“Щасливий Святий Вечір” (Ніна Наркевич)
Сьогодні Марічка дуже поспішала додому. Насилу дочекалася вона останньої години навчання в школі. Сьогодні Святий Вечір, а завтра Різдво. Марічка дуже любить Різдвяне Свято. Тоді так гарно вдома, так гарно в церкві…
Мабуть, мамуся вже прилагодили Святу Вечерю. А ялинку ще вчора тато приніс знадвору й Марічка вже прикрасила її: і янголик вгорі під зіркою, і кольорові ланцюжки й золоті горішки… Тільки все якось не так весело на душі, як завжди, було в цей вечір.
І тато й мама потихеньку сумують. Це теж бачить Марічка й знає чому… Ось уже скоро рік, як братік Юрко поїхав від них у далеку подорож на великім кораблі. Він минулого року закінчив морську школу та поступив на службу до мор ського флоту. Часто присилав він листи до тата й мами, багато цікавого в них оповідав про всі ті країни, де встиг уже побувати, і ніколи не забував він своєї сестри — Марічки. Завжди кілька привітних, веселих слів було для неї. Завжди обіцяв привезти Марічці гарних гостинців зі своєї подорожі, а… от уже другий місяць, як перестав писати… Мама й тато питали скрізь, що сталося. Й от їм сказали, що під час великої бурі на океані той корабель, де був Юрко, розбило. І досі ніхто не знає, де всі люди з корабля – хто живий, хто загинув. Але потішають, що, мабуть, усі врятувались, тільки ще не мають вістки про них.
— І яке ж це буде свято без Юрка?.. – 3 такою думкою добігла дівчинка додому та, перестрибуючи по два-три сходинки, піднялася нагору і увійшла до їхнього помешкання. Вже темніло. В їдальні коло ікони мамуся засвітила лампаду. В світлі її привітно всміхалася на іконі Мати Божа до Ісусика. Було тихо й якось ще більше сумно, як завжди, в останній час. Мама ще поралася в кухні, але все вже було готове. Стіл був накритий вишиваною скатертю.
Там уже лежав рум’яний Різдвяний колач, а на пучечку сіна стояли полумиски з кутею та узваром.
— Мабуть, треба вже прилагодити посуд для вечері. Піду, запитаю в мами… — подумала Марічка, й побігла до кухні.
— Я вже прийшла, мамо… — почала Марічка та замовкла. — В мами очі червоні, плакала?… — несміто вона запитала мами. —Де тато, мамусю? Вже смеркло, може лагодити посуд для вечері?
— Так, донечко, — відповіла мама. І зітхнула… — Будемо починати вечерю. Тільки сьогодні Святий Вечір, і ти постав тарілку і для Юрка теж. Його нема з нами, то хоч його місце, його тарілка буде між нас… — В голосі мами забреніли сльози.
— Добре, мамо… — і Марічка швидко вибігла з кухні, щоб і собі не розплакатись.
Незабаром усі зібралися до їдальні. Не сміявся і не жартував тато з Марічкою, як завжди. Дівчинка потихеньку сіла на своє місце. Мама засвітила свічку.
—Ну, щож, будемо вечеряти, Іване?… Вже перша зірка засвітилася… Хоч і нема з нами нашого Юрка, то може вона й йому десь засвітить.
Тато похилився. Мимоволі очі всіх звернулися на місце, де стояло порожнє крісло, а перед ним на столі Юркова тарілка, що прилагодила Марічка.
Тато почав молитися. Слова молитви промовляв уголос, а за ним їх повторювали потихеньку мама й Марічка, а в думці бриніли другі слова, якими вона зверталася до Божої Матері, що ласкаво всміхалася до неї з ікони (так їй здавалося). “Пречиста Діво Маріє, верни нам нашого Юрка, верни нам його…”
У цю мить за дверима почулися кроки, хтось узявся за двері, пробував відчинити, тоді задзвонив.
— То, мабуть, хлопець, що газету носить, по гроші прийшов, сказала мама.
— Я зараз. Та ж двері не замкнені… — відповів тато та й пішов до передпокою. Та ще він не встиг переступити порога, як двері відчинилися, і в них стояв Юрко в морській уніформі з валізкою в руках.
— Юрчику! Синку! — скрикнула мама, а тато вже обіймав хлопця. А Марічка? Вона вже протиснулася поміж татом і мамою й стрибнула братикові на шию.
— Отож бачиш, отож бачиш, яка несподіванка для нас! — щебетала вона.
І який то був щасливий Святий Вечір, такого, здавалося, ніколи не було в цій хаті. Весело вечеряли, сміялися, гомоніли. Після вечері засвітили ліхтарики на ялинці та співали коляди. А потім Юрко оповідав про свої пригоди на морі. Марічці він привіз багато гарненьких мушельок, прикладав до її вушка й казав:
— Слухай, як шумить у мушельці, це хвилі говорять!
Так із мушелькою в руці й заснула Марічка, та снилися їй хвилі, а на них Юрко в човні. Над човном простягла руки Пречиста Діва, ніби захищає його…
“Золотий павучок” (Іван Малкович)
Цю історію на Святвечір любив оповідати мій дідусь…
Не тепер і не колись жила собі в нашому містечку одна сім’я: тато, мама і троє діток — Тарасик, Настуня та Ільчик.
У їхній привітній оселі завжди було багато радості і сміху.
Яких лишень забав не вигадували вони — і «князівна», і «чіт-нечіт», і «скіки-скіки», і, звичайно ж, «смішний телефон».
А на свята їхній татусь наймав бри́чку *1 із золотогривим конем, і вони всі разом їхали за місто до лісу…
Але одного дня все перемінилося — на їхню країну напав північний ворог. Страшне горе, мов темна ніч, огорнуло всіх людей. Не оминуло воно й цю родину: тато пішов захищати рідний край, а мама і троє діток лишилися самі.
Була зима з високими снігами. Але вперше у їхньому домі не чутно було дитячого щебету… Хіба дуже повеселиш ся, коли нема чого їсти?
Уперше святий Миколай не приніс їм нічого, — а вони ж цілий рік були такі слухняні…
— Може, Миколай передасть нам дарунки аж на Різдво? — сумно замріялась маленька Настуня.
І ось настав Святий вечір. Щоб хоч трохи утішити рідних, Тарасик з самого рання пішов до лісу і привіз на санях ялинку.
Ялинка була дуже гарна, але прикрасити її не було чим…
Кілька днів тому Ільчик з Настунею крадькома пішли на ринок і виміняли усі їхні тридцять три ялинкові прикраси на тридцять три картоплини…
Правда, колись, окрім яскравих іграшок, вони чіпляли на ялинку обгорнуті в золоту фольгу горішки, яблука, а ще солодкі зірочки та місяченьки, спечені зі смачного тіста…
Однак сьогодні ялинка стояла без жодної прикраси.
Коли звечоріло, матуся заслала стіл білою скатертиною і вони посідали до столу. Ох і сумний був той Святвечір!
Уявіть собі: на різдвяному столі, окрім чотирьох картоплин і чаю, не було нічого. У кутку сиротливо щулилася неприбрана ялинка, а за столом не було тата. Хтозна, чи й живий він був… Згадавши про тата, діти ще дужче засумували…
Але мама сказала:
— Не журіться, мої серденятка. Пам’ятаєте татів дарунок на минуле Різдво? — і почала виймати зі скрині одяг для Ангела, маску Кози і яскраві різнокольорові стрічки.
Тарасик переодягся на Козу, Ільчик — на Ангела, а Настуня прикрасила свою голівку стрічками.
— Які ж бо ви в мене гарні! — захоплено сплеснула в долоні матуся. Шкода, що татко вас не бачить… Слухайте, а чи не заколядувати нам його улюблену коляду! — І вони заколядували «Добрий вечір то́бі, пане господарю!». Мама сказала:
— Ви так старалися, що коляда, мабуть, долинула аж до нашого татуся. Вона зігріє його у тих холодних снігах…
— А тепер, гадаю, саме час розповісти нашому Ільчикові, як колись давно, такого самого вечора, як сьогодні, у маленькій пастушій ста́єньці *2 народився один хлопчик…
І матуся почала оповідати про того незвичайного хлопчика, і про ангелів, які сповістили про Його народження, і про пастушків, які принесли Йому свої дарунки.
— А звали того хлопчика…
— Дивіться, дивіться! — раптом вигукнув маленький Ільчик і показав на ялинку.
Усі здивовано повернули свої голови.
— Що за диво?! — сплеснули вони руками.
— Хто це так чарівно прикрасив нашу ялиночку?!
А дивуватися й справді було з чого: ялинка зверху донизу стояла зодягнута в тонке золотисте плетиво і, наче казкова принцеса, осявала собою всю вітальню. А на самому вершечку сяяла мовби зіронька.
— Гляньте! Та це ж маленький золотий павучок! — вигукнула Настуня. — Це він прикрасив нам ялиночку!
Діти повибігали з-за столу, взялися за руки й почали танцювати довкола ялинки. Вони підстрибували і співали:
Павучок, павучок,
золотий чарівничок!
Сплів ялиночці убра́ння
із небесних ниточо́к!
Павучок, павучок,
золотий чарівничок…
Раптом у двері хтось постукав. Усі перестали веселитись і злякано завмерли: «Хто б то міг бути?..»
Мама відчинила двері і мало не зомліла: на порозі стояв… їхній тато! Він був змучений, худий, але очі його світилися тихою радістю.
— Війна скінчилася. Ми перемогли ворога, — сказав він і почав виймати з рюкзака і з кишень смачнющі різдвяні гостинці.
Усі кинулися йому на шию, і я навіть не можу описати, скільки радості, щасливих слів і дзвінких колядок було того різдвяного вечора! Усі сміялися, галасували, танцювали, обіймалися, показували татові ялинку і знову сміялися й колядували…
А на самому вершечку ялинки сидів щасливий золотий павучок і таємниче підморгував їм то правим, то лівим очком. Ось так:
кліп-кліп, кліп-кліп, кліп-кліп…