— Тепер зрозуміло, — сказала молодиця, — але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарі про царів зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шукаєте того артиста? Він сказав вам, що в нашому театрі працює? Як його прізвище?
Ми з Явою перезирнулися.
— Прізвища ми не знаємо, — сказав я, — але знаємо, що він грає царя.
— А де ж він того царя грає? В якому театрі?
— Не знаємо ми.
— От тобі раз. Приснився вам, чи що, той артист. А звідки ж ви дізналися, що він грає царя?
— Він сам сказав.
— То ви з ним знайомі?
— Та трохи… — непевно сказав я і поглянув на Яву: чого це він мовчить. То в усіх розмовах завжди перед веде, а зараз замовк, наче води в рот набрав.
— То як же це ви знайомі, що й прізвища не знаєте і в якому театрі працює не знаєте? — допитувалася молодиця.
— Та отак… не встигли розпитать.
— А нащо ви його зараз шукаєте?
— Та треба… В одній справі… поговорити…
— У творчій? — усміхнулася молодиця.
— Еге… — ледве встиг я це сказати, як — бац! — з очей у мене посипалися іскри. Бац! Бац!.. Аж у потилиці защеміло. І ніби не по голові, а по кавуну щиглі — такий звук дзвінкий.
Молодиця з несподіванки аж руками сплеснула:
— Отакої! Ти чого його б’єш? Це що за хуліганство?! Ні з того ні з сього…
Що там далі скрикувала молодиця, я не чув, бо вже був на вулиці.
Голова в мене гула, на очах закипали сльози.
Так от чого Ява мовчав — боявся збрехати сам і ждав, поки я збрешу. Але хіба я всерйоз брехав? Я ж тільки сказав “еге” на її жартівливе запитання. Це можна було зрозуміти теж як жарт. Уже й пожартувати не можна. Якщо так придиратися, то до самоі глибокої старості, до самої смерті гулі на лобі носитимеш.
— Ти що, ображаєшся? — ідучи за мною, безвинним голосом питав Ява. Але ж ми домовились. Я ж не винен. Я мовчав.
— Ти не маєш права ображатися. Це нечесно. Нащо тоді було домовлятися.
Він ще мені вичитував! Звичайно, ображатися смішно, раз домовились, але коли вас привселюдно б’ють по лобі і ви не маєте права дати здачі, то навряд чи ви будете реготати після цього. Навряд чи співатимете від задоволення.
— Ну чого ти, — не вгавав Ява. — А коли я збрешу, ти мені давай шалабани — і я оком не змигну, от побачиш.
Все це було правильно, але до самого оперного театру (ми йшли пішки) я мовчав. Поки не заспокоївся. І лише на майдані біля театру сказав, потираючи лоба:
— Треба якось інакше дізнаватися. Хитріше. Треба спершу той… як його… репертуар, чи є у них взагалі про царів. А то зразу — ляп — дайте нам царя. А люди нічого такого не ставлять.
— Авжеж, авжеж, — дуже охоче погодився Ява, радий, що я нарешті заговорив. Домовились казати правду, що нам треба повернути артистові одну річ, яку він випадково, коли купався на Дніпрі, залишив нам (а яку, можна не говорити, мовляв, секрет, бо про годинник говорити страшно).
В опері з царями було набагато краще, ніж у музкомедії. Там тих царів було аж кілька. У кількох виставах. І в “Борисі Годунові” — цар. І в “Казці про царя Салтана” — самі розумієте. І в “Декабристах” — цар. І в “Снігуроньці” — цар. Я аж зрадів, коли дізнався, і вже був певен, що серед тих царів ми обов’язково відшукаємо свого кругловидого, з лисиною. Але як прийшлося до діла, то всі царі виявилися негодящі, не те що треба. Жодного з лисиною. Всі чупринисті, навіть кучеряві. І високі, здорові дядьки. Це нам білетерша сказала. І навіть показала їх усіх. Там у фойє висять портрети всіх артистів театру. “Нашого” серед них не було. Невеселі вийшли ми з оперного.
— Нічого, — удавано бадьоро сказав Ява. — Я був певен, що в опері нема. Оперні артисти голос бережуть, бояться застудити — жоден співак не стане тобі купатися на пляжі. Купаються тільки драматичні артисти.
Ми спустилися по вулиці Леніна до Театру російської драми імені Лесі Українки. Але й там (а після того в театрі імені Франка) — нас чекало жорстоке розчарування. В обох театрах не було жодної вистави про царя, і серед портретів, що висіли в фойє, я не знайшов того, кого шукав. Лишався останній Київський театр юного глядача. Ми піднімалися від театру імені Франка по сходах повз незвичайний дім на вулиці Орджонікідзе, що був геть—чисто весь обліплений чудернацькими фігурами: тут були і слони, і змії, і дивовижні птахи, і зовсім якісь незрозумілі потвори і чудовиська… іншим разом я б, роззявивши рота, витріщився на цей дім, бо такого дому ніде в світі нема, тільки в Києві. Але тепер я байдуже проходив повз нього і навіть не дивився!
В душі моїй було так темно і погано, що всі ці страховиська, якби ожили і заглянули, — перелякалися б.
— Не журися, — втішав мене Ява. — Ну, звичайно ж, він з юного глядача. Точно. От побачиш. І грає царя в якійсь казці для малят. І напевне, комік. По-моєму, ми його навіть бачили колись по телевізору. Отой, пам’ятаєш, що перечепився через поріг і впав. Ги-ги…
Ява намагайся розвеселити мене. Але я не піддавався. Всю дорогу до Театру юного глядача він марно пробував заспокоїти мене.
Ми зайшли в театр і наче у школу на велику перерву потрапили: галас, метушня, біганина. І все чогось малеча — навіть без піонерських галстуків ще. Підійшли до каси, аж виявляється — зараз вистава для молодших школярів, учнів перших-четвертих класів. П’єса-казка.
— Про царя? — жваво спитав я.
— Ні, про Червону Шапочку, — відповіла касирка. Скривилися ми, та що поробиш, не йти ж додому, тим більше, що треба у фойє артистів побачити.
— Що ж, доведеться про Червону Шапочку дивитися, — сказав Ява.
Взяли ми квитки. Пішли. Розштовхуючи малечу, ходимо по фойє, дивимось на портрети. І до кожного я підходжу з тремтінням, з острахом. Останній же театр, останні надії.
Переглянули ми всі портрети, і впало, покотилося моє серце… Нема нашого артиста, нема та й годі. Що ж тепер робити? Де ж його шукати? Значить, не артист він. Але ж він точно сказав, що артист. І про царя ж говорив… Як же це так!
— Стривай, не журися, — підбадьорює мене Ява. — Може, просто його портрета не помістили. Пам’ятаєш, як Стьопа Карафолька на шкільну Дошку пошани не попав, бо, коли фотографували, його саме бджола вкусила, і мордяка була, як гарбуз. Може, і в цього щось таке…
— Та! — махаю я рукою, а самому так хочеться, щоб це було правда, так хочеться.
— Хлопці! Здоровте, хлопці! — чуємо раптом. Обертаємось на голос і бачимо — Вальку. В білому платтячку, з великим бантом-метеликом на голові, вона стоїть, тримаючи за руку хлопчика-першокласника в синій шкільній формі.
— Я вас зразу впізнала, — радісно скрекекече Валька. — Ви давно в Києві? Ви з екскурсією приїхали, чи як? Ви самі чи з усім класом?
Я мовчу… Це його знайома, хай він і говорить. Але Ява теж мовчить. Ви б подивилися на Яву. Він спершу зблід, потім почервонів, потім знову зблід, потім почав братися якимись плямами. Такого вигляду він не мав навіть тоді, коли торік провалився у старий колодязь.
А Валька не вгаває:
— А ви на скільки приїхали? А лиходіїв своїх ви впіймали тоді чи ні? Обіцяли ж написати. Мабуть, адресу загубили. Еге ж? Та чого ви мовчите? Не хочете зі мною говорити?
Нарешті Ява опанував себе і розтулив рота. і з того рота вилетіли слова:
— То чого… ми нічого ми навпаки…
Не можна сказати, щоб то було дуже красномовно, але я не став втручатися у їхню розмову. Хай балакають.
Та й пізно було втручатися, бо якраз продзвенів третій дзвінок, і всі заспішили в зал. Вистава почалася.
Ми сиділи у сьомому ряду. Валька у дев’ятому. І Ява замість того, щоб на сцену дивитися, весь час штаньми стілець полірує і голову назад повертає — на Вальку зиркає.
— Голову скрутиш, доведеться задом ходити, — в’їдливо кажу я. Та він навіть і не глянув на мене.
А на сцені відбувалися різні казково-дитячі пригоди з Червоною Шапочкою, яку грала досить уже підтоптана товстенька артистка з пискливим голосом.
Підступний сухоребрий і довгоносий Вовк саме пробивався у двір до Бабусі, щоб з’їсти її. Моторна Бабуся рятувалася, як могла, — зводила барикади з меблів, бігала по всій сцені, жбурляла у Вовка глечики і каструлі.
А попід тином біля якоїсь буди була прив’язана справжня жива курка єдина Бабусина худоба. І от під час дії курка заплуталась у шворці, якою була прив’язана, і почала битися. Захоплені боротьбою Вовк і Бабуся нічого не помічали. Всі з хвилюванням дивилися на бідну курку, яка, знесилена, вже ледве дихала, але що поробиш — не гукати ж, не зривати ж виставу.
Бачу — Ява крутиться, крутиться на стільці, наче йому жару в штани насипали, потім враз підвівся і пішов. Прямо по проходу до сцени. Я принишк. І зал принишк; і всі голови до Яви повертають, як на параді до генерала, що обходить війська А Ява йде, іде, іде, піднімається на сцену, підходить до курки і починає її розплутувати. А артисти собі грають, ніби не помічають Яву, ніби його й нема на сцені. Ява розплутав курку і спокійнісінько пішов назад на своє місце. Тільки коли він сів, я почув, як важко він диха, і як бухкає в його грудях серце. А через кілька хвилин Вовк з’їв-таки Бабусю, і перша дія закінчилась Завіса опустилася, в залі спалахнуло світло. Всі заплескали в долоні, причому більшість глядачів повернули голови і дивилися на Яву. І було незрозуміле, кому вони аплодують — артистам чи Яві. До нас відразу підбігла Валька.
— Ой здорово! Ой молодець! І як ти наважився! Я б ніколи не змогла. Ой молодець! — вона говорила голосно, навіть, по-моєму, надто голосно. Видно було, їй приємно, щоб усі бачили, що вона знайома з Явою. Вона пишалася цим. Звідусіль на Яву були спрямовані захоплені погляди. І коли ми вийшли в фойє, то весь час то тут, то там чули приглушені голоси: “Оцей! Оцей! Он він пішов! У білій сорочці!” По-моєму, це було саме те, про що міг тільки мріяти Ява. Він був щасливий. Сказати, що він сяяв, це, мабуть, нічого не сказати. Він ходив по фойє, як на ходулях, ніби він вищий всіх на світі. Очі його випромінювали щось таке, чого не здатні випромінювати очі звичайних людей. І такий він був далекий-далекий від мене, як ніколи в житті. Я і мої переживання з отим годинником для нього зараз просто не існували. Звичайно, він був герой, це ясно, але мені було неприємно дивитися на нього.
— А це мій братик Микола, — сказала Валька, бо Ява здивовано позирав на першокласника у синій шкільній формі, що весь час крутився біля нас. І братик Микола почервонів, наче його знайомили не з кирпатим Явою, а з космонавтом Поповичем, кіноартистом Рибниковим абощо.
— Я, власне, сюди заради нього й прийшла, бо мати його самого ще не пускає, — ніби вибачаючись, пояснила Валька. Після чого Ява зміряв братика Миколу одверто зневажливим поглядом. Той ще більше почервонів.
— То ви їх упіймали-таки чи ні? — спитала Валька.
— Авжеж, — недбало кинув Ява.
— І не написали. Теж іще! Чи, мабуть, адресу загубили? Так?
— Ні, не загубили. Але… — Ява здвигнув плечима, і цей жест можна було зрозуміти: мовляв, чого б це я став писати дуже потрібно… Валька зашарілася. Переборюючи ніяковість, сказала:
— Ну ви, звичайно, не самі їх ловили, вам дорослі допомагали. Чи, навпаки, ви дорослим…
— До чого тут дорослі, — пхикнув Ява. — Ми самі…
Він блискавично зиркнув на мене і.. прикусив губу. Та було вже пізно.
Я зітхнув, підняв руку і вліпив ному в лоба три дзвінких добрячих шалабани — аж луна пішла. Валька зойкнула. Братик Микола захихотів. Хтось іще поблизу засміявся. Ходулі зламалися, і Ява опинився на землі отетерілий червоний, як помідор, з виряченими очима. Мені аж шкода його стало. Та хіба я винен? Він же сам домовлявся. Було б не ставити таких умов…
Бачачи, що Ява не збирається давати мені здачі, Валька (добра душа!) накинулась на мене:
— Ти чого? Здурів? Що це за жарти?
Круг нас почали збиратися діти Ява забігав очима, як загнане звіря, і видушив із себе усмішку, — жалюгідну роблену усмішку (так усміхаються, сидячи на чужій груші, коли заскочить хазяїн). І сказав:
— Нічого… Все гаразд… Тепер ми квити… — обернувся до гурту. Ну, чого дивитесь? Кіна не буде.
Діти, посміюючись, почали розходитися — тим більше, продзвенів дзвінок, антракт закінчувався.
— А що все таки сталося? Чого це ви? Ви що — посварились? — не могла заспокоїтися Валька
— Зовсім ми не посварились. Просто у нас угода є одна, — Яві не хотілось пояснювати Ми вже зайшли в зал і пробиралися до своїх місць.
— А яка, яка угода? — не вгавала Валька (от уже ж та дівчача цікавість!)
— Та потім, після вистави.
— Ну, добре, то ви ж не тікайте.
— Гаразд.
РОЗДІЛ VІ. Будка. Вухо за вухо!
Вистава закінчилася, і ми вийшли з театру. Ява зовсім заспокоївся від шалабанів і тепер, по-півнячому витягнувши шию (от-от кукурікне!), зазирав через голови. То він виглядав Вальку з братиком Миколою.
— Може, підем? Нащо вона нам потрібна? Тільки стрекотатиме, як сорока, — сказав я похмуро. Настрій у мене був паршивий — годинник муляв мені серце. І, здавалось, не було вже ніякої надії на те, що він потрапить до свого хазяїна. Хоч виходь на вулицю і гукай. Та хіба догукаєшся! Хіба знайдеш людину (не знаючи ні прізвища її, ні адреси) у місті, де півтора мільйона жителів, ще й півмільйона приїжджих! Безвихідь! Хоч криком кричи, хоч плач!
Але Ява зовсім на іншій хвилі, зовсім не про те думає.
— Як це ми можемо піти! Ти що! — говорить він — Ми ж обіцяли почекати. Виходить, знову на брехню мене штовхаєш! Диви, так і шалабанів назаробляти можна.
“Ми обіцяли!” Як це в нього здорово виходить! Сам обіцяв, а каже “ми”. Який колективіст! Нащо мені така радість! Я й рота не розтуляв…
Але висловити всього цього я не встигаю, бо з юрби якраз випурхнула Валька з братиком Миколою і підбігла до нас.
— А я вас у фойе виглядала, думала, ви там чекаєте. Ну, ходімо!
Ми йшли вулицею в парк до пам’ятника Ватутіну. Валька весь час говорила, але я не слухав. Мені було нецікаво. Аж раптом я почув своє ім’я.