутив дулю, а пан Богдан пояснив, що, либонь, мова йде про коштовну річ.
I тією річчю заволодів користолюбний чоловік, тому привид хапається за голову.
– Отже, на заході, на місці великої битви, – підсумовувала мама, а привид покивував, що так. – Битви, мабуть, козацької? Справді так; отже, там перебуває коштовна реліквія, яка потрапила в непевні руки. Цією реліквією є…
– Шабля!
– Булава!
– Золотий кинджал! – в один голос вигукнули пан Богдан, тато й Наталочка.
Привид затряс головою, скрутив одразу дві дулі, беззвучно затупотів ногами і… зник.
– От завжди так, – скрушно зітхнув пан Богдан. – Мабуть, їх з там того світу відпускають ненадовго.
– Але ми вже знаємо! Можна їхати! – загаласувала Наталочка, що втомилася майже тримати язик за зубами.
– Може, краще звернутися у міліцію? – почухав потилицю тато.
– Якби ж було з чим! – докірливо зиркнув на нього пан Богдан. – Що, напишу заяву, пославшись на привида? У нас, м’яко кажучи, малувато фактів.
– Малувато… Якщо вони взагалі є. Десь начебто знайдено шаблю. Але де? Замків на заході багато. Козацьких битв була сила-силенна. Це скільки треба спалити бензину, щоб об’їхати всі ті місця…
– Але найбільша з них – під Берестечком! Битва війська Богдана Хмельницького з поляками в червні 1651 року, – заявила Наталочка, гордо демонструючи свої знання з історії.
– Дитина каже правду, – підтримав її пан Богдан.
Мама схвально кивнула головою.
– Кожен порядний українець має побувати в Берестечку, – мовила вона. – Це ж якраз буде дев’ята п’ятниця після Великодня, роковини битви. З’їдуться люди з усіх усюд, може, хтось знатиме і про реліквію. Отже, вирішено: ми їдемо в Берестечко.