Головна Школярі Цікаві українські легенди про волошки

Цікаві українські легенди про волошки

mamabook
1172 Переглядів
волошка

Ця прекрасна польова квітка сьогодні вважається бур’яном. Проте наші предки ставилися до волошок із повагою. Адже це символ дівочої ніжності. Квітка символізує юність, красу, дівочу скромність, життя, простоту. Наш сайт Mamabook підготував підбірку цікавих легенд про польові квіти.

РУСАЛЧИНІ КВІТИ

Тепер такого нема, щоб десь русалки хлопця залоскотали чи якась нечиста сила людей лякала, а раніше всяке траплялося, і чого тільки між людей не наслухаєшся.

Але то було дуже давно, коли ще ходили по світу русалки і всякої нечисті кругом було багато. Щоліта, як наставала пора русалок, одна з них весь час переховувалась у житі, неподалік нашого села. З жита вона ніколи не виходила, наче там була якась незрима межа, за яку вона не могла ступити. Не раз люди її там бачили, але ця русалка нікого не зачіпала, ото хіба що часом когось налякає, то й усе.

Одна вона знала, що тут хотіла.

А жив тоді у селі один заможний пан, який мав красеня сина. Парубок, кажуть, нібито Василем і звався. Статний, синьоокий, ліпшого ніде не було.

Побачила його якось русалка та й закохалася. Сидить було на межі, квіти перебирає, та все в той бік поглядає, звідки Василь міг би появитися.

Та от якось парубку довелось неподалік того місця проходити, і тільки він на неї подивився, як вона тут же зачарувала хлопця. Василь надіть не помітив, як кинувся за нею у жито.

Повела русалка його житами, полями, і зачарований хлопець ганявся за нею без відпочинку. І ні одної ночі, ні одної миті очей хлопцю стулити не дала русалка, все не могла ним намилуватися, до себе й не підпускала близько.

Парубок не міг збагнути, ні де він є, ні що з ним діється. Так минув тиждень. Нарешті, вибився він із сил, впав серед жита і заснув міцно-міцно. Прокинувся — ніде нікого, тільки жита кругом, як стіна зелена. Отямився хлопець, та де б то він знав, що не покинула його русалка. А вона і на справді була недалечко.

Оберігаючи сон Василя, вона збирала на вінок квіти. Підхопився парубок і пустився тікати. Побігла й вона слідом. Жито під нею хилилося, як од вітру, і тут же вставало, а за ним не встигло й підвестися, як розгнівана русалка опинялась майже поруч. А хлопець щосили продовжував бігти.

Та біля самої межі русалка наздогнала Василя. Вона, мабуть, і раніше його догнати могла, але ще сподівалась, що Василь сам повернеться до неї. Ступи він ще крок, і ніколи б русалка, більше не побачила парубка, адже вона тільки в житі силу мала. Глянула ще раз на коханий блиск синіх очей, а щоб не упустити навіки, дихнула подихом холодним і на тому місці, де стояв Василь, гойднули голівками дві квітки-волошки, ніби двоє його очей.

Русалка тут же розтанула і з того часу більше не з’являлась жодного разу. А волошки і зараз, по житу ростуть. І хоч тепер розвелося їх видимо-невидимо, русалки ревно їх стережуть і готові залоскотати кожного, хто зірве бодай хоч одну квітку. Але то вже інші русалки, та й волошки зовсім не ті.

 

ВАСИЛЬОК І ВОЛОШКА

Це було дуже давно. Багато, багато років тому, коли люди могли ставати квітами, а квіти перетворюватися на людей.

На узгір’ї стояла чепурненька хата. А жила там удова, в якої був красень-син. Високий та ставний, з голубими очима, як вода у затінку, а волосся, немов достиглі житні колоски. Звали того хлопця Василем, а мати лагідно називала Васильком. У хлопця були золоті руки. Змайстрував він собі сопілку, виходив ранками на гору і починав грати. Від тієї мелодії прокидалися пташки, піднімали свої сонні голівки квіти, розправлялися трави на луках. Оживала вся природа і зачаровано слухала дивну музику. Юнак не помічав нічого навкруги, був захоплений своєю грою.

Одного разу він почув за спиною чиїсь кроки. Повернувшись, побачив дівчину із синіми-синіми очима, немов клаптиками неба, а шовкове волосся хвилями спадало на плечі. Юнак дивився на незнайомку і не міг відвернути очей. Він перестав грати, а дівчина голосно засміялася і зникла поміж деревами, лише її голос ще довго дзвенів у вухах. Юнак пішов додому, але увесь час перед ним поставала синьоока красуня. Ледве, дочекавшись ранку, знову поспішив на гору. Тільки заграв, дівчина знову з’явилася невідомо звідки.

Вони слухали чарівну музику, а чули, як б’ються їхні серця. Слухали гори, долини, ліси — серенаду про велике кохання двох молодих людей. Їм здавалося, що вони довіку будуть разом, вони розуміли одне одного без слів, бо про все розказувала музика.

Та одного разу, повернувшись додому, юнак побачив чужу незнайому дівчину, що вправно поралась коло печі. Мати на німе запитання сина дала тверду відповідь:

— Це твоя жінка, іншої невістки я не хочу бачити.

Суперечити матері не став, кілька днів не виходив із хати, а потім, ледве дочекавшись ранку, нічого нікому не сказавши, знову пішов на гору. Він почав грати мелодію, вона була така сумна та тужлива, що здавалося плакало серце і рвалася душа. Дівчина не з’являлася. Не прийшла вона і наступного дня. Юнак утратив спокій, ходив сам не свій, ні з ким не говорив і вирішив іти шукати.

Довго блукав, але дівчини ніде не було. І раптом у житі побачив синьооку квітку. Вона ніби заглядала йому в душу і благала:

— Не топчи мене.

Юнак про все здогадався. Це сльози його коханої проросли волошками. Затужив хлопець, пішов, не бачачи стежки. А за ним проросли голубоокі васильки. Додому він не повернувся. Мати вийшла з хати і побачила, що все навколо зацвіло квітами. Вона зірвала синьооку волошку і блакитноокого василька, принесла в хату, бо вірила, що квіти знову стануть людьми. А собі дала слово, що ніколи не буде топтати кохання.

волошка

НЕБО НА ЗЕМЛІ

…Якось небо дорікнуло колоссям хлібного поля, мовляв, усе, що є на землі, вдячне йому, небові. Квіти посилають свій аромат, ліси — таємничий шепіт, птахи — спів; тільки колосся не складає йому подяки, хоча саме небо напуває коріння життєдайним дощем.

«Навпаки, ми дуже вдячні тобі,— сказали колоски.— Бо прикрашаємо землю морем зелені. А в інший спосіб не можемо виразити свою вдячність до тебе. Допоможи нам і ми будемо завжди вдячні тобі».

«Гаразд,— відповіло небо.— Якщо ви не можете піднятися до мене, я зійду до вас».

І небо наказало землі виростити серед колосків сині квіти — часточку самого себе. Відтоді стебла хлібних злаків при кожному подмухові вітру нахиляються до посланців синього неба — волошок і нашіптують їм ніжні слова любові.

РУСАЛЧИНА ПОМСТА

Одного разу закохалася русалка в молодого красивого парубка Василя. Здалеку під прикриттям очерету невідривно слідкувала вона за красенем-юнаком.

Але одного разу, коли підійшов Василь до річки умитися, вона не витримала і постала перед ним у всій своїй красі. Вони покохали одне одного, і стала русалка кликати юнака у свою водну стихію, а Василь умовляв її залишитися на землі. У всьому в них було розуміння, не могли вони лише домовитись, де їм жити разом. І коли зрозуміла русалка, що не залишить Василь-хлібороб свою рідну землю, у відчаї перетворила його в скромну квітку, що росте на полях, але цвітом нагадує голубу стихію.

Люди ж співчуваючи молодому хлопцю і його матері, в якої він був один, в пам´ять про нього назвали цю квітку іменем юнака – Васильком. Може, через те в багатьох районах України волошку називають саме так – “васильок”.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 7 цікавих легенд для дітей про українські квіти й трави

Читайте також