***
В Україні, де гори високі, моря широкі, річки глибокі, а ліси дрімучі, жила дівчинка Леся, що понад усе, любила казки та малювання. От і сьогодні вранці тато, допомагаючи доні взутися в зимові чобітки, квапить:
Лесю, час у дитсадок. Донечка ж у відповідь:
– А казку розповіси?
– Добре вже, лисичко Лесю, – погоджується татусь.
Дома дівчинку ще називають Червоною Шапочкою. Це улюблена Лесина героїня, яку дівчинка малює і фарбами, й олівцями, і фломастерами. Картини в дитсадку на виставці красуються.
А які чудові історії вміє вигадувати Леся! І щовечора розповідає їх плюшевому ведмедику. Уже й задрімає дівчинка, а клишоногому симпатязі ніяк не спиться – все згадує неймовірні пригоди героїв.
– Звідки стільки казочок знає Леся? – дивується ведмедик. – Може, вони сняться маленькій красунечці?
Вирішив волохатик підглянути хазяйчині видіння. А йому було відомо, як це зробити:
достатньо взяти за ручку дівчинку й поринути у дрімоту разом із нею…
– Ой, де я? – роззиралася навкруги Леся.
Довкола височів сосновий ліс, повний сонячного світла, пташиного співу та аромату суниць. Ще й червоні шапочки з білими цяточками весело майорять то тут, то там, наче ліхтарики. “Мухомори”, – здогадалася мандрівниця. А онде, над самісіньким берегом лісового озерця, примостився найсміливіший із них. Леся й собі підійшла до водойми та, поглянувши на дзеркальну поверхню, зойкнула. На дівчинку хитро позирала справжнісінька лисичка, вбрана в її улюблену вишиванку, сарафанчик і фартушок. А на голівці в руденької яскравів Лесин бантик.
– Хто ти? – здивовано поцікавилася мандрівниця.
– Та це ж ти, Лесю, – зашелестіло хвильками озеро.
– Оце так дивина, – вражено прошепотіла дівчинка. – Отже, відтепер я – справжня руденька лисичка!
Доки руденька видивлялася на себе у дзеркальну поверхню води, з-за дерев вибіг вовк.
– Доброго дня, лисице! – привітався сірий. – Пограймося в лісові перегони!
– Щось не пригадую такої забавки, – зізнається Леся.
– Та що це з тобою? – дивується вовк.
Сіроманець зірвав із двох мухоморів шапочки і склав їх докупи:
– Ось і кубик! Кому скільки цяточок випаде, той стільки дерев і минає. Пригадала?
Поглянула лиска на стежку, що вилася між соснами, – нічого на думку не спадає. Руденька аж розгубилася.
А вовк дивиться та сміється:
– Що, хитрунко, боїшся програти? Вирішуй!
– Ну, добре, позмагаймося, – погодилася лисичка.
І побігли вони лісом: то цяточки рахують, то дерева. Леся й не помітила, як зник сіроманець – тільки десь суха гілка тріснула. Що робити? Тож вирішила руденька рушити стежиною далі.