От Гандрей так і зробив, як панок сказав. Украв у сусіди заступ, знайшов могилу з осикою, знайшов камінь, сів і чекає. Коли це – блись-блись! – синенький вогник затанцював Гандрей туди, та давай копати. Вибахкав здоровенну яму. Дивиться- наче дошки якісь лежать. Він їх підважив, а там нора! Поліз Гандрей у ту нору, свічкою присвічує. А в кінці – кімната велика прокопана, під стінами лавки стоять, а на них кружком сидять яничари із ятаганами та списами у жупанах кольорових, золотом гаптованих. Шкіра на лицях висохла, волосся сиве, тільки очі виблискують. А перед ними лежить купа коштовностей: перли, діаманти, горщики із золотом, шаблі, у самоцвіти оправлені.
Побачив Гандрей яничарів і все те і злякався. А найстаріший яничар засміявся та й каже:
– Прийшов-таки? Ну хапай, що донесеш! Та служи золоту так, як ми служили! Бери – не бійся, не зачепимо!
Гандрей похапав у мішок, що зміг підняти: золота, перлів і самоцвітів, та й поліз нагору. І скільки ліз, стільки і чув сміх яничарський. Виліз хлопець, а за ним могила затряслася, захиталася, та й яма завалилася, аж загуло.
Притяг Гандрей скарб додому, по лавках розіклав, та й тішиться – ото вже багатство, ото вже щастя! Тепер можна і зажити!
„Ну вже добра людям нароблю – хай тільки-но продам усе та з панком розрахуюся”, – думає хлопець.
Почав Гандрей золото та перли потроху панам продавати, став уже у самоцвітах і коштовностях розбиратися та їм добру ціну складати, став з панами знатися та багатіти. Збудував хату добру, а в ній склеп камінний, щоб грошики складати. Та все мішки червінцями напихає. Бо може, вже завтра панок приїде по гроші, то треба, щоб їх більше було – бо ж забере половину, а ще треба грошей багато, щоб було за що людям добро робити. „Ну, – думає Гандрей, – ще трошки вторгую, та и досить, – тої половини мені вже вистачить. Ще трошки-і вже почну добро робити!”.
А потім знову порахує червінці, в руках їх потримає, крізь пальці пропустить – і так йому шкода цих грошей стає: «Невже оце я стільки років тяжко працював, такого страху натерпівся, щоб зараз таке багатство втеряти?! А ну ще трохи наскладаю,наторгую- а тоді вже, як панок прийде, то мені більше зостанеться!».
***
Став Гандрей золотом та самоцвітами гендлювати – купляти та перепродувати. Уже й товаришів собі знайшов не простих, а багачів – пана Радзієвського, та поручика гусарського,та гендляра Соломона та Бабанського сотника. Щодня вони до нього приїздять, та все хвалять, та величають. Аякже ж – на його гроші вип’ють, погуляють, у шинку повеселяться, ще й на завтра напросяться.
От якось сидять вони у шинку та Гандрея вихваляють, який він добрий та як він для людей старається. А Гандрей слухає та думає: «От де друзі! От люди! Може, вони мені щось порадять, як з тим панком бути?»
Розповів Гандрей про скарб, про панка, та про умову, та про те, як гроші жалко віддавати, хай навіть і половину. Раптом бачить – і у пана, і у поручика, і у гендляра з сотником в очах вогник червоний загорівся, а очі як провалля чорні стали! Оглядається Гандрей, а кругом нього замість його друзів панки сидять, та всі на одне лице – що тоді в лісі зустрічав. Розреготався панок у чотири горла, та й каже:
– А ти, хлопче, так нічого і не зрозумів? Усі ці гроші і так мої! І що ти там вторгуєш, все одно до мене повернеться. Служи ж цьому золоту, як я служу!
У Гандрея волосся сторч стало! Перед ним то панок, то яничар сміється, то гендляр, то сотник. І у всіх вогник червоний в очах горить! Всі закрутилися і пропали, тільки у вухах у Гандрея регіт чортівський стоїть.
Коли це глянув Гандрей у дзеркало – аж у нього очах той самий вогник розгоряється-та дужче і дужче! Ось-ось на панка перетвориться!
Аж серце від страху зайшлося в Гандрея.
«Ну, стривай,нечистий, не будеш ти моєю душею володіти – я не тобі і золоту, а людям служитиму!»-, скрикнув хлопець.
Кинувся Гандрей чортівське золото з хати викидати – та де там!
Липнуть червінці до рук,із живим м’ясом не відриваються!
Вхопив тоді Гандрей мішка із скарбом,щоб все разом гамузом подалі закинути – а мішок і приріс йому до спини як горб золотий! До землі Гандрея нагинає,вогнем плечі пече.
Пробував Гандрей мішка того скинути, пробував розрізати – а той як тіло живе болить!
Ніхто зарадити не може-ні знахарі, ні лікарі, ні священники!
Шукав Гандрей того панка і вдень і вночі ,щоб те золото йому віддати,та де ж його знайдеш?
Коли це дивиться Гандрей – біля церкви той самий лірник старенький сидить, що казки оповідав.
Упав Гандрей на коліна перед дідусем, розказав про горе своє, про скарб яничарський, про панка на коні вороному…
Вислухав його лірник ,та й говорить: «Ох, дурне ти,хлопче,зробив. Але допомогти можна,бо ще не втратив ти душу свою. От,лишень, скажи мені-що ти поганого вчинив перед тим як золото брати?»
«Ну,лопату в сусіда вкрав,»-каже Гандрей.
-« Ну то біжи поверни,та вибачся! А потім вночі йди до тої могили. Нечистий сам примчить за твою душу боротися,бо владу над тобою після цього втратить. Та гляди ж мені – не бійся! Згадай,що ти козацького роду. А козакові чорта боятися не личить! А там-Бог допоможе. Та і я поряд буду».
***
Побіг Гандрей, вибачився перед сусідом. Обіцяв лопату повернути як знайде-бо там-таки коло могили і покинув,коли скарб забирав.
Трошки легше стало мішка тягати.
То вже ж не може Гандрей ночі діждати.
Причвалав до могил,та й на камінь сів.
А опівночі зацокотіли копита-примчав панок на коні вороному. Навколо нього гроші золоті вихором кружляють-то вгору підлетять,то по землі в’ються як сніжинки.