Головна Школярі Цікаві дитячі легенди про вербу

Цікаві дитячі легенди про вербу

mamabook
4671 Переглядів
верба

вербаВерба – один з відомих народних символів. Українці шанують дерево за красу та пов’язують його із містичними жіночими силами. У народі кажуть, що верба означає здоров’я, життя.  Наш сайт Mamabook підготував підбірку цікавих легенд про вербу для дітей різних вікових груп.


ЛЕГЕНДА ПРО ПЛАКУЧУ ВЕРБУ

У матері-вдови було троє синів. Вони дуже любили маму. Росли вони добрими, роботящими, приносили радість усім людям. Та от напали на рідну землю вороги. Прийшов до матерів старший:

— Благословіть, мамо, за свій край боротися.

Стиснулося в мами серця, але благословила. Потім прийшов середній. І його мусила благословити. А коли попросив благословення найменший, не витримала:

— Не пущу! — скрикнула. — Один ти у мене залишився!

— А земля у нас теж одна. Хто ж її захистить, як не я?

Ще більше защеміло у матері серце, але провела у дорогу і найменшого сина. А сама щодня виходила на берег річки, синочків рідних виглядала.

Поверталися їх друзі, схиляли перед матір’ю голови, приносили їй невтішні звістки: загинули всі її сини героями. Довго плакала-ридала мама над річкою, не хотіла в хату без дітей вертатися. А на ранок побачили люди на березі вербу, що невтішно додолу схилила свої віти.

Отак на світі з’явилася плакуча верба.

 


ЛЕГЕНДА ПРО ВЕРБУ І КАЛИНУ

Жили колись в одному селі мати Вербена та її дочка Калина. Мудра й мила зростала дівчинка – мало хто вже таких діток пам’ятає. А до того ж чарівниця вона була: всі трави із землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороб рятувала. Не було дитини вродливішої і добрішої душею. Та довідались про чарівницю Калину вороги. Вирішили її згубити, щоб землю українську багату завоювати, хворості і зло на людей напустити.

День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчинка коси травами розчісувати, горобчиків годувати, льон, дощем прибитий із землі піднімати. Довго ходила Калина, стомилася, до криниці прибилася. Схилилася над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала. Аж раптом почула рідний неньчин голос із здаля: «Калино, Калино, не пий водиці…» Дівчина дуже хотіла пити й не звернула на це увагу. Та тільки-но перші краплі до губ піднесла, пташина маленька крилом їх знесла. Вдруге воду до губ піднесла – і навік деревом – калиною над водою зросла…

Бігла мати. Плакала. Шукала, та вже доньки любої не застала. Натомість гарне і пишне деревце стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею Минуло від тоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів.


ЯК ГОРДА ДІВЧИНА СТАЛА ВЕРБОЮ

Жила колись в нашому краю дівчина рідкісної вроди. Безліч юнаків і поважних чоловіків пропонували їй серце, багатство та славу, здобуту в боях чи у важкій праці. Та дівчина відмовляла всім лише тому, що була закохана в свою вроду, завжди дивилася на себе в дзеркало й зі смутком повторювала:

-Невже колись пропаде ось таке чудо? Невже злиняють брови, потьмяніють очі, зморщиться шкіра й стану я згорбленою бабою.

А коли приходили женихи, вона вимагала:

– Подаруйте мені вічну красу, тоді я покохаю вас. Хто здобуде таємницю нев’янучої молодості, той стане моїм обранцем,

Роз’їжджалися у всі кінці світу женихи, шукаючи еліксиру юності для самозакоханої діви. Всюди побували вони: в підземеллях алхіміків, в заморських краях, в чаклунських оселях, проте ніде жаданого еліксиру не знаходили. Багато хто з них наклав головою в далеких мандрах.

Якось сиділа діва над озером, дивилася в дзеркальне плесо, милуючись собою, і розчісувала буйні коси. І закохався в неї водяний цар. Виплив з ковбані, обережно наблизився до красуні, щоб не злякати її, і тихенько покликав, зітхаючи:

– Ти не бійся мене, діво прекрасна. Я цар водяний!

Затуманеним поглядом ковзнула вона по плечах, вкритих лускою, по зеленому волоссі, кивнула привітно:

– Бачила я вас перебачила, царю водяний? Які тільки женихи до мене не сваталися. Ти ще красунчик порівняно з деякими. Не лякаюся тебе,— кажи, чого бажаєш?

— Покохав я тебе, діво, міцно й навіки. Не зустрічав такої краси ні з-поміж русалок моїх, ні між тих дівчат, що купаються у володінні моєму. Будь мені за дружину, зроблю тебе царицею водяного царства. Все для тебе зроблю, чого зажадаєш, бо силу маю велику.

І стрепенулася дівчина.

— Все можеш зробити?

– Так! Наказуй!

— Чудово,— загорілася діва, замисливши, одначе, обдурити во­дяного володаря.— Буду ттвоєю, але… зроби так, щоб вічно мій прекрасний образ відбивався у дзеркалі твоїх вод, щоб з року в рік він ставав усе гарніший і гарніший.

Нахмурився цар, замислився. Зрозумів, що дала йому діва підступну загадку, ошукала його. Бути вічно молодою, бути відобра­женою в озері й разом з тим не йти до нього? Але слово було сказане, гідність володаря вод не дозволяла йому відмовитися під обіцяного.

– Буде так, як ти зажадала,— зітхнув цар. — Вічно твій чарівний образ буде відбиватися в цьому озері, але станеш
ти плакучою вербою — деревом прегарним і замисленим. Цілуватиму я коріння твоє, що купатиметься у водах моїх, буду ніжити коси зелені хвилями буйними…

Так заявилося в нашому краю нове славне дерево — верба плакуча.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Найкращі легенди про підсніжники українською мовою

Читайте також