РОЗДІЛ XX. “Руки вгору!”
Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс з води коло берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинів, як бузина, і цокотів зубами.
— Нічого сказать, поспішав ти, як свекор пелюшок прати. Я вже думав, що ти зовсім не приїдеш, — сердито пробурмотів він, але я бачив, що він ховає радісну усмішку. Він — таки боявся, що я не приїду, і зрадів, коли побачив мене.
Кукурузо вийшов з води і почав вимахувати руками та присідати, зігріваючись. Потім спитав:
— Ну як там? Що нового? Як дід мій? Ще в міліцію не заявив?
— Та що ти! Сидить собі спокійнісінько і косу клепле. Про тебе й не думає.
Кукурузо нахмурився. І я зрозумів, що йому неприємно це чути. Йому, мабуть, здавалося, що він уже так давно-давно на цьому острові, а виявляється, ніхто навіть не помітив його відсутності.
— Ну й правильно. І добре. Скоро взагалі всі забудуть, що був такий… І все буде в порядку, — бадьоро говорив він, але в голосі чувся сум і туга. Кому ж хочеться, щоб його всі забули!
Я витяг кульок із скигликами і простяг йому.
— О! Таки привіз! Спасибі! От скучив, — і він одразу вп’явся зубами в скиглик.
— Ну, а що ж ти робив? — спитав я.
— Та що, рибу ловив і просто так…
— Ну, а щоденник свій ти хоч пишеш?
— Ні, не пишу, — легковажно промовив він, жуючи скиглик. — Кинув. Це ж усе одно, що уроки готувати. Чи я для цього на безлюдний острів запхався!
Я нічого не відповів: я ж знав, що там — у щоденнику.
— Слухай, давай у цурки-палки зіграємо. Я так давно не грав! запропонував несподівано Кукурузо.
— А що, можна, — погодивсь я.
І старі стріляні качури, банькаті жаби, полохливі очеретянки та інші жителі плавнів уперше, мабуть, в своєму житті почули одчайдушне й протяжне:
— Цурки-палки-накувалки накую-ю-ю…
Аж дотемна грали ми з Кукурузом. Припинили тільки тоді, коли вже ні цурки, ні навіть палки не було видно.
Ще від час гри, чим більше темніло, тим більший неспокій огортав мене. Я, звичайно, намагався не виказувані його Кукурузові, але з кожною хвилиною щось дедалі дужче муляло мені всередині. А коли зовсім стемніло, я вже був, як то кажуть, готовий: ледве стримувався, щоб не цокотічи зубами.
— Ну, поїхали на Високий, — сказав Кукурузо. Він витяг з куреня рушницю, зарядив.
Ми сіли в човен. Кукурузо на носі з рушницею, я гріб. Ніч, як на зло, знову була хмарна, беззоряна, наче хтось накрив землю чорним рядном.
— Значить, план такий, — шепотів Кукурузо. — Я з рушницею, ти — з ліхтариком. Я кажу: “Руки вгору!”, ти в цей час світиш ліхтариком і гукаєш: “Товаришу Валігура, заходьте справа! Миколо Івановичу, заходьте зліва!” Щоб він думав, ніби нас багато. Так навіть справжні прикордонники роблять, коли затримують шпигуна.
— А… а що ми потім робитимем? Коли затримаємо його? — поцікавивсь я.
— Як — що? Передамо в міліцію. Товаришу Валігурі передамо.
— То, значить, ти свій острів покинеш і не будеш більше Робінзоном? Розсекретиться ж усе.
Ох, і нащо я це сказав!
— Ні, ні в якому разі! — категорично прошепотів Кукурузо. — Я залишусь на острові. А ти повезеш його в міліцію.
Мені стало зовсім погано. Я мало не випустив весло з рук.
— Та що… та як… та ну… — забелькотів я.
— Подумаєш! Одведеш до міліціонера, товариша Валігури, і все.
— Та Валігура ж ще спатиме, — мало не заплакав я. — Що ж я з цим злодюгою робитиму вночі сам? Він же мене придушить.
— Не бійся! Я тобі дам рушницю. Потім привезеш.
— Н-не-треба. Н-не давай! — тепер уже категорично прошепотів я. — Я б-боюсь. Я рушниці боюсь ще більше, ніж Книша. Ненароком стрельну, вб’ю його, і мене тоді розстріляють.
Я вже остаточно зрозумів, що у Кукурузо ніякого плану не було. Він усе продумав тільки до того моменту, коли скаже: “Руки вгору!” — і Книш стане, хитаючись, з піднятими руками. А далі, виходить, усе повинен робити я. Дзуськи!
— Ні! Так не буде! Я сам Книша не повезу, як собі хочеш.
— Та гаразд уже! До села вдвох довеземо, а тоді я вернусь. От нюні розпустив! Не знав я, що ти такий боягуз!
Мені стало соромно. Кукурузо таки був набагато хоробріший за мене. Іч, як тримається впевнено!
Ми пристали до Високого острова. Хвилини зо дні сиділи в човні нишком, загамувавши подих, — прислухалися. Ніде ніщо анічичирк! Бурмила нема (човна не видно). Послухався-таки Книша, лишився вдома, щоб не заважати…
Загнали ми свій човен в очерет, замаскували. Самі залізли на березі в кущі — я по один бік стежки, що до озерця веде, Кукурузо — по другий. Тепер нам лишилося одне — ждать, довго ждать, може, навіть усю ніч, аж до світання, поки не приїде Книш.
— Спати не можна. Ні хвилини. Бо як почнемо куняти, розморить, будем, як мокрі курки, і нічого не вийде, — тихо сказав Кукурузо.
— Твоя правда, — зітхнув я. Мені вже зараз хотілося спати.
Я широко розплющував очі, вдивляючись у темряву, в якій ледь—ледь можна було розрізнити на тлі неба обриси очеретів, але очі самі собою стулялися, і доводилося раз у раз протирати їх.
Мабуть, немає нічого важчого, як не спати, коли хочеться спати. І, мабуть, немає довших хвилин, ніж оті хвилини напівсонного чекання в темряві.
— Не спи, бо прогавимо, — шипить з кущів невидимий Кукурузо.
Якби він знав, як мені хочеться саме прогавити! Та хіба з ним прогавиш, з таким завзятим? Невже він справді не боїться?
Уява малює мені страшні картини: Книш, вищирившись по-хижацькому, б’є мене веслом по голові, потім кидає в річку, я ковтаю воду, задихаюся-задихаюся, водорості обплутують мене і… Мені навіть справді стало важко дихати. І нащо ми вталапалися в цю справу? Дійсно, хтозна-що може бути. А що, як трапиться оте, що я тільки-но уявляв? Це ще добре, коли знайдуть наші тіла. Тоді будуть гучні похорони, з музикою, з промовами. Ховатиме вся школа, все село. Всі плакатимуть. І Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: “А я ж бачила його напередодні. Він був такий хороший, такий чемний — допомагав мені витягати воду з криниці. І Ганею назвав. Я ще йому дев’ять копійок пезичила. Знала — я б йому п’ятдесят оддала назовсім. Який буз хлопець!”
Мені стає так шкода себе, і я здаюся собі таким нещасним, що починає щеміти в горлі.
Але Кукурузо нічого цього не розуміє. Він знову шипить з кущів:
— Не спи!
І я трагічно шепчу у відповідь:
— Та не сплю я, не сплю, чого ти!
Час іде. Чи то очі звикли до темряви, чи стає світліше, але вже краще видно очерети, і вода виблискує, і клубочаться в небі хмари. А може, то вже світає? Бо в мене таке враження, що ми сидимо цілу вічність.
І враз — наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви вигулькнув човен. Він плив прямо до берега. Ближче, ближче. В човні грізна постать гребе веслом.
Серце повисло в мене на тоненькій ниточці — от-от обірветься. І тут у кущах клацнув курком Кукурузо і зривисто-басовито крикнув:
— Р-руки вгор-ру!
Я забув про ліхтарик, забув, що мені треба кричати, і панічно вереснув:
— Дядя міліціонер, сюди! Дядя міліціонер, туди!
І завмер, злякавшись власного голосу. “Ой що ж це ми робимо! Що ми робимо! Він же ще нічого шпигунського не робив, а ми вже: “Руки вгору!” Ой, що ж це буде!”
— Руки вгору! Руки вгору! — знову, але вже не так басовито повторив Кукурузо і теж розгублено замовк.
Якусь мить було тихо, потім…
— Га? — наче не дочувши, спитала “грізна постать”.
І щось глухо вдарилось об землю — то випала з Кукурузових рук рушниця. А я на все небо роззявив від несподіванки рота. І, тільки зараз згадавши про ліхтарик, стиснув його рукою.
Перед нами був… дід Варава.
— Діду це ви? — плаксивим, розгубленим голосом спитав нареші Кукурузо.
— Та я ж, я, — сказав дід, вилазячи на берег. — Не впізнали, жовтодзьоби?..
Ми мовчали. Кукурузо, видно, ждав і боявся дідових розпитувань — чому збрехав, що йде до тітки в Піски, де був, що робив чому оце — “руки вгору…” Але дід мовчки замасковував свій човен в очереті і нічого не питав, наче він усе-все знав. У таких випадках завжди краще самому щось питати.
І Кукурузо, нарешті, несміливо спитав:
— Діду, а як ви тут опинилися?
— Топитися їхав. З горя. Що в мене такий онук шалапутний.
— Та не жартуйте, діду.
— От, інтересно мені жартувать з тобою!
— Ну, скажіть, діду, — канючив Кукурузо.
— Ти ж мені збрехав, чого ж я маю правду тобі казати.
— Та я… — затнувся Кукурузо. Що ж бо скажеш?
— Ехе-хе, — сумно зітхнув дід. — Куди ж я міг їхати! Тебе, дурника, шукав… Отож узявся я сьогодні рушницю свою чистить. У неділю ж відкриття полювання. Вирішив і твою почистити. Думаю, хоч і двоєшник ти, а жалко все одно треба ж з тебе мисливця зробити. Кинувся — нема твоєї рушниці. Туди, сюди — нема. Невже, думаю, хтось украв? Потім глядь — набоїв майже половини нема (вони ж у мене, дурнику, підраховані). Почав догадуватися. Тим більше, бачу, й ватянки нема, в якій ти зі мною на полювання ходив. Але все-таки вирішив перевірити. І пішов аж у Піски до тітки Ганни… Отак ти мої ноги старі жалієш! Туди сім кілометрів, назад сім. Там тебе, звісно, не найшов. Ганні ні став нічого говорити, щоб не хвилювалася. Ну, думаю, не інакше, як у плавні чкурнув хлопець, бісова душа. Я й сам же туди ще пацаном колись тікав після того, як батько духу дав за розбиту макітру. Знаю… Прийшов я з Пісок — уже вечоріло. Було б на ранок пошуки відкласти, та на душі неспокійно: “Уже два дні отой жовтодзьоб сам у плавнях (бо ж дружка твого я бачив), а я, старий дурень, і вухом не веду. Може, він голодний, може, хто його зна, що з ним. Усе-таки плавні — це не жарт. Не один фашист могилу собі тут знайшов… Як дома сидіти, дай, думаю, поїду пошукаю”. І поїхав. Якби не оте “Руки вгору”, мабуть би, старий до ранку по плавнях мотався, як водяник. Отак-то…
Кукурузо всього міг чекати: що дід лаятиметься, що навіть намне вуха, як бувало. Але що дід говоритиме так просто й щиро, він, мабуть, не думав. Він принишк і мовчав.
— Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина, чи ні? — з болем сказав дід.
— Не кажіть так, діду, не помрете ви, — злякано писнув Кукурузо.
— А ти що думав — дід вічний? На дев’яносто вже завернуло. От-от — і в яму сторчака. Вже недовго…
— Я, може, ще навіть раніше за вас помру. Оно, пам’ятаєте, як у мене чиряк на нозі був і температура сорок… Так що не кажіть.
— Е, синку, молоді можуть вмерти, а старі мусять вмерти… Так уже заведено. І не треба в цьому змагатися. Краще в чомусь іншому…
Запанувала мовчанка. Видно, мого друга вкрай збентежили і схвилювали дідові слова. Та й мене теж. Ніколи я не бачив діда таким. Завжди він бурчав, лаявся, навіть потиличниками частував, а тут… Ех, краще б він нам вуха нам’яв!..
— Діду, — жалібно мовив Кукурузо, — ви не кажіть матері. Я вас прошу. Га, діду?
— Та що ж казати. Нема чим радувать.
— Я вчу граматику, вчу, чесне слово. І переекзаменовку здам.
— Побачимо…
— Ви думаєте, ми балуємося. Ми тут… ми тут…
— Та бачу ж — вистежуєте когось. Кого ж це?
— Книша.
— Овва! Чого раптом?
Кукурузо хотів був почати пояснювати, аж тут дід враз приставив долоню до вуха і тихо сказав:
— Цить!.. Потім… Пливе… Ховайтесь, хлопці, побачимо, в чім тут справа.
Ми принишкли. А дід ступив тільки один крок до куща і — ніби розтанув у темряві. Минула хвилина, дві, а може, й більше. І тільки тоді ми побачили — із стружки виплив човен. Як дід Варава міг почути його, не збагну. От що значить — старий мисливець!
Човен пристав до берега.
З човна виліз Книш.
Щось дзвякнуло, впавши на землю.
Книш лайнувся півголосом, підняв, пішов стежкою.
Він так близько пройшов повз мене, що мені здалося, він зараз перечепиться через мою ногу, і я швиденько підібгав її під себе.
В одній руці Книш тримав великий залізний лом, а в другій — відро й друшляк, оте металеве з дірочками, на якому галушки й вареники зціджують.
Біля озерця Книш поклав лом на землю, роззув чоботи, забрів по коліна у воду й почав друшляком збирати щось з поверхні озерця і струшувати у відро.
— Гайда, хлопці, — шепнув дід і, вийшовши з кущів, голосно кахикнув:
— Кахи-кахи!
Від несподіванки Книш сіпнувся, послизнувся — шубовсть! — і сів у воду. Лише голова з води стирчить, на всі боки розгублено крутячись.
— Помагай’бі, чоловіче добрий, — спокійно мовив дід. — Що це ви тут робите?
— Ку-купаюсь! — дурнувато вищирився Книш і почав незграбно підводитися.
— З друшляком? Ясно!.. А беріть-но, хлопці, його чоботи, ломика заарештований він. Повезем у село — там розберемось…
— Та що ви, дедушка!.. Та що ви, їй-богу!.. — заметушився Книш, вилазячи з води і брикаючись на всі боки. — От жартують! Ги-ги! От жартують!
— Давай-давай! — підвищив голос дід.
— Та ну, чесне ж слово! Та ну, що ви таке говорите!
— Лізь, кажу, в човен сам! Бо зв’яжу!