Жив у нашому селі колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду і племені. Ніхто не знає, як він до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старі баби його святим вважали. Тихий був, нікого не зачіпав. Ходить собі по селу і сміється: “Ги-ги… ги-ги”. Любив у плавнях блукати. Як заповітриться — два дні нема. Потім вергається худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навіть узимку в плавні ходив по льоду. У великий мороз піде, розкладе на острові величезне багаття: люди вже думають — плавні горять. Приходить: “Ху, — каже, — натопив. Тепер у селі тепло буде”. Два роки тому пішов Гунька у плавні, і чи і о він дійсно загинув, втонув деси у болоті, чи просто подався з села — так ніхто й не знає. Більше його не бачріли.
— Невже хочеш пропасти, як Гунька? — повторив я.
— Не припаду, — впевнено сказав Ява і витяг з-під сорочки книжку. — От жив же чоловік на безлюдному острові — і нічого. Не пропав.
— Що за книжка? — питаю.
— “Пригоди Робінзона Крузо”. Читав?
— Не пам’ятаю… Може, й читав. Що це за Кукурузо?
— Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже інтересна книжка.
— Книжка книжкою, а плавні плавнями. Ти краще подумай.
— Я вже думав. І вирішив остаточно. Ти мене знаєш. Я тільки хочу, щоб ти мені трошки допоміг.
Я був обеззброєний. Раз людина звертається до тебе за допомогою, одмовляти її — свинство.
— І надовго ти збираєшся на той острів?
— Робінзон пробув на безлюдному острові двадцять вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів, — зітхнувши, сказав Ява.
— Ого-го! — аж рота роззявив я. — Це ж скільки тобі буде? Сорок з гаком. Це ми вже всі школу покінчаємо й інститути. Карафолька академіком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти…
— Що ж поробиш, — знову зітхнув Ява.
— Слухай, а хто ж буде за Книшем і Бурмилом стежити? Хто буде їх викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справді небезпечні шпигуни й злочинці? Га? Ти що — забув оту таємничу розмову? І акваланг? І торт, і все інше? Забув?
Ява враз почервонів, наче я його спіймав на гарячому. Я вже торжествував, думав, що він зараз відмовиться од своєї затії. Але він сказав:
— Ні, нічого я не забув. Та доведеться тобі самому стежити за ними й викривати їх. Ти хлопець сміливий, сам впораєшся. І станеш знаменитим. І про тебе в газетах напишуть, і по радіо, і по телевізору… А я не можу тут більше жити. Не можу. Переекзаменовка… та ще й ця кукурудза. Через кілька днів приїде мати і… хоч на край світу.
Я зітхнув.
— А може, все-таки не тікатимеш? Якось перебідуєш.
— Ні, раз я вирішив — усе!
— А хай би сказився той Кукурузо, що напутив тебе на острів тікати. Так це ми в дитинстві більше й не побачимось? — з відчаєм сказав я. — З ким же я у цурки-палки гулятиму? З Карафолькою? Спасибі вам!
Ява, зморщивши лоба, дивився на мене — щось міркував. І, помовчавши трохи, сказав:
— Чому це не побачимось? Ти єдиний знатимеш про острів. І приїжджатимеш інколи… Робінзон теж не зовсім один був. Потім він урятував дикуна П’ятницю і удвох з ним жив. Так що…
— Виходить, я буду в тебе дикуном, — уже веселіше сказав я — Він, значить, герой… А я, значиться, дикун. От Кукурузо!
— Та Крузо, а не Кукурузо! Робінзон Крузо.
— То він був Крузо, а ти — Кукурузо. Якраз підходяще для тебе ім’я. Після вчорашнього…
— А що! Може, це ти й непогано придумав. Кукурузо! Звучить! Га? Знаєш що! Так ти не зви мене більше Ява, зви мене Робінзон Кукурузо. Хай так і буде. Домовились?
Так Ява перестав бути Явою, а став Робінзоном Кукурузо. Видно, на роду вже йому було написано носити вигадані імена.
Так що запам’ятайте добренько, далі я зватиму його Кукурузо.
РОЗДІЛ XIII. Шукаємо острів
— Так ти що — сьогодні хочеш уже й утекти на острів? — спитав я.
— Ех, який ти бистрий! “Сьогодні!” — розсердився Кукурузо. — Треба ж спершу вибрати підходящий безлюдний острів, а тоді вже тікати.
— А що там вибирати? Висадився на будь-який і живи.
— Тобі — звичайно. А мені двадцять вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів жити. Думаєш — легко?
— Та я хіба що, можна й вибрати. Хоч зараз. Поїдемо?
— Трохи згодом. Через годину. Як дід у сільмаг піде.
— А що ти взагалі дома скажеш, як тікатимеш? Вони ж хвилюваться будуть. Все село на ноги піднімуть. Шукатимуть. Я собі уявляю!
— Звичайно ж, я не скажу: “Дорогі родичі, я тікаю від вас на безлюдний острів. Бувайте здорові. Пишіть”. Це ж комедія. Ніхто ж так на безлюдний острів не тікає. Матері й тату взагалі нічого не доведеться говорити. Вони в Києві. А дідові я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тітки Ганни у Піски піду. Там же і Яришка зараз гостює. Щось вигадаю… Щоб паніку не піднімав.
— А потім що? Як мати приїде і як довідаються, що ти зник?
— А мені що — хай шукають. Аби не знайшли. Гуньку теж, пам’ятаєш, три дні шукали, а потім кинули. І нічого. Тепер рідко хто й згадує. Так і мене… — тут голос у Кукурузо затремтів. Мабуть, думка про те, що його забудуть, була все-таки гірка йому. І він поспішив перевести розмову на інше: — Головне; острів треба хороший надибати. Щоб і місце рибне було, і дичина щоб…
— А ти й рушницю братимеш?
— Аякже. У Робінзона було навіть кілька рушниць. Але я й з одною своєю берданкою не пропаду. Ти ж знаєш мою берданку. Б’є, як скажена. Навіть краще дідового “Зауера”.
Це вже Кукурузо перебільшував. Та я не став сперечатися — хлопець на двадцять вісім років на острів тікає, хай потішиться. Торік дід подарував йому на день народження берданку і почав брати з собою на полювання. Кукурузо дуже пишався і своєю одностволкою, і тим, що ходив на справжнє полювання. Я заздрив йому і теж мріяв про рушницю, але в мене її не було.
В сінях почувся кашель, рипнули двері, і у двір вийшов дід Варава. Глянув сердитим оком на нас і сказав:
— Я у сільмаг на хвилинку. Глядіть мені тут!
— Та ми нічого. От тільки на річку, може, скупатися. Бачте, спека яка, — прохальним тоном сказав Кукурузо.
— Вроки, вроки треба вчить, а не купатися. Двоєшник! — буркнув дід і, крекчучи, переступив через перелаз. Я з сумнівом глянув на Кукурузо.
— Нічого, підем, — тихо сказав він. — Я знаю ту “хвилиночку”. Зустрінуться біля сільмагу з дідом Салимоном і години зо три пропатякають, не менш.
Хоча нічого дивного й не було в тому, що ми їдемо на човні в плавні (скільки разів їздили і рибу ловить, і просто кататися), ні в кого ніякої підозри не могло виникнути, але ми пробиралися до річки крадькома, весь час озираючись. І жодним путящим човном не скористалися. Хоча всі вони були припнуті біля берега, і нам не заборонялося брати їх — тут і мого батька човен був, і дідових Варавиних аж троє (довбанка і дві плоскодонки). Ми розляглися і перепливли на той бік на піщаний острівець, де за великим кущем верболозу лежала ота гнила, зношена, як старий черевик, нічия плоскодонка, з якої ми думали зробити, але так і не зробили підводного човна і на якій тонув Ява. Ми її після того зашпаклювали, просмолили, і вона хоч і пропускала все—таки воду, але не тонула: як не забувати вичерпувать, можна плисти. Тут же під човном лежало довге потріскане весло, яке ми позичили в діда Варави. Він і не помітив — у нього в сараї щось з десяток весел валяється: і короткі — для довбанки, і довгі — для плоскодонок. У нас же, знаєте, як на плоскодонках їздять? Навстоячки. Стоїш на кормі (або й на носі) і то з одного боку, то з другого підгрібаєш. Тому й весло довге. Так гребти — вміти треба. Як не вмієш, можеш тільки беркиць! — і годуй раків. Ну, ми з Кукурузо змалку вміли — нам не страшно.
— Черпака не забудь, бо висьорбувать доведеться. Бач, тече все-таки, калоша стара, — сказав Кукурузо.
Одіпхнулися ми й поїхали.
Обігнули острівець — і вже в очеретах. Вузенькою стружкою пливемо. Гребе Кукурузо — хоч і я добре вмію, але він більший мастак. Гребе тихо, обережно — пильнує. Стружка звивиста, весь час завороти. Як гребонеш дужче, ніж треба, — разі — і човен уже носом в очерети заліз. Одпахайся потім назад, виймай носа — морока! Добре гребе Кукурузо — ні разу в очерети не вгнався.
Я лежу на носі, дивлюсь у воду. Вода прозора—прозора — геть до самого дна видно: водорості, латаття, корчі. І навіть видно, як риби шмигляють. Інтересно!
Все далі й далі заглиблюємося ми у плавні. Несподівано за поворотом відкрилося широке плесо. Гладінь — ані зморшки. Білі й жовті лілії розкидані — як на картині. Посеред плеса дві пірникози плавають. Вгледіли нас — і нема. Так швидко пірнули, ніби й не було. Тільки рівне плесо. Аж гульк — метрів за двадцять — наче й не вони, а інші…
Знову ми в стружку заїхали.
Ш-ш-ш! С-с-с! Ш-ш-ш!
Качки пролетіли.
Мисливський сезон не почався, і ще не лякані качки хмарами літають над нами.
— От би рушницю! — каже Кукурузо.
— Ага, — кажу я.
Пливемо.
— Ондо той кізяк, біля якого я затонув, — гірко мовив Кукурузо.
— Тьху! — плюнув я в той бік.
Ми знов випливли на плесо, досить-таки величеньке, по якому навіть гуляли бурунисті хвилі (бо якраз знявся вітер) — як по справжньому морю. Це було вже п’яте плесо, яке ми пропливли. І островів ми вже минули чи не з десяток. Я щоразу питав: “Може, оцей? Чи оцей? Гарненький же безлюдний острів. Те, що треба”. Але в Кукурузо була своя думка, і всі острови він позабраковував. З різних причин. Той був занадто маленький — ніде розгулятися. В того береги дуже очеретом поросли — до води важко добиратись. На тому дерев нема — де ж дрова брати для вогнища? — і так далі.
І от перед нами новий острів. Ніби суцільна зелена купа: кущі верболозу, плакучі верби і деінде тополі вкрили його майже весь. Береги заросли очеретом не цілком — є виходи до води. Чисте плесо з трьох боків омиває острів.
— Здається, воно, — сказав Кукурузо. — Давай пристанемо.
— Давай, — з радістю вигукнув я, бо мені вже набридло шукати.
Ми пристали.
Острів був чудовий. Ніби спеціально створений для такого діла, яке задумав Кукурузо. Дерев багато і сухого гілля — на двадцять років топити. В очеретах, навіть зараз чути, — качки крячуть. Значить, дичини повно. На чистоводді попід берегом риба скидається, сама в юшку проситься. Посеред острова галявина: не те, що в цурки-палки, — у футбола грати можна. Край галявини величезна стара плакуча верба стоїть, вітами землю підмітає і без куреня від дощу сховаєшся. Але курінь, звичайно, потрібен.
— Курінь я тобі поможу зробити, — сказав я, — ти ж знаєш, як я курені роблю.
По куренях я таки був мастак. Кращого, ніж я, куреня ніхто з хлопців у селі не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селі він будував.
На обличчі в Кукурузо було вагання:
— Робінзон, звичайно, все сам робив. Бо ж він один потрапив на безлюдний острів.
— Так то ж Робінзон Крузо, а ти Кукурузо, — заперечив я. — Не можна ж точно копіювати.
Мені обов’язково хотілося якомога більше допомогти другові. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишені великий складаний ніж з дерев’яною колодочкою і заходився різати лозу. Я дуже любив різати щось своїм ножем, ніколи не розлучався з ним, і від безконечного носіння в кишені колодочка відполірувалася так, що блищала, як лакована.
Кукурузо покірно допомагав мені, незаперечне визнаючи в цій справі мій верх. Він носив лозу, розчищав для куреня місце, загострював палиці для каркаса.
Незабаром під старою вербою вже стояв прекрасний просторий курінь, міцний-міцний (ніякі бурі не страшні) і такий затишний, що аж мені захотілося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.
— Всі двадцять років простоїть — гарантія! — впевнено сказав я.
Тільки тепер ми згадали, що дід уже, напевне, повернувся з сільмагу, і заспішили назад. Діставшись, нарешті, до берега і заховавши човна, ми аж до самісінької хати бігли бігом. А коли, захекані, прибігли, виявилося, що дід іще не прийшов. Кукурузо не помилився: дідова “хвилиночка” вміла розтягуватись до кількох годин.
— Ну що? Діда нема, можна зараз зібрати все необхідне, — сказав Кукурузо — Сьогодні все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра…
— Значить, вирішив уже завтра? — спитав я.
— Аякже… Ти що! Через кілька днів мати приїде…
Кукурузо ходив по хаті, задумливо взявшися рукою за підборіддя, і примірявся, що брати з собою.
— Перш за все ложку, — він витяг з буфета щербату дерев’яну ложку і застромив її за пояс. — Солі обов’язково, без солі пропаду. — Відсипав собі в ганчірочку півпачки солі — Хліба! — з сумом глянув на зачерствілий окраєць, що лежав на столі. — Мало…
Дід пішов у сільмаг саме по хліб.
— Я тобі принесу. І хліба, і сухарів. У нас є, — заспокоїв я його.
— Чаю? — він покрутив у руках цибик з чаєм. — Обійдеться. Це тоді й чайник треба. А в нас один…
— Ліхтарика не забудь. Згодиться, — нагадав я.
— Ліхтарика обов’язково. Без ліхтарика не можна.
Він пройшовся по хаті, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку біля порога:
— Сокиру. Треба було б хоч дві. У Робінзона було аж дванадцять сокир.
— Що він — жонглював ними, чи що? — здивувавсь я. — Нащо йому було стільки? Дурнуватий якийсь твій Робінзон.
— Ти дуже розумний! — розсердився Кукурузо. — Мовчи! Ти ніколи на безлюдному острові не жив — не переч!
В цей час двері розчинилися і на порозі з’явився дід. Кукурузо так і застиг з сокирою в руках.
— Ов-ва! — спокійно вимовив дід. — Меблю рубати здумав? Ану постав сокиру на місце! Двоєшник!
— Та я нічого, — замимрив Кукурузо. — Я… я… хотів показати йому, яка в нас сокира добра… замашна… він каже, що в них краща… Еге ж, у нас краща, діду?
Дід нічого не відповів, і ми вишмигнули з хати.
— Ху! Мало не засипались! — уже за клунею видихнув Кукурузо. — І як ми не почули його кроків!
Це справді було дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Бо дідові кроки чути здаля. Дід ходить, як на лижах, не відриваючи ніг від землі: човг-човг, човг-човг. Здається, ледве ноги переставляє, от-от упаде.
Та побачили б ви його на полюванні. На зайця по чорнотропу дід може прочовгати отак кілометрів п’ятдесят — і хоч би що.
Сидимо ми з Кукурузом за клунею і обговорюємо, як краще перетягти все необхідне у човен. Нарешті домовились. Кукурузо потроху виноситиме з хати і ховатиме у бур’янах за клунею. А як стемніє, вже я (щоб Кукурузо був у діда на очах і не викликав підозри) нищечком перенесу все у човен. А завтра…