РОЗДІЛ XIV. Робінзон Кукурузо висаджується на безлюдний острів
Ранок наступного дня. Сонячний, дзвінкий, голосистий: півні співають, гуси гелгочуть, корови мукають. Я скоцюрбився біля тину і підглядаю у шпарку, що робиться на подвір’ї в мого друга.
Підготовчі роботи успішно закінчено. Все майно Робінзона Кукурузо уже в човні: і берданка, і удочка, і ліхтарик, і ложка, і ковзани (на зиму), і сокира (на жаль, одна і то стара, тріснута і без топорища — ну, то нічого, на острові можна буде витесать), і багато чого іншого. Черв’яків накопано повну жерстяну банку з—під бичків у томаті (я слово “бички” закреслив і написав олівцем “черв’яки”, вийшло “черв’яки в томаті”). І харчів ціла торба. І навіть дві таблетки пірамідону (на випадок хвороби). Отже, все в порядку.
Тепер лишилося одне — відпроситися в діда.
Дід сидить на колоді і теше держака до вил. Кукурузо ходить біля нього й канючить.
— Діду!
— Га?
— Так я до тітки Ганни піду у Піски.
— Одчепись.
— Діду!
— Га?
— Так я піду.
— Одчепись, тобі кажуть. Іди вроки вчи. Двоєшіник!
Помовчали трохи. Потім знов.
— Діду!
— Га?
— Мені з вами скучно.
— Так що мені, на голову стать, щоб тебе розважчти?
— Я до тітки Ганни піду. Там же Яришка. Я її скільки не бачив.
— Як вона дома, то тільки чубишся з нею, а тут, бач, скучив…
— Я вам і самосаду принесу. Ви ж знаєте, який у тітки Ганни самосад.
— У мене свій є не гірший. Одчепись. Знову помовчали.
— Діду!
— Га?
— То я піду. Да?
— От пристав, як сльота до плота! А вроки?
— Так я ж книжку візьму і там вчитиму. От поспитаєте в тітки Ганни тоді.
Я причаївся й думаю: “Ох, і важко у наш час тікати на безлюдний острів!”
— Діду!
— Га?
— Я тільки на пару днів. З мене ж усе село сміється після вчорашнього… От які ви, їй-богу!
— Ото не швендяй, де не треба! Хто тебе у кукурудзу погнав?
Знову помовчали.
— Діду?
— Га?
Довго канючить Кукурузо. Нарешті дідові уривається терпець і він каже:
— От бісова дитина! Зовсім замучив. Ну йди вже, щоб я тебе не бачив. Тільки на днів два, не більше. Та якщо тітка Ганна скаже, що вроки не вчив, — цього держака скуштуєш. Двоєшник!
Кукурузо не став баритися, бігцем побіг у хату (а то ще передумає дід!), схопив “Граматику” і — до воріт. Тоді раптом спинився, обернувся, потупцяв на місці, зітхнув:
— Бувайте здорові, діду! Хороший ви… Я завжди знав, що ви хороший…
— Іди-йди! — буркнув дід, Хіба він знав, що то прощається з ним Кукурузо на двадцять вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів…
На вулиці я приєднався до Кукурузо.
Мовчки дійшли ми до річки, мовчки сіли в човна і мовчки попливли у плавні.
Тільки Собакевич, біжучи за нами, весело гавкав і намагався вхопити за литку то мене, то мого друга. Не розуміло урочистості моменту дурне собача!
Не проронивши жодного слова, допливли ми до острова.
У мовчанні перенесли всі речі на галявину до куреня.
І от востаннє стоїмо на березі коло човна. Похнюпившійсь довбаємо носками черевиків землю. Стоїмо і зітхаємо. Треба прощатися, а ми не знаємо, що кажуть у таких випадках на прощання. Адже не на день ми прощаємось, не на місяць, не на рік навіть, а на цілих двадцять вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів. Ще ніхто в світі не прощався на так довго.
Кукурузо нахилився до Собакевича, почухав за вухами, взяв його передню лапу, потиснув:
— Прощай! Я б тебе тут залишив, але й сам не знаю, як у мене з харчами буде… Не бійсь… Павлуша тебе в обиду не дасть. Ти ж, Павлушо…
— Аякже!.. — не дав я йому договорити.
І змовк, думаючи, що б же йому ще таке сказати заспокійливе на прощання.
— А ті двоє таки не шпигуни, — сказав я. — Справжні шпигуни нас придушили б отам у кукурудзі. І ніхто б не знав. Вони ж точно тепер знають, що ми за ними стежили. Так що не переживай — ніхто про нас все одно б ні в газеті не написав, ні по радіо, ні тим паче по телевізору…
Але Кукурузо на це нічого не відповів.
І знову ми стоїмо й мовчимо.
— Ну так що? Давай їдь уже! — не витримує нарешті Кукурузо.
— А ти що, поспішаєш? — кажу я.
— Та нє, я нічого, але взагалі… Тобі ж додому треба. Хлопці, мабуть, у футбола зараз на вигоні гуляють.
— Та! — махаю рукою. Мовляв, не потрібні мені ні футбол, ні хлопці. А сам думаю: “Невже оце Кукурузо ніколи в футбола більше не гулятиме? От бідний хлопець!” і так мені його жаль стало! Такий же він воротар добрий був! Справжній Лев Яшин міг з нього вирости.
Зітхнув я, поліз у кишеню і витяг свого складаного ножика.
— На, — кажу, — тобі пригодиться. Ти ж знаєш, який це ножик. Як бритва. Такого ні в кого нема. А в тебе якийсь чепелик.
Кукурузо аж почервонів із задоволення. Він завжди заздрив мені через оцей ножик і мінятися не раз пропонував, та я не хотів. Але тепер хай йому буде, раз він у футбола не гулятиме і в самотності житиме.
Я ще раз ліхнув, поліз у другу кишеню і дістав коробочку з-під сірників. Там лежали гачки для удочок, які подарував мені батько. Прекрасні гачки! Ціле багатство для рибалки. І маленькі — на верховодок, пліток та карасів, і більшенькі — на йоршів, окунів та лящів; і великі — на щупаків, линів, коропів. І зовсім великі — трійчасті — на сомів та іншого риб’ячого звіра.
— Лови, — кажу, — на здоров’я. Рибою ти тепер забезпечений. Тільки знаєш, як я до тебе колись приїду, то й мені даси половити. Дуже я звик до цих гачків.
Чого я так сказав — не знаю. Я ж ще й разу не ловив ними. Мабуть, усе-таки шкода мені було тих гачків. Навіть більше, ніж ножика. Кукурузо відчув це:
— Та нащо. Не треба. В мене ж єсть.
Але не міг відірвати захоплених очей від коробочки. Хіба стане в людини сили відмовитися од такого подарунка? Ні, не шкода мені гачків! Кукурузо ж лишається на безлюдному острові сам один, як отой зуб у роті діда Салимона і ніхто його більше не побачить. Навіть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всіх людей на світі є адреси, а в нього немає. Ця несподівана думка схвилювала мене.
— Слухай, — кажу, — так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси.
— Ну то що?
— Як — “ну то що”? Адреси немає, розумієш! Виходить, ніби ти взагалі не живеш на світі.
— А що ж я можу зробити? — розгубився Кукурузо.
— Треба негайно якось назвати острів. Буде назва, тоді й адреса буде.
— Давай. Я хіба що — проти? А як?
— Хіба я знаю? Острови по-різному називаються. Острів імені Врангеля, острів Мадагаскар, острів Таймир. Ні, то, здається, півострів. Ну, як-небудь так.
— Ну, хай буде острів Мадагаскар. Гарна назва. Мені подобається.
— Так уже ж є Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якої ще нема.
Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в умі назви. Потім сказав:
— А знаєш що — хай буде імені Переекзаменовки. Переекзаменовка мене сюди привела, і хай буде імені отої клятої переекзаменовки. Такої назви ще нема — ручаюсь.
Я не став сперечатися. Так на карті світу (хоч про це ще ніхто не знав) з’явилася нова географічна назва — острів Переекзаменовки. Хтозна, може, колись у майбутньому школярі навіть вчитимуть про це на уроці. “Острів Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провів у самотності майже тридцять років учень п’ятого класу Робінзон Кукурузо”. І якийсь телепень одержить двійку за те, що не знатиме цього.
— Не дрейф, Робінзоне, все буде гаразд, — бадьоро сказав я. — На такому острові не те що двадцять вісім — сто років прожити можна. Аби риба клювала.
— Я теж так думаю.
— Ну, прощай!
— Прощай.
Я кинув у човен Собакевича, сів сам.
Кукурузо раптом зітхнув і тихо сказав:
— Ти пробач мені, Павлушо, що я позаторік тебе при всіх у калюжу пхнув. Пробач.
Я теж зітхнув і сказав:
— І ти пробач, що я тоді, пам’ятаєш, твого картуза на вербу закинув. І взагалі пробач, коли що не так.
— Прощай! — сказав Кукурузо.
— Прощай! — сказав я і одіпхнувся нарешті од берега.
Останній зв’язок Робінзона Кукурузо з людьми обірвався. Він лишився один на безлюдному острові.
Тепер навіть якби він і схотів повернутися додому, він би не зміг цього зробити сам, без сторонньої допомоги. Бо в нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнів неможливо — потонеш, як сліпе кошеня.
Я пропонував, щоб він залишив собі нашого “підводного” (ми ж будь-яким човном могли скористатися для переправи на острів), але він категорично відмовився.
— Це несерйозно, — сказав він. — Це було б ніби якась прогулянка: набридло — вернувся. Якби у Робінзона був транспорт — чорта лисого він сидів би так довго один на острові! Не, треба по-справжньому. Ніяких човнів, ніякої можливості повернутися.
Героїчна був людина Робінзон Кукурузо.
