Попід вікнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвір’ю Собакевич. Метляючись на шиї в нього, деренчав заливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипали з класів учні. З вікон, здивовано позираючи на годинники, виглядали вчителі. На ганку з’явилася Галина Сидорівна.
— Хуліганство! Неподобство! Порушення навчального процесу! — загукала вона.
З-за рогу вибігла баба Маруся. Вгледівши Собакевича, вдарила руками об поли, кинулася за ним — одбирати дзвоник. Собакевич — навтіки. І куди ж ви думаєте — до нас, у кущі.
Ми з Явою вмить розвернулись і так само навкарачках чкурнули назад, у гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то я — на трьох, як собача з перебитою лапою, — мені ж доводилось однією рукою піддержувати штани.
Ми притиснулися до стіни сарая — далі тікати було нікуди. Дзвоник все ближче, і от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Яві в щоку. Що ж, він був не винен — в кого ж йому шукати захисту, як не в нас — своїх друзів і рятівників.
За якусь мить кущі над нами розчахнулися, і ми побачили розчервонілу бабу Марусю.
— Ага! — переможно вигукнула вона. — От хто це все влаштував!
З-за баби Марусиної голови з’явилась голова Галини Сидорівни.
Крижаним металевим голосом Галина Сидорівна говорить, мов сікачем рубає:
— Так!.. Ясно!.. На екскурсію до Києва завтра вони не їдуть!
РОЗДІЛ III. Пригоди в Києві. Наші підозри дедалі зростають. Старшина Паляничко
Біля школи галас і метушня. У дворі стоїть вантажна автомашина, прикрашена квітами та сосновими гілками, наче весільний поїзд. На машині попід кабіною вже сидять купкою найнетерплячіші учні. Серед них, як городнє опудало, стирчить довготелесий незграбний Бурмило. Розставляють останні стільці. Школярі вистроїлися ланцюжком від ганку школи до машини і передають один одному стільці, які виносить на ганок Галина Сидорівна. Всі збуджені і веселі. Ще б пак — цієї екскурсії до Києва так довго чекали. Всі весь час сміються, навіть коли для цього нема причини. Всі, крім нас: мене і Яви.
Ми стоїмо біля ганку похнюплені, набурмосені. і як тільки з дверей з’являється з новим стільцем Галина Сидорівна, ми вмить розтуляємо роти і починаємо:
— Ми ж не хотіли… Ми ненавмисне, — гундосить Ява.
— Ми більше не будемо… Чесне слово, — гундошу я.
Галина Сидорівна спершу не звертає уваги, мовчки зникає в дверях, наче не чує. Потім нарешті каже:
— Було б навіть непедагогічно, якби я вас узяла.
І ми відчуваємо — їй уже жаль нас (вона ж добра, тільки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче.
— Педагогічно! — вигукнув я. — Ми ж сказали, що більше не будемо.
— Ну да, педагогічно! — підхоплює Ява, — Навіть Дуже педагогічно! Макаренко обов’язково б узяв. Точно!
Галина Сидорівна враз насуплює брови і холодно говорить:
— Ні.
І ми розуміємо: тепер уже все. Передали куті меду. Вчителі не люблять, щоб їх учили.
Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжає біля машини, час від часу луплячи чоботом по колесу (перевіряє шини). “Невже ми залишимось і так і не взнаємо, що робитимуть вони у Києві?” — думаю я.
І в голові моїй знову лунають загадкові таємничі слова:
“Зате подаруночок матимеш від німців… Вермахт щедрий… Двадцять залізних… Якість бронебійна… Раз — і нету!.. Тільки ж нікому-нікому”.
Раптом Ява смикає мене за рукав: “Гайда! Швидше!” — і кидається до машини. Я — за ним. Треба встигнути сховатися під стільці, поки Галина Сидорівна у приміщенні.
Звичайно, всі бачать це і можуть виказати, але то вже на їхній совісті.
Шургиць! Мов ящірки, шмигонули ми під стільці аж до самісінької кабіни і причаїлися.
Через деякий час почули голос Галини Сидорівни:
— Що, пішли? Ну й добре, що самі нарешті зрозуміли. Це буде наука всім, хто любить зривати уроки і порушувати дисципліну. Ну, поїхали.
Учні, що були ще не на машині, з галасом почали всаджуватися. І незабаром мотор загурчав, машина рушила. Ніхто нас не виказав. Є все—таки у людей совість.
Якщо ви хочете відчути одразу все своє тіло, з ніг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстій дорозі на вантажній машині, лежачи у кузові під стільцями. Зрівняти це не можна ні з чим. Таке відчуває хіба що отой “язичок” у шкільному дзвоникові, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок.
“Раз — і нєту!.. Якість бронебійна!.. Вермахт щедрий!” — билося в моїй голові в такт ударам.
Потилицею об стілець — лобом об дно кузова…
Потилицею об стілець — лобом об дно кузова…
“Раз — і нєту!.. Якість бронебійна!.. Вермахт щедрий!..”
І все-таки чим більше нас молотило, чим більше швирголяло вгору-вниз та з боку в бік, тим легше ставало у нас на душі — бо ж тим далі від’їздили ми від села. А значить, тим менше шансів, що нас виявлять і зсадять з машини. Ми тільки зціплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж от колотнеча враз припинилася, і весело загурчав мотор, набираючи швидкість, — ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кілометри від села), і одразу, наче завелась од стартера, задзвеніла пісня:
Знов зозулі чути голос в лісі,
Ластівки гніздечко звили в стрісі,
А вівчар жене отару плаєм,
Тьохнув пісню соловей за гаєм.
Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанією на машині і не співали? Так не буває. Коли від швидкості вітер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса і зустрічні машини мимо тільки гух! гух! гух! — пісня сама виривається з грудей.
В хорі вирізнявся дзвінкий соловейковий голос Галини Сидорівни. Ми уявляли собі, як вона стоїть, спершись на кабіну, обличчям до учнів, і диригує. І вітер куйовдить її чорні, як вороняче крило, кучері, а вона білозубо сміється, співаючи. А дівчатка в захопленні дивляться на неї; бо вважають, що вона дуже гарна, “ну прямо красуня”…
Всюди буйно квітне черемшина,
Мов до шлюбу вбралася калина…
Хіба втерпиш, коли всі співають! І ми з Явою (“А, все одно не почують у такому хорі!”) затягли на все горло:
Вівчаря в садочку,
В тихому куточку
Жде дівчина, жде.
Ех, хороше! Як співаєш у хорі, то здається, ніби саме завдяки тобі так гарно і злагоджено виходить.
І раптом… Ми так захопились, що навіть не відчули того моменту, коли всі враз припинили спів. Як потім з’ясувалося, у цей час машина проїздила під вербою, що звісила над шосе свої віти. Всі в кузові попригинались, і пісня вмить увірвалася. А ми ж були під стільцями, і ми ж не знали цього… І ми продовжували тягнути, як два баранці:
Жде—ге—е дшчина, жде—ге—е…
І сердите вчительчине: “Ану, вилазьте!” — було для нас, як грім з ясного неба.
Скуйовджені й пожмакані вилізли ми з—під стільців.
— Ех ви! — презирливо сказала Галина Сидорівна. — Я думала, що ви хоч благородні хлопці. А ви “зайцями”, обдуривши мене… Як… як шпигуни якісь, фу!
Я побачив, як сіпнувся, аж підскочив Ява. Та й у мене все усередині попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, які… Ех!
— Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, — сказав Бурмило.
“Подаруночок від німців… Якість бронебійна!..” Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то від Бурмила лишилася б тільки жменька попелу. Точно!
— Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полі, — сказала Галина Сидорівна. — Я не зроблю цього тільки тому, що ми від’їхали вже тридцять кілометрів і не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте — весь колектив зневажає і засуджує вас за негідну поведінку.