Бачить: на зеленій траві-мураві метушаться двоє прудких малят – зайчик і білочка. Одне гасає, друге його наздоганяє, одне через одного стрибають, перекидаються, у довгої лози граються. Ще й верещать та горлають так, ніби їх тут не двійко малих, а цілий табун. Хоч вуха затикай, щоб не оглухнути!
Подивилася, подивилася ворона та й міркує собі:
“Підманю їх ближче, щоб мені, старій, за ними не ганятися… Не втечуть вони з-під мого дзьоба!” І каже їм лагідним голосом:
– Добридень, малята! Привіт вам із сусіднього лісу! Почули це зайчик і білочка, припинили свою розвагу й нашорошили вуха:
– Із сусіднього лісу? Це з того самого, де живе страшна птаха – ворона? Ви її знаєте?
– Знаю, знаю, – каже ворона, сама до себе нишком посміхаючись, – вона-то, може, й страшна. Але мене ви не бїйтеся, підійдіть ближче!
– Ми й не боїмося вас, – сказали зайчик та білочка і наблизились на один крок, – ми боїмося тільки ворони. Але ми її ніколи не бачили і не знаємо – яка вона з виду? Від кого ж нам тікати?
– Грайтеся собі спокійно, – ще лагідніше каже ворона,- якщо та страшна птаха прилетить, я подам вам знак, тоді й тікайте!
Зайчик і білочка підійшли ще ближче.
– А який знак? – питають вони.
– Ось так-от голосно вигукну…
Тут ворона роззявила дзьоба та щосили гукнула: “Кра!!!”
Коли це глядь – на галявині вже нема нікого, ні зайчика, ані білочки!.. Де ж вони поділися?
А вони як почули страшний вигук, що про нього їм черепаха розповідала, так одразу й дременули в кущі!
Забилися в найглибшу гущавину, сидять, тремтять і перешіптуються:
– Оце ж та сама ворона і є!..
А ворона подивилася, здивувалася та й полетіла геть.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Казки про тварин українською мовою: “Зайчикова знахідка”