ТРИЛОГІЯ ПРО ПРИГОДИ ДВОХ ДРУЗІВ
РОЗДІЛ XIX. У сні і наяву
— Де ти цілий день бігаєш, не ївши? Диви, аж очі позападали, докірливими словами зустріла мене мати.
— Та що ви, мамо! Я юшки отак-о наївся. Ох і смачна! Там один Сашко такий мастак виявився — краще любого куховара, — так несподівано прохопивсь я, що ледве встиг собі рота затулити, щоб зовсім не проговоритися. Мати помітила мій жест і, підозріло глянувши на мене, спитала:
— Про якого це ти Сашка?
— Га про… про… Юрчишина, — почав виплутуватись я, як в’юн із сітки. — Отой, знаете, що біля млина живе, дядька Михаила син.
А сам аж млію всередині. А що, як мати його сьогодні у селі бачила? Пропав тоді. Ні, пронесло! Мати нічого не сказала Значить, не бачила.
— Так що — добре клювало? — лагідно усміхнувшись, спитала мати
— Поганюче! Ледве на юшку наловили, — не червоніючи, брехав я — Ми сьогодні на ніч збираємось. На плеса. Пустите?
— Подивимось, подивимось. Іди-но дров урубай, а то в мене вже всі вийшли.
І я, радий, що все так добре обійшлося, побіг рубати дрова.
До обіду я все кубцем-кубцем коло матері — то води принесу, по помиї виллю, то в хаті підмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на ніч пустили. Кукурузо ж чекатиме.
Після обіду чогось мені очі злипатися почали — далися взнаки нічні пригоди. Приліг я під грушею в холодочку і одразу ж упав в сон, як сокира в воду.
І наснилося мені щось чудернацьке. Не сон, а просто кіно.
Стою я значить, на березі острова Переекзаменовки.
Стою і бачу; випливає на плесо корабель, величезний білий океанський корабель (я такі тільки в кіно бачив), трипалубний, а труба завбільшки, як вся наша хата. Я стою і дивуюсь: як це він через вузенькі стружки в очеретах проїхав? Та не встиг я добре надивуватися, як з корабля спускають трап і по трапу йде на берег… Гребенючка. Підходить до мене й каже:
— Здрастуйте вам. До вас на острів приїхала німецька делегація піонерів. Ви будете за перекладача.
Я здивовано дивлюсь на неї, і мені хочеться сказати: “Чого це ти, дурепо, мене на “ви” звеш?” — але я чомусь чемно відповідаю:
— З великою радістю. Але хочу нагадати вам, що в школі я вивчаю, як вам відомо, англійську і по-німецькому говорю не дуже вільно. По німецькому я знаю лише три слова: дер Тиш, дер Штуль і дер Бляйштіфт.
— Нічого, — каже Гребенючка, — цілком досить. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласка.
Я дивлюсь і бачу, що по трапу спускаються Ігор, Сашко — “штурман” і Валька.
“Он воно що! Так вони, виходить, німецькі піонери, а не наші”.
Ми йдемо по острову і підходимо до куреня. Біля куреня стоїть Кукурузо і колупає в носі.
— Знайомтесь. Губернатор острова Переекзаменовки Робінзон Васильович Кукурузо, — кажу я, як мені здається, по-німецькому, а сам думаю: “Тю! Чого це я його губернатором охрестив? Що він, капіталіст, чи що? Він же наш радянський Робінзон. Треба було, мабуть, сказать — голова сільради. Але яка ж тут сільрада, коли він на острові один!”
Між тим Кукурузо каже:
— Будь ласка!
І ми входимо в курінь. Входимо в курінь і опиняємось у великій світлій кімнаті, де все біле, як у лікарні. Посередині на білому столі стоїть блискуча нікельована каструля.
— Каструля, — пояснює Кукурузо. — На транзисторах. Сама варить. Без вогню.
“Ти диви. От чортів Кукурузо! Таки понавидумував оте… на транзисторах”.
— Дер Штуль? — питає раптом Валька.
— Дер Бляйштіфт, — відповідаю я і сам дивуюсь, як складно виходить. Адже вона спитала: “Слухайте, а як з вашим секретним ділом?” — а я відповів: “Все в порядку. Не хвилюйтесь”.
Яка гарна німецька мова! Одне слово скажеш, і все зрозуміло. Треба буде на той рік попроситися у школі в німецьку групу. Обов’язково. Відмінником у ній стати — раз плюнути. Тепер я розумію, чому всі вони: і Валька, і Ігор, і Сашко — відмінники.
І тут я раптом бачу: позад Вальки стоїть у капітанській формі… Книш. А біля нього — голий, у масці і в ластах, Бурмило.
“Вермахт… Подарунок від німців… Двадцять залізних… Сьогодні вночі…” — згадую я, і все в мені враз пішло-поїхало вниз.
А Книш підходить до мене й грізно каже:
— Дамі завжди треба звільняти місце! — і щосили штовхає мене в груди.
— Тільки так! — чується голос Бурмила.
І я лету, лечу, лечу — кудись у безодню. Геп — і просинаюсь
Отаке чорті-що наснилося мені.
І вмить я згадав, що мені треба їхати на ніч у плавні. Що “сьогодні вночі” — таки сьогодні вночі. І так мені зробилося маркотно, що й передати не можу.
Матері не було — пішла в поле. Батько зранку на роботі. Ніде нікого. А тут ще цей сон… Не міг я сидіти на самотині. До людей мене потягло. На вулицю. Як добре все-таки що є на світі люди! Ондо голопуза дітлашня сусідська у колії заболоченій корабликів пускає, а все одно: гпянеш на них — і легше.
Зазирнув я у двір до Ренів. Дід Варава сидів на призьбі і мантачив косу.
“Ех, нічого ви, діду, не знаєте, де зараз ваш дорогенький онук Ява, подумалося мені. — Якби ви знали, не сиділи б так спокійно. А вночі сьогодні хтозна-що його чекає! Справжня військова операція. Може, й стріляти доведеться. Ех!”
Проскочив я повз відчинену хвіртку, щоб не помітив мене дід (а то ще, чого доброго, питати почне!).
“А може, не приїде Книш? Захворіє абощо. Всяке ж буває. Але — ні, навряд. Такі не хворіють”.
Назустріч Галина Сидорівна.
— Здрастуйте! — привітавсь я до неї чемненько, а в душі: “Прощайте, Галино Сидорівно! Може, й не побачимось більше..”
Іду далі
І раптом…
— Чого ти носа повісив? Знову щось накоїв і мати ременя дала? — почув я несподівано. Звів голову. Біля колодязя, з відрами й коромислом, стояла Гребенючка і дивилася на мене усміхнено. — І чого це ти сам? А де ж твій переекзаменовщик? Посварилися, може?
Мабуть, треба було їй сказати щось різке або уїдливе: “Не твоє свиняче діло”, але мені не схотілося такого говорити, і я просто сказав:
— Він у Пісках, у тітки.
— А ти, бідненький, ходиш і плачеш.
І знову я втримався від обов’язкового в таких випадках: “Сама ти плачеш. Оно витри під носом”, — а чесно признався:
— Не плачу, але скучаю.
Мої незвично смиренні відповіді, мабуть, здивували і розчулили Гребенючку. Вона глянула на мене з щирим співчуттям і сказала:
— Так чого ж ти до школи не приходиш, на майданчик? Ми там завжди у волейбола граємо і в інше.
— Та-а… — невиразно протяг я. І мені раптом дуже захотілося розказати їй і про острів, і про Книша з Бурмилом, і навіть про сон, що наснився мені сьогодні. Я ледве втримався. Якби це була тільки моя таємниця, я б таки, напевне, розказав. Але — Кукурузо! Він би ніколи не простив мені цього. Як важко іноді бути вірним другом!
І ще я несподівано подумав: “А чи вміє Гребенючка танцювати козачок?” І хоч я не знав, але чогось вирішив, що, мабуть, уміє.
Поки ми говорили, вона опустила відро в колодязь і тепер почала витягати, крутячи обома руками корбу. Я спершу дивився, потім у душі махнув рукою: “А! Кукурузо ж все одно не бачить!” — і сказав:
— Давай поможу.
Вона нічого не відповіла, я взявся й собі за ручку, і ми почали крутити вдвох. Ми крутили так завзято, що відро гойдалося там, у глибині, стукалося об цямрини, і чулося безперервне хлюпання, мов водопад. Коли ми витягли, води було всього піввідра. Ми глянули одне на одного і засміялися.
— Давай ще.
Мені було дуже весело отак удвох крутити корбу. Наші руки торкалися, ми штовхали одне одного, а один раз навіть стукнулися лобами. І весь час сміялися. І стало шкода, коли відра були вже повні.
Вона почепила їх на коромисло, взяла на плечі і пішла похитуючись. Десь вглибині ворухнулася в мене думка: було б помогти їй, піднести хоч до воріт. Але на це вже в мене не вистачило пороху. І я тільки мовчки дивився їй услід. І думав, що на безлюдному острові я б не жив нізащо в світі. Навіть за мотоцикл з коляскою.
“Прощай, Ганю! Може, ми й не побачимось більше… І ти все життя згадуватимеш оцю нашу зустріч біля криниці… Ой! — згадав я раптом. Кукурузо ж скигликів просив привезти. А скоро ж продмаг закриється”.
І тут, наче кийком по голові, стукнула мене думка: “Леле! У мене ж грошей ні копійки. А скиглики дев’ять копійок сто грамів! Що робити? Коли мати або тато прийдуть, продмаг буде закритий”.
Гребенючка вже входила у свою хвіртку.
— Гр… Гр… Ганю! — гукнув я, чи не вперше в житті називаючи її на ім’я.
Вона хитнулася і аж вихлюпнула воду від несподіванки.
— Ганю, — підбіг я до неї, — стривай! Знаєш що, позич мені дев’ять копійок. Мати з роботи прийде, я одразу віддам.
— Нащо? — лукаво глянула вона на мене. — На цигарки? Да? На цигарки?
— Та які там цигарки! Дуже треба… Я на рибалку на ніч їду. Гачків купити, а то сільмаг закривається. Чесслово, оддам. Позич.
— Тільки в мене дев’яти нема, у мене п’ятдесят цілих. Мати на книжку дала. Ох, гарна книжка продається!..
— То я здачі принесу. Я швидко.
— Пожди, я винесу.
Коротше кажучи, скигликів я купив, Гребенючці здачу відніс, а коли мати прийшла, і борг оддав. Усе вийшло добре. Навіть не довелося довго просити у матері дев’ять копійок. Одразу дала. І на ніч відпустила.
От що значить бути хорошим і виконувати все, що тобі наказує мати!
Ще й харчів напакувала повнісіньку торбу — наче я на місяць мандрувати їду.
І коли зайшло сонце, я вирушив. По дорозі у сінях поцупив ще довгеньку мотузяку-припиначку, на якій мати колись припинала бичка. “Хтозна, може, доведеться зв’язувати, так щоб було чим”, — подумав я, відчуваючи при цьому холодок у животі.