Отямився Санько від власного крику. Над ним схилилося стривожене обличчя Швайки.
— Що з тобою, Саньку? — запитав він.
— Ти живий! — вигукнув Санько, і сльози покотилися по його щоках. — Живий!
— А чого б це я мав помирати? — здивувався Швайка. — Ні, ми ще всім покажемо, де раки зимують…
Четверту добу бредуть вони безмежним степом. І не до Дніпра, а в протилежний від нього бік.
— Туди нам поки що не можна, — казав Швайка. — За кожним кущем сидить татарин і чатує, аж ми потрапимо до його лап. А тут нас ніхто не чекає.
І лише сьогодні звернули вони на південь.
Спочатку йшли вночі, а вдень ховалися по байраках чи просто в траві. А тепер, схоже, навіть Швайці було байдуже. Їм аби дістатися до якоїсь річечки чи бодай калюжі. Їсти було що — довкола раз по раз спурхували птахи. А от води не було ані краплини.
Трави стояли високі. Торішні були нарівні з молодими, і коли йти напригинці, то навряд чи навіть найпильніше татарське око побачить. Проте Грицикові вже й пригинатися не сила.
А Швайка все йде та йде. І йтиме невідь-ще скільки. Хіба інколи повернеться до Грицика і підбадьорить:
— Терпи, козаче. Як пощастить, то доберемося.
А як не пощастить?
Пізно увечері дісталися до невеличкого вибалку, порослого червонястим верболозом.
— Зараз закінчаться наші муки, — полегшено зітхнув Швайка й опустив Санька на землю. — Це, хлопці, Жовта балка. Десь тут має бути криничка.
Жовта балка була ще зеленою. У низовині, довкола маленької ямки, росло кілька кущиків очерету. Швайка постояв над ямкою, важко зітхнув.
— Погані справи, хлопці, — сказав він. — Нема води.
Усе ж краєм шаблі він заходився розпушувати дно ямки. Нарешті видобув кілька пригорщ вогкої землі, витис і процідив крізь сорочку каламутноватої води. Хлопцям дав по ковтку, а сам лише змочив вуста. Тоді підвівся.
— Можна б ще покопати, та ніколи, — сказав хлопцям. — Треба тікати якнайдалі звідсіля. Бо ж про це місце не лише я, а й татарин знає.
На другий день, теж під вечір, Швайка угледів на самому обрії постать якогось вершника. Той стояв на пагорбі і дивився у їхній бік.
Високий на зріст Швайка мимоволі пригнувся. Хлопцям пригинатися не було чого. Трава вкривала їх з головою.
— Дивно, — мовив сам до себе Швайка і обережно визирнув з трави. — Невже це Рашит? От було б добре. А коли ні? Що ж, треба піти подивитися.
Перш за все оглянув лука і стріли. Тоді поторсав шаблю — перевірив, чи легко вона виходить із піхов. Потому наказав хлопцям, а точніше, Грицикові, бо Санька знову била лихоманка:
— Щоб мені сиділи тихо, мов куріпки. І що б не трапилось, не видавайте себе, зрозуміло? А коли мене не буде до ранку — пробирайтеся на захід сонця. Оцією балкою й пробирайтеся. Вона виведе до Дніпра.
Тоді зробив кілька кроків у бік вершника — і щез, мовби його й не було.
Коли Санько прийшов до тями, поруч сидів один Грицик.
— А де Швайка? — запитав Санько. Голова розколювалася. Вона здавалася величезною і лункою, наче церковний дзвін, і не підкорялася йому.
— Пішов Швайка, — сказав Грицик. — Здається, пішов полювати татарів. А ти як почуваєшся?
Санько повів головою. Тоді з зусиллям підняв руку.
— Вже краще, — сказав він. — От тільки б води…
Грицик облизнув пошерхлі вуста.
— Немає води, — сказав він. — Спи, Саньку.
І сам незчувся, як заснув. Прокинувся від далекого тупоту. Сонце вже зайшло. Грицик обережно висунув голову зі схову і скрикнув з радощів: до них повертався Швайка. І не пішки повертався, а на коні. Поруч біг ще один кінь.
— Живемо, хлоп’ята! — сказав Швайка і завів коней у вибалок. — Живемо! І вода є.
Він дивився, як хлопці п’ють — Грицик пожадливо, а Санько повільно, ніби знехотя. А тоді заговорив:
— От же ж повезло, але й повезло! Гадав, що доведеться на смерть битися — аж то, виявляється, мій старий товариш.
— Із плавнів? — запитав Грицик, витерши мокре підборіддя.
— Та ні, зі степу. Він тут зазвичай коні випасає. Щоправда, зараз повинен бути біля Перекопу, та від когось довідався, що зі мною ніби щось трапилося, і залишився. Пий, пий іще! А зараз ми будемо лікувати Санька…
Швайка розвів невеличке багаття. Затим дістав із сакв мідного казанка, вкинув до нього пучок якогось запашного зілля, долив води і поставив на вогонь.
— Вип’єш, Саньку, цього зілля — і як удруге народишся. А дістанемося плавнів — тебе там зовсім вилікують. О, у нас є такі знахарі! І найкращий з-поміж них — дід Кудьма.
— Дід Кудьма? — здивовано перепитав Грицик, котрий вважав, що знає все. — А хто це такий?
— Таких, Грицику, на всю Україну, може, два чи три набереться. У наших краях до нього всі нитки сходяться. Ми всі перед ним, наче беззахисні пташенята на долоні…
— І ти теж? — недовірливо посміхнувся Грицик.
— І я теж. Бо хто я такий? Простий вивідник, та й годі. А дід Кудьма є голова всьому.
— А де він живе?
— Про це, друже, не кожному треба знати, — ухилився від прямої відповіді Швайка. — А що вже знахар з нього — і мертвого на ноги поставить! Так що, Саньку, якось протримайся до Дніпра — а там тебе миттю вилікують.
— Скільки мороки зі мною, — кволо посміхнувся Санько. — У тебе там, може, якісь свої справи, а я…
— Немає в мене ніяких інших справ, — відказав Швайка і поворушив у багатті. — Коли вже хочеш знати, то зараз ти нам набагато потрібніший, ніж якийсь там Швайка.
— Це ж чому?
— Згодом дізнаєшся. Таких дід Кудьма давно шукає.
— Яких — таких? — запитав Грицик.
— А отаких…
Швайка зробив перелякане обличчя, змахнув на Грицика руками, начебто побачив якусь ману і замогильним голосом почав:
— Цур тобі, пек! Зійди з водою, згинь з туманом… Згинь, згинь!
— То Санько що — ворожбит? — вихопилося у Грицика. Він, звісно, знав про незвичайні здібності товариша. Проте йому й на гадку не спадало, що Санько відрізняється від інших хлопців чимось особливим. Он Митько Щелепа вухами вмів ворушити і волосся на голові у нього підіймається за бажанням. А у нього, Грицика, зір найпильніший і зуби будь-яку кістку розгризуть. Проте його, бач, якийсь там дід Кудьма не розшукує, йому, бач, потрібен саме Санько…
— Еге ж, Грицику, аби ж то Санько був звичайний ворожбит! Ні, він вартий сотні ворожбитів. Невже забув, як він відвів від нас того татарина?
Грицик з шанобливим острахом поглянув на товариша, котрий сам недовірливо сором’язливо посміхався, почувши ті слова Швайки. Так он, виявляється, який він насправді, цей Санько!
Про ворожбитів, волхвів та відьмаків Грицик знав не менше, ніж про вовкулаків. Він був певен, що вони не набагато кращі від татар. Могли наслати на будь-кого болячку якусь, хворобу, або навіть смерть. І ніхто не в змозі боротися з ними. А тут Санько, Санько, який і мухи не скривдить — і раптом страшний волхв! То як тепер йому, Грицикові, бути з таким товаришем? Адже волхви мешкають у таємничих, майже недосяжних місцях, вони не мають ані близьких, ні знайомих. Тож коли Санько стане самітником — він, Грицик, втратить найкращого друга. Ет, як шкода!
І Грицик зітхнув так тяжко, наче вже втратив його. Затим перевів погляд на степ — і йому перехопило подих:
— Татари!
Мить — і Швайка опинився поруч з Грициком. Та ще за мить знову присів біля вогнища.
— Той татарин не страшний, — сказав він і поворушив патичком у багатті. — То свій татарин.
А той уже з’їжджав у вибалок. Скочив зі свого куцого коника і рушив до Швайки.
— Своя, — по дорозі заспокійливо посміхнувся до Грицика, котрий все ще тримав лука напоготові. — Якши хлопчик…
— Щось трапилося, Рашите? — запитав Швайка.
Рашит промовчав. Він схилився над багаттям, сипнув до казанка ще якогось зілля і заходився його помішувати.
— Забув, — вибачальним голосом пояснив він Санькові, — вилікуй тебе незабаром…
І лише після цього повернувся до Швайки.
— І ще забув про погані два урус, — почав він. — Під’їхали поза учора один, а інший пішки у кущах заховався. Здоровий такий, справжній батир, ніякі кущ не сховає… Кінний показав знак Іслам-бека. А Іслам-бек мій хазяїн. Тоді взяв у мене два коні — і ф’ють!
— А куди вони подалися? — запитав Швайка.
Рашит махнув рукою у бік Дніпра.
— Потім приходив люди Іслам-бека, — продовжував він. — Сьогодні з сонцем. Я їм сказав про два урус. Подалися по сліду. Подивилися, кажуть: “Це не Швайка…” То між себе кажуть. А мені: “Ти нічого не чув, нікого не дивився”. “А коні?” — кажу. Сміються: “Його теж не бачив”. А як не бачив, коли один кінь взяли мої? Мої, а не Іслам-бека!
— Не журися, Рашите, — відказав Швайка і заспокійливо поклав руку на плече татаринові. — Розберемося, що то за уруси. А твого коня повернемо. І не одного.
Рашит ствердно хитнув головою.
— Твоє слово — золотий слово, — сказав, він. — Я знаю. Мені мама казали. Вони уруска були.
Це татарин уже мовив до Грицика, який не зводив погляду з прибульця. Тоді перелив у чашку паруючого зілля і подав Санькові. Рідина була гірка, гостро пахла баранячим жиром і якимись травами.
— Пий, — звелів Рашит. — Усе пий. Завтра будеш здоровий.
— А який на вид той, хто коней забрав? — запитав Швайка.
Видно, ті двоє не йшли йому з голови.
— Злий очі, — відказав Рашит. — Довгий кінський голова. І високий…
Він звівся на ноги.
— Я поїхало… е-е, поїхав. Інші ще не сплять, можуть побачити, що мене нема. А вранці табун пущу сліди топтати. Тоді будемо за Чатир-могила. Ну, бувай здоров!
— Спасибі, брате, — відказав Швайка. — Сам Бог тебе послав.
Рашит показав у посмішці білі зубі.
— Мій Бог чи твій?
Вони міцно обнялися і Рашит щез у темряві. Швайка довго дивився йому услід.
— Запам’ятайте, хлоп’ята, — нарешті звернувся він до друзів, — що й серед татарів теж є люди. І не так уже й мало. І коли б не вони, я б їх усіх підряд…
І Швайка змахнув рукою, наче в ній була шабля.
— Ти його давно знаєш? — поцікавився Грицик.
— Давно. Одразу, як мене з матір’ю потягли на аркані в степ.
— То ти і в полоні був?
— Був, бодай його не згадувати… — Швайка помовчав. — Матір мою забили насмерть. За те, що спробувала втекти. А мене взяла до себе Рашитова мати. Вона теж була з Воронівки… Так що ми з Рашитом немов брати.
За багаттям повисла мовчанка.
— Виходить, ти воронівський? — нарешті озвався Грицик.
Швайка відповів не одразу.
— Отам, внизу, розвалини знаєте? — запитав він. — То була наша хата. Тепер тільки льох залишився.
— То ти син підстарости Сидірка? — здогадався Санько.
— Ага, — кивнув Швайка. — Ледь-що — я одразу до свого льоху. Рани зализувати.
— А ми ж… а ми гадали, що там вовкулаки завелися.
— Знаю, — посміхнувся Швайка. — Бачив, як ви нас хрестили. Я тоді там відлежувався, коли мене татари стрілою проткнули.
— Ага! — скрикнув зненацька Грицик. — Тепер я знаю, чому мені дід Кібчик вухо крутив. Ти там лежав, а він не хотів, щоб ми навколо гасали, так?
— Метикуватий, — похвалив його Швайка. Він підвівся, затоптав багаття і накинув зверху кущ старого перекотиполя.
— Поїдемо, мабуть, хлопці, — сказав він. — Саньку, я тебе до себе візьму. Бо ще, бува, звалишся дорогою.
— Не звалюся, — запевнив його Санько. — Мені вже краще. — І вже, коли сидів на коні, стиха додав: — А там, у льосі, був ще один дід. У нього борода аж до пояса, еге ж? І Кудьмою його зовуть.
Швайка смикнувся, мовби його вдарили. Якийсь час пильно розглядав малого товариша.
— Тобі й це відомо, — сказав нарешті. — Ой, Саньку, Саньку, що ж з тебе буде, коли виростеш? — Подумав і додав: — Якщо тільки виростеш.
— Виросту, — пообіцяв Санько.
В ГОСТЯХ У ВИРВИЗУБА
Під ранок Швайка зупинився. Вдихнув на повні груди й сказав:
— Ну от, приїхали. Здоров будь, Дніпре!
Хоча Дніпра ще й видно не було. Самі лише очерети, червонястий верболіз та зелені гайки по вибалках. Хіба що вологий, прохолодний подих вітру нагадував про близькість великої ріки.
З верболозу раптово вигулькнула група вершників, зодягнених хто як. Проте у кожного була зброя, а на голові — зведена набакир смушкова шапка.
Попереду летів довговусий здоровань. Ще здалеку він загорлав:
— Та це ж Пилип! А, щоб тебе холєра ясна взяла!
Проте по його обличчю було видно, що якби Швайку й справді схопила холера, то він був би вельми засмучений.
— Оце, хлоп’ята, сам Штефан Вирвизуб, — пояснив друзям Швайка. — Гарно, ох і гарно рве зуби ногайцям! Разом з головою.
І погнав назустріч здорованеві.
— А ми вже бозна що передумали, — мов у бочку, гудів Вирвизуб, ляскаючи Швайку по плечах. — Нема та й нема. Наче у воду впав. А чому ти не на Вітрику?
— Відпустив до діда, — ухильно відказав Швайка. — Нехай хоч трохи погуляє на волі.
Усмішка поволі сповзла з Вирвизубового обличчя.
— Зрозуміло, — сказав він. — Добре, що хоч сам врятувався. А того поганця Тишкевича, чи як там його, наздогнав?
Швайка сердито сплюнув на землю.
— Не вдалося. Вивів мене на Іслам-бека.
— Ого! — присвиснув Вирвизуб. — То він до всього ще й з ними злигався?
— І, мабуть, уже давно.
Швайка зіскочив з коня, відвів Вирвизуба убік.
— Хочу тебе попрохати ось про що, — почав він. — Цих огирів, — Швайка показав на коней, якими приїхав, — треба перегнати назад Рашитові. Тільки щоб ніхто не бачив.
— Зрозуміло, — відказав Вирвизуб. — А де він буде?
— Біля Чатир-могили.
— Зробимо, — запевнив Вирвизуб. — Нібито нападемо на татарські табуни і непомітно підсунемо цих двох. Хоча, — Вирвизуб почухав тім’я, — нам вони й самим потрібні. Хлопців, розумієш, у плавнях щодня більшає. А який же козак без коня?
— У Рашита не брати, — твердо мовив Швайка. — Нічого підозру на нього зводити.
— Та я що, зовсім дурний? І волосинки з того табуна не впаде. Тільки ж скажи йому, нехай подалі звідсіля забирається. А то мало що може статися. Тут же, окрім мене, є ще інші меткі братчики.
— Він так і зробить.
Вирвизуб перевів погляд на хлопців.
— А це що за козаки? Чи не рано їм за шаблі братися?
— Чом не рано? Саме час, — відказав Швайка. — Вони нас з тобою, Штефане, незабаром за пояс заткнуть.
Вирвизуб насмішкувато примружив очі.
— А що? Схоже. Особливо ось цей лицар, — і він показав на Санька, що ледь тримався на ногах.
Швайка весело розсміявся.
— А оце ти, Штефане, вцілив пальцем у небо! За нього дід Кудьма і сьогодні дасть десять таких, як ми з тобою.
— Невже? — Вирвизуб з неприхованою цікавістю втупився у Санька. — Жартуєш…
— Я ніколи ще не був такий серйозний.
— То він що — і справді… того?
— Еге ж. Тиждень тому Іслам-бековим людям очі від нашої схованки відвів. Я вже було подумав: усе, гаплик. А вони по наших головах, вважай, топчуться — і не бачать.
— Ти диви… Таке мале — і туди ж… — не міг отямитися Вирвизуб.
— Слухай, Штефане, — зупинив його Швайка. — За козацьким звичаєм, годилося б гостей пригостити. І води дати, а то ми вже бозна скільки часу саму гнилу п’ємо.
— А й справді! Ні, ти диви…
Вирвизуб нарешті відвів погляд від Санька і заметушився. Щось сказав одному, підморгнув іншому, кашлянув до третього. Ті метнулися до верболозу і щезли за ним.
— Таке дивне ім’я — Штефан, — тихо мовив Грицик до Швайки. — То він що — як пан Кобильський, так?
— Зовсім навпаки, — відказав Швайка. — Хіба що народилися неподалік один від одного.
Зненацька їм назустріч випірнув здоровецький звір з гострою мордою і трохи ніби надкушеним лівим вухом. Він втупився у прибульців з не менш зацікавленим, аніж у Вирвизуба, поглядом.
— Барвінок! — вихопилося у Грицика.
— Ні, хлопче, це Сирітка, — сказав Вирвизуб, що йшов попереду. Він почухав Сирітку за вухом і звернувся до Швайки: — А як там твій, помагає?
— Аякже! Цього року вже двічі врятував мені життя.
— Так мало? — здивувався Вирвизуб. — Ну, то проти мого Сирітки він тоді зовсім мале цуценя. Чи, може, ти вже нікуди не потикаєшся з-за Сули?
— Та потроху прогулююся, — заперечив Швайка. — Слухай, а як там Байлемові хлопці — живі?
— А що з ними станеться? Врятувалися. А заодно добряче пощипали своїх непроханих гостей. Шкода, що ми трохи запізнилися з поміччю. Прибігли — а тих песиголовців уже й сліду нема. Барвінок твій, до речі, й досі там. Ми вже до нього і так, і сяк — не йде з острова, хоч ти криком кричи, хоч мовчки падай!
— Поганий був би він Барвінок, аби послухав будь-кого.
Вирвизуб гордовито випнув груди.
— Ну, я, припустімо, не будь-хто…
— Тим більше. І взагалі, Штефане, мені здається, ніби ти щось хвостом крутиш. Ти ж зроду стільки слів не наговорив, як оце зараз. То не муч, скажи, що трапилося?
Тепер уже Вирвизуб ухилився від прямої відповіді.
— Спочатку пообідаємо, тоді й побалакаємо, — сказав він.
Хоча Швайка й запевняв, що вмирає з голоду, проте не стільки їв, скільки придивлявся до Вирвизубових товаришів. Щось не подобався йому їхній вигляд. Чи то присоромлені, чи щось замислили. Крім Вирвизуба, ніхто з них навіть слова не докине…
— А чого це ви коситеся на мене, як миша на крупу? — не втримався врешті Швайка і відклав ложку вбік. — Давно не бачилися, еге ж? Чи я, може, кожуха навиворіт одягнув?
— Та який там кожух серед літа? — зненацька обурився Вирвизуб і знову знітився. — Тут, дорогий мій друже, як би тобі сказати… По плавнях, розумієш, поповзли всілякі плітки, ніби ти запродався ординцям…
Швайка відсахнувся, начебто від удару.
— Жартуєш? — схопився він на рівні. — Та як ти посмів?
Зблиснула проти сонця Швайкова шабля. Миттю підхопилося на ноги Вирвизубове товариство, проте Штефан різким помахом руки зупинив його.
— Та вже, Пилипе, або стинай мені голову, або вислухай до кінця, — сказав він Швайці. — Сам знаєш, що я за тебе будь-якої миті голову ладен покласти. А от інші… У нас тут зараз повно новачків. Тож вірять будь-чому.
Повагавшись, Швайка вклав шаблю до піхов.
— Ну, гаразд. Слухаю.
— Тут, розумієш, тиняються двійко плавнями. Розпитують, де ти.
— Навіщо я їм потрібен?
— Щоб розквитатися з тобою. Кажуть, ніби ти їхніх побратимів запродав татарам.
Швайка стис руків’я шаблі так, що аж зблідли пальці. Хрипким голосом запитав:
— Де вони?
— Гай-гай, шукай тепер вітра в полі! Покрутилося тут двійко якихось баляндрасників… Точніше, крутився лише один, бо інший віддалік маячив. Дізналися, що тебе немає, — і подалися далі.
Швайка зміряв Вирвизуба таким поглядом, що той зіщулився.
— Чом же ти їх не затримав?
— Так мене ж тоді теж не було тут! А хлопці… Кебети в них не стало розібратися. А тепер, бачиш, як траву очима пасуть.
Якусь хвилину Швайка розглядав похнюплених хлопців. Тоді змахнув рукою і відвернувся.
— Ось тобі й гостини, — сказав він. — І які ж вони на вигляд?
— Того, що віддалік був, хлопці не запам’ятали. Хіба що, кажуть, здоровань, яких світ не бачив. А в того, що патякав про тебе, обличчя брезкле, видовжене…
— Як у коня? — втрутився Грицик.
— От-от! — вигукнув один з Вирвизубового товариства. — А ще очима з-під лоба лупає, і зубом цвика.
— Тепер зрозуміло, — посміхнувся Швайка. — Атож, зустрічався такий на нашому шляху. Ризиковий, виявляється, не боїться з вогнем гратися.
— То ти його знаєш?
— Та трохи знаю. Тишкевич це.
— Той, що воронівців трохи не запродав?
— От-от. А тепер сам репетує: “Тримай злодія!” Отже, він і до вас зазирав?
— Еге ж, було таке.
— То краще переберіться в інше місце. Бо можете прокинутися з арканом на шиї.
— Та оце тільки-но вчора й перебралися, — заспо-коїв його Вирвизуб. — А ти зараз куди зібрався?
— Та оце, мабуть, заберу Барвінка, а тоді почну шукати того Тишкевича. Після всього хотів би погомоніти з ним наодинці.
— То так пішки й підеш?
— А ти що — коней даси?
— Чом би й ні? Мені для тебе, Пилипку, нічого не шкода. А я, між іншим, чому не застав того бузувіра? Бо був на Келембетовому острові. Тому, що навпроти Ворскли. Пограбували, розумієш, там мого земляка, Казика Грека. Поранили і шкурки забрали. І молодого Верховодку теж обібрано, і голову йому стято. Тож їздив розбиратися, хто там так жартує.
— Розібрався?
— Атож. Схоже на роботу тих, хто тебе зараз отак знеславлює.
— Тим паче хотів би з ними зустрітися, — сказав Швайка, пересідлуючи коня. — Може, вони десь неподалік крутяться.
— Ге, неподалік! Їхнього й сліду вже немає. Розумієш, коли я довідався про них, то разом з хлопцями рвонув слідом і майже наздогнав. Та один з них подався у степ, до Іслам-бека. Мабуть, то Тишкевич був. А інший мов у воду канув…