“На Святий Вечір” (Олена Цегельська)
Недаремно мала Галюся перед Різдвом так мамі у кухні допомагала. То горіхи лущила, то мигдаль, вибирала родзинки, била шум. А її брат Юрчик – теж: то біжить простоволосий, без духу, до крамниці, коли чогось нагло до кухні потрібно, то приготовляє прикраси і ліхтарики на ялинку.
За це все Галюся дістала від мами потрошку різного тіста, мигдалю, шоколаду. І от вони обидві спекли у малій формі окремий, прегарний тортик, виключно для Галюсі. А Юрчик дістав гроші на купівлю кількох звіряток до вертепику і на електричні ліхтарики на ялинку. Серед цих робіт і радості настав день Святого Вечора. А за це, що діти були такі чемні, мама при роботі розповіла їм, як то у нас, там, на Україні, святкують.
— А знаєте, діти, — говорить мама — у нас, там, вдома, є такий звичай, що на Святий Вечір повинно бути всіх при святій вечері “до пари”. А як не було своїх, то запрошували когось на Святу Вечерю – чи якусь сирітку, чи когось такого, що не мав своєї хати або родини. Так, старалися, щоб усіх було “до пари”.
— А що це таке “до пари”? — питається Галюся.
А мама:
— То так: татко і мама, це пара, Юрчик і Галюся, це також маленька пара. Розумієш?
Галюся задумалася, рахує на пальчиках: як то у бабуні й дідуня буде, а як у тіточки. Геть усіх перечислила і вийшло якраз добре. А потім раптом посумніла і скрикнула:
Мамусю, таж у пані Задоріжної нема їх усіх “до пари”. Їх лише троє!
— Так, — сказала мама. — У нашої сусідки не буде весело при свят-вечірнім столі. У них не стало татка. Ти знаєш про це, Галюсю.
— Знаю, знаю. Тоді з автом сталося таке нещастя! Ах, мамусю, що ми можемо на це порадити?
— А я вже придумала, Галюсю! Ми повечеряємо раніше і підемо відвідати їх. Піду я, ти і Юрчик. А татка лишимо вдома.
Галюся знов стала на пальчиках рахувати: 3 + 3 = 6. І з радощів аж сплеснула ручками:
– Отож і буде “до пари”!
Тепер Галюся провела велику нараду з Юрчиком. І вийшло таке, що Галюся подарує Тані Задоріжній свій власний тортик, а Юрчик – її братчикові, Зенкові, свій вертепик.
Так вони і зробили. Скоро, по Святій Вечері зібралися всі троє і пішли до сусідів. А кожен – з подарунком, бо так треба: не годиться йти у гості з порожніми руками.
Коли прийшли під хату, постукали до дверей і закликали:
— Дозвольте заколядувати і хату розвеселити!
А там пані Задоріжна з хати:
— Дозволяємо, дозволяємо! Колядуйте здорові!
Та й відчинила двері. І от у хаті вони заколядували “Бог предвічний”.
А тоді мама сказала:
— Вітаємо вас, дорогі сусіди з Різдвом Христовим: “Христос Рождається”.
А пані Задоріжна подякувала і попросила всіх до другої кімнати, де вони якраз кінчили вечеряти. І що ж діти у тій кімнаті побачили? Була там ялинка і стіл, заставлений всяким печивом і овочами, а посередині лежав колач. Все тут було врочисто і гарно прибрано. Але найважніше, послухайте! Були там не лише ці три накриття, на яких вони їли. Але було ще одне накриття цілком чисте, неторкнене, так наче б призначене ще для когось, хто мав би вечеряти з ними, а кого не було. А при накритті – і тарілка, і ложка, і виделки, і ніж, і склянка, і серветка збоку. А ще перед цим накриттям горіла свічечка, перев’язана синьо-жовтою стяжечкою. І стояло там при столі крісло, на якому ніхто не сідав.
Діти мовчки, поважно дивилися на це порожнє місце при столі, на чисте накриття, на свічечку. Вони пригадали собі, що там, на цьому місці колись давніше все сидів татко Тані і Зенка, а нині його нема. І тепер щойно вони спостерегли, то пані Задоріжна мала заплакані очі, а діти були такі сумні-сумні. На цей вид і Галюсі закрутилися сльози в очах.
— Вони – сирітки, – подумала. – Святий Вечір… Не стало татка, нема… У них сьогодні – не “до пари”.
Її добре серце захотіло потішити всіх. Поцілувала Таню і швидко стала розгортати свій подарунок.
— Дарую тобі, Таню, свій власний тортик! — сказала. — Я його сама робила, а мама мені допомагала.
На вид цього тортика Таня дуже втішилася:
— Ах який же він гарно прибраний! Він наче справжній коровай! О, ми мусимо завтра справити з тим тортиком моїй новій лялі весілля! Добре, Галюсю?
А Юрчик знов добув свій вертепик, вручив його Зенкові та став повчати, як його із середини освітити. А пані Задоріжна дістала подарунок від мами. Потім діти освітили ялинку і вертепик, защебетали, розвеселилися – і забувся увесь смуток. Ціла хата наче проясніла. А коли мама сіла до фортепіяна, заграла, і всі хором заколядували “Нова радість стала”, то вже всім було так любо і весело на серці, що аж новонароджений Ісусик у вертепі усміхнувся і витягнув до них ручки.
Вже було пізно вночі, коли вони повернулися додому. Галюся перша побігла до татка, сердечно обняла та пригорнулася до його грудей і шепнула:
— Мій любий, мій, мій татусю!
I Юрчик також чомусь довго і щиро вітався з татком – так, наче б то вони довго-довго, не бачились.
А коли Галюся перед спанням помолилася, то ще додала такі слова: “Дякую Тобі, любий, солодкий Ісусику, за те, що у нас, вдома, сьогодні, на Святий Вечір, всіх нас було “до пари”!”
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Казки Михайла Стельмаха – велика підбірка для дітей
