РОЗДІЛ 4. Таємні працівники
На другий вечір дідунь Джо повів розповідь далі.
— Розумієш, Чарлі, — сказав він, — ще недавно на фабриці містера Віллі Вонки працювали тисячі працівників. Аж раптом якогось дня містер Вонка мусив попросити їх усіх піти додому й більше ніколи не вертатися.
— А чому? — здивувався Чарлі.
— Через шпигунів.
— Яких шпигунів?
— Розумієш, усі інші виробники шоколаду стали заздрити, що містер Вонка виробляє такі чудові цукерки, й почали засилати шпигунів, щоб ті повикрадали його таємні рецепти. Шпигуни влаштовувалися на фабрику “Вонка”, прикидаючись звичайними працівниками, і вивідували, як робиться те чи те.
— А тоді верталися на свої фабрики і все розповідали? — запитав Чарлі.
— Атож, — підтвердив дідунь Джо, — бо незабаром фабрика Фікельґрубера почала виробляти морозиво, яке не тануло навіть під пекучим сонцем. Потім фабрика пана Тицьно-са випустила жуйку, що не втрачала аромату, скільки її не жуй. А тоді ще й фабрика пана Слаґворта почала виготовляти цукеркові кульки, які можна було роздути до велетенських розмірів, проштрикнути шпилькою і проковтнути. Містер Віллі Вонка рвав на собі бороду й кричав: “Який жах! Я збанкрутую! Скрізь шпигуни! Я мушу закрити фабрику!”
— Але ж він її не закрив! — вигукнув Чарлі.
— Та ні, закрив. Сказав працівникам, що йому дуже прикро, але всі вони мають вертатися додому. Тоді замкнув головну браму й повісив на неї ланцюга. Отак зненацька величезна шоколадна фабрика містера Вонки завмерла й спорожніла. З димарів перестав іти дим, стих гул машин, і не було відтоді випущено жоднісінької шоколадки чи цукерочки. Ніхто звідти не виходив і ніхто не заходив, та й сам містер Віллі Вонка десь зник.
— Минали місяці, — вів далі дідунь Джо, — а фабрика все була на замку. І всі казали: “Бідний містер Вонка. Він був такий приємний. І які чудові штучки виготовляв. Але тепер йому гаплик. Усе пропало”.
А тоді сталося щось дивовижне. Якось рано-вранці з високих фабричних димарів засоталися тоненькі смужечки білого диму! Мешканці міста зупинялися й дивилися на них. “Що це таке? — гукали вони. — Там хтось розпалив вогонь! Мабуть, містер Вонка знову відкрив фабрику!” Усі помчали до брами, сподіваючись, що вона відчинена навстіж, а містер Вонка знову радо зустрічає своїх працівників.
Та ба!
Величезна залізна брама була замкнена, ланцюг, як і раніше, висів на ній надійно, а самого містера Вонки ніде не було видно.
“Але ж фабрика працює!” — дивувалися люди. — Послухайте! Чути машини! Вони знову гудуть! А в повітрі пахне шоколадом!”
Дідунь Джо нахилився, торкнув Чарлі за коліно довгим худим пальцем і неголосно сказав:
— Та найдивніше, Чарлі, що у фабричних
вікнах рухалися маленькі темні тіні. Люди з вулиці бачили їх за матовими шибками.
— А чиї то були тіні? — миттю зацікавився Чарлі.
— Саме це всі й хотіли знати.
“Там повно працівників! — кричали люди. — Але ж ніхто туди не заходив! Брама замкнена! Це якесь божевілля! І ніхто звідти не виходить!”
— Не було жодного сумніву, — сказав дідунь Джо, — що фабрика запрацювала. Відтоді вона так і працює, ось уже десять років. А шоколадки й цукерки, виготовлені на ній, стають усе смачніші й фантастичніші. Зрозуміло, що тепер, коли містер Вонка винаходить якийсь новий дивовижний сорт цукерок, то вже ні пан Фікельґрубер, ні пан Тицьніс, ні пан Слаґ-ворт, ні будь-хто інший не спроможний його відтворити. Жоден шпигун не може проникнути на фабрику, щоб вивідати рецепт.
— Дідуню, але хто ж, — вигукнув Чарлі, — хто саме працює на фабриці містера Вонки?
— Чарлі, цього ніхто не знає.
— Та ж це нісенітниця! Чому ніхто його не спитав?
— Бо ніхто його тепер не бачить. Він не виходить з фабрики. Звідти з’являються тільки шоколадки й цукерки. Вони вискакують зі спеціального люка в стіні, вже запаковані й заадресовані, і їх щодня забирають поштові фургони.
— Дідуню, що ж то за люди там працюють?
— Любий хлопчику, — відповів дідунь Джо, — це найбільша таємниця у світі виробників шоколаду. Ми знаємо про тих людей лиш одне. Вони — малесенькі. Невиразні тіні, що іноді з’являються за вікнами, здебільшого пізно ввечері, коли горить світло, належать крихітним людям, не вищим за моє коліно…
— Таких людей не буває, — заперечив Чарлі.
Саме тут до кімнати зайшов пан Бакет, батько Чарлі. Він повернувся додому з фабрики зубної пасти і схвильовано розмахував вечірньою газетою.
— Чули новину? — вигукнув він. І підняв газету, щоб було видно величезний заголовок:
НАРЕШТІ ФАБРИКУ “ВОНКА” ВІДКРИЮТЬ ДЛЯ КІЛЬКОХ ЩАСЛИВЦІВ
5 щасливців – власники золотих квитків
РОЗДІЛ 5. Золоті квитки
— Це означає, що людям дозволять зайти на фабрику?! — вигукнув дідунь Джо. — Ану читай, що там написано — швиденько!
— Гаразд, — сказав пан Бакет, розгладжуючи газету “Вечірній вісник”. — Слухайте.
Містер Вонка геніальний виробник цукерок, якого ніхто не бачив уже десять років, прислав сьогодні таке оголошення
Я, Віллі Вонка, вирішив дозволити цього року відвідати мою фабрику п’ятьом дітям. Майте на увазі — тільки п’ятьом і не більше. Цих п’ятьох щасливців я скрізь водитиму особисто і дозволю їм побачити всі фабричні таємниці та чари. Наприкінці екскурси всі вони як спеціальний дарунок отрима-ють стільки шоколадок і цукерок, що їм вистачить на все життя! Отож шукайте Золоті квитки! П’ять Золотих квитків було надруковано на золотому папері й заховано під звичайнісінькими обгортками п’яти звичайнісіньких шоколадних батончиків. Ці п’ять батончиків можуть опинитися де завгодно — в будь-якій крамничці на будь-якій вуличці у будь-якому місті будь-якої країни світу — на будь-якому прилавку, де продають цукерки “Вонка”. А п’ятеро щасливців, які знайдуть ці п’ять Золотих квитків, стануть єдиними особами, яким дозволять відвідати мою фабрику й побачити, яка вона тепер зсередини! Успіхів вам усім і успішного полювання!
(Підпис: Віллі Вонка)
— Та він здурів! — пробурмотіла бабуся Джозефіна.
— Блискучий розум! — вигукнув дідунь Джо. — Просто чарівник! Ви тільки уявіть, що тепер буде! Цілісінький світ почне шукати Золоті квитки! Усі купуватимуть батончики “Вонка”, сподіваючись знайти там квиточок! Він продасть шоколадок більше, ніж будь-коли! Яка ж то буде радість знайти квиток!
— А шоколадки й цукерки, яких вистачить на все життя — і безкоштовно! — додав дідусь Джордж. — Ви собі уявіть!
— їх би мали привезти вантажівкою! — сказала бабуня Джорджина.
— Мене аж нудить від самої думки про них, — скривилася бабуся Джозефіна.
— Дурниці! — вигукнув дідунь Джо. — Чар-лі, правда, було б чудесно — розгорнути батончик і побачити, як усередині виблискує Золотий квиток!
— Ще й як, дідуню. Але на це нема надії, — похнюпився Чарлі. — Я ж отримую тільки одну шоколадку на рік.
. — Ніколи не знати, онучку, — втрутилась бабуня Джорджина. — За тиждень у тебе день народження. Ти маєш не менше шансів, ніж будь-хто інший.
— На жаль, це не так, — засумнівався дідусь Джордж. — Золоті квитки скоріше знайдуть ті діти, які мають змогу купувати шоколадки щодня. А наш Чарлі отримує лиш одну на рік. Надії нема.
Августус Глуп
РОЗДІЛ 6. Два перші щасливці
Уже на другий день знайшли перший Золотий квиток. Щасливцем виявився якийсь Авґустус Ґлуп, і на першій сторінці вечірньої газети, яку читав пан Бакет, красувалося його велике фото. На знімку був дев’ятирічний хлопець, такий тілистий, ніби його надули велетенською помпою. З усього його тіла випиналися здоровезні обвислі складки жиру, а лице нагадувало потворну грудку тіста з маленькими смородинками очей, що зажерливо поглядали на світ. Містечко, в якому жив Авґустус Ґлуп, за словами газети, просто шаленіло від радості за свого героя. З усіх вікон майоріли прапори, школярів звільнили від уроків, а ще на честь знаменитого земляка було влаштовано парад. “Я знала, що Авґустусь знайде Золотого квитка, — сказала його мати журналістам. — Він щодня з’їдає стільки шоколадних цукерок, що було б просто неймовірно, якби він його не знайшов.
їсти — це його пристрасть. Це єдине, що його цікавить. Але ж це краще, ніж бути хуліганом і стріляти на дозвіллі з самопалів, правда? І ще я завжди кажу, що він стільки не їв би, якби не потребував поживи, правда? Бо це ж вітаміни. Як він зрадіє, коли побуває на легендарній фабриці містера Вонки! Ми пишаємося ним!”
— Яка огидна жінка, — скривилася бабуся Джозефіна.
— А хлопець який бридкий, — додала бабуня Джорджина.
— Залишилося тільки чотири Золоті квитки, — замислився дідусь Джордж. — Цікаво, кому дістануться вони.
І ось уже цілу країну, та що там — цілий світ — зненацька охопила лихоманка купувати цукерки. Усі несамовито шукали решту безцінних квиточків. Дорослющі жінки влітали в цукерні, хапали одразу по десять батончиків “Вонка”, похапцем здирали з них обгортки, жадібно позираючи, чи не блисне зсередини золотистий папірець. Дітлахи трощили молотками свої свинки-скарбнички і мчали в цукерні з пригорщами монет. В одному місті відомий бандит пограбував банк на п’ять тисяч доларів і того ж дня потратив усі гроші на шоколадні батончики. А коли поліція ввірвалася в будинок грабіжника, щоб його заарештувати, той сидів на підлозі серед цілих гір батончиків і здирав обгортки довжелезним кинджалом. У далекій Росії одна жінка, Сара Рус, заявила, що знайшла другий квиток, але він виявився майстерною підробкою. Відомий учений з Англії, професор Фолбоді, винайшов пристрій, який дозволяв одразу, не розгортаючи батончик, знати, чи є під обгорткою Золотий квиток. Пристрій мав механічну руку, що вискакувала зі страшенною силою, хапаючи все, що мало в собі бодай крихточку золота, тож якийсь час здавалося, що питання вичерпано. Та на лихо, коли професор демонстрував свій винахід у кондитерському відділі одного великого універмагу, механічна рука вискочила й ухопила кутній зуб із золотою пломбою однієї графині, що стояла поблизу. Це було таке жахіття, що юрба той пристрій просто розтрощила.
Раптом, саме перед днем народження Чарлі Бакета, газети сповістили, що знайшовся другий Золотий квиток. Цього разу пощастило дівчинці, яку звали Верука Солт і яка жила зі своїми заможними батьками в далекому величезному місті.
Верука Солт
І знову вечірня газета пана Бакета опублікувала фото щасливиці. Вона сиділа між сяючими батьками у вітальні їхнього будинку, розмахуючи над головою Золотим квитком, і всміхалася від вуха до вуха.
Веруччин батько, пан Солт, з готовністю пояснив журналістам, як саме було знайдено квиток. “Бачите, — сказав він, — одразу, як доня сказала, що просто мусить мати Золотий квиток, я пішов у місто й почав купувати всі шоколадні батончики “Вонка” — всі, які бачив. Купував їх, мабуть, тисячами. Сотнями тисяч! Тоді вантажив у фургони й відправляв на власну фабрику. Мій, розумієте, бізнес — це горішки, і в мене працює майже сотня жінок, які лущать горішки, щоб їх потім смажити й підсолювати. Цілими днями ці жінки сидять і лущать горішки. Тож я їм сказав: “Дівчата, тепер, замість лущити горішки, здирайте обгортки з цих дурних батончиків!” Вони так і робили. Зранку до вечора кожнісінька моя робітниця зривала з батончиків обгортки.
Та минуло три дні — і все дарма. Це було жахіття! Моя Веручечка з кожним днем сум-нішала й сумнішала і, коли я вертався додому, кричала на мене: “Де мій Золотий квиток! Я хочу Золотий квиток!” Вона годинами лежала на підлозі, хвицяла ногами й страшенно лементувала. Я не міг дивитись, як страждає моя дівчинка, тому поклявся не припиняти пошуків, доки не здобуду те, що вона забажала. І раптом… на четвертий день увечері одна моя робітниця закричала: “Я знайшла! Золотий квиток!” А я звелів: “Давай сюди, швидко!”
Вона віддала, а я побіг додому й віддав його моїй любій Веруці, і ось вона знову усміхнена, а вся наша родина знову щаслива”.
— Ця ще гірша за того товстуна, — скривилася бабуся Джозефіна.
— їй треба надавати добрячих ляпанців, — додала бабуня Джорджина.
— Дідуню, мені здається, що батько дівчинки зробив не дуже чесно, — пробурмотів Чарлі.
— Він її розбещує, — відповів дідунь Джо. — А коли дитину так панькати, то нічого доброго не вийде. Запам’ятай, Чарлі, мої слова.
— Іди спати, синку, — озвалася мати Чарлі. — Завтра твій день народження, не забувай. Я сподіваюся, що ти встанеш раненько, щоб розгорнути дарунок.
— Батончик “Вонка”! — зрадів Чарлі. — Це буде батончик “Вонка”, правда?
— Так, синку, — зізналася матуся. — Звичайно.
— Ох, як було б чудово, якби я знайшов там третій Золотий квиток! — розмріявся Чарлі.
— Завтра, як отримаєш дарунок, заходь сюди, — попросив дідунь Джо. —Тоді ми всі побачимо, як ти знімаєш обгортку.
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 1-3
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 4-6
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 7-8
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 9-12
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 13-17
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 18-20
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 21-22
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 23-25
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 26-30
