ГОНИТВА
Першим отямився Байлем.
— На коні! — гукнув він.
Проте коні не давалися до рук. Вони злякалися вовка.
— Що ж ти його не встеріг? — гукнув до нього Заярний. Барвінок ображено зиркнув на нього, немовби хотів сказати: “Я стеріг, коли треба було, а от ви куди дивилися?”
Зрештою, коней вдалося осідлати. Вершники дружно шубовснули у воду. І вже посеред протоки Байлем озирнувся на острів і гукнув:
— Барвінку, сюди! Ходи з нами!
Проте вовк, що стояв на краю коси, лише змахнув хвостом. Він, може, й радий був би податися за втікачем, проте не смів порушувати наказу Швайки. А наказ був чіткий: острів не покидати.
В хапанині ніхто з дорослих не завважив, як Санько з Грициком теж скочили на коней.
За плавнями воронівці притримали коней. Втікача і слід пропав. І невідомо, у який бік він подався. Було темно. Місяць ще тільки збирався сходити на небо.
— Гайда туди! — сказав Заярний і махнув рукою униз за течією.
— Що йому там робити? — заперечив Володко Кривопичко. — Там же татари! А коли то й справді Тишкевич, то він подався до свого пана Кобильського. Он туди.
І Кривопичко змахнув рукою проти течії.
— А може, він зараз принишк у плавнях і слухає, як ми тут лаємося, — сказав Лесь Одуд. — Тут його треба шукати!
— Тихіше! — гримнув Байлем. — Дайте послухати.
Проте й наслуховування нічого не дало. Коники сюрчали так, що аж у вухах виляскувало.
Низько над обрієм з’явився місяць.
— Незабаром розвидниться, — сказав Байлем. — Отоді, може, й слід побачимо. Ет, забратися б зараз на високу могилу, звідтіля видно все як на долоні!
— Воно було б гарно, — зауважив Левко. — Тільки де ж ти її візьмеш? О, а це ще хто?
Воронівці принишкли. З півночі до них долетів неспішний тупіт копит. А ще за хвилину в напівтемряві вималювалися постаті двох вершників. Левко, у котрого було найзіркіше око, придивився до них і радо вигукнув:
— Швайка з Мациком! От добре, що ви повернулися!
— Щось трапилося? — запитав Швайка.
Вислухавши плутану розповідь, Пилип звелів:
— Негайно забирайтеся з острова! Щоб і духу там вашого не було! І слухайте Мацика. Він знає, куди податися.
— А ти? — запитав Мацик.
— А я — за ним!
Швайка розвернув Вітрика і пустив його учвал. Не вниз за дніпровою течією, не вгору, у бік Сули — а прямісінько у відкритий степ, назустріч місяцю.
Воронівці вражено дивилися йому услід. Вони навіть не звернули уваги на те, що повз них на татарських коненятах пролетіли Санько з Грициком. Один лише Мацик устиг вигукнути:
— Ви куди?
Проте хлопці вдали, нібито нічого не почули.
Мацик сердито сплюнув і повернув свого коня у бік плавнів.
— Гайда за мною, — звелів він. — Будемо перебиратися на Зміїний острів.
— Навіщо нам перебиратися? — заперечив Перепічка. — Нам і тут непогано.
— Мовчи, — крізь зуби мовив Мацик. — Коли Швайка сказав, то так воно й повинно бути.
Роса випала скупо. І все ж при світлі місяця, що підбився вже досить високо, виразно виділявся темний слід.
То був слід Тишкевичевого коня.
І по тому сліду зараз гнало трійко вершників.
Далеко попереду летів на своєму Вітрику козацький вивідник Пилип Швайка. Назад він не озирався, оскільки був певний, що воронівці послухаються його і кинуться рятуватися, бо їхньому спокійному життю настав кінець. І невідомо, від кого їм потрібно рятуватися — від челядників пана Кобильського чи від степняків. Тишкевич міг повернутися як з тими, так з іншими.
Лише вчора Швайка довідався, що Тишкевич слугує двом господарям одночасно. І тепер йому стало зрозуміло і те, чому ординці з такою легкістю обминають озброєні ватаги присульських козаків, і те, чому десятками щезають невідомо куди вільні люди, що поселилися в плавнях. Як, зрештою, і не з’ясовна до сьогодні загибель десятків відчайдухів, що зголосилися розводити дими тривог на татарському прикордонні.
Так, все це була робота того негідника Тишкевича. І добре, коли тільки його.
Сам же Тишкевич, як довідався Швайка, до минулої осені слугував якомусь вельможному київському шляхтичеві. Проте не стільки було того слугування, скільки розбишакування на нічних шляхах. А коли його вивели на чисту воду — встиг перебратися на лівий берег Дніпра і якимось дивом утерся в довіру до пана Кобильського. І нічого тепер не доведеш, бо тих, хто його викрив, уже немає серед живих.
— Але постривай… недовго тобі лишилося ряст топтати, — шепотів Швайка, пильно вдивляючись у миготливу сріблясту імлу. — Від нас з Вітриком ще ніхто не втікав…
А Тишкевич нещадно шмагав свого і так вкрай знесиленого коника. Раз по раз озирався назад, і на його видовженому обличчі відбивався тваринний жах. Кілька хвилин тому він завважив позад себе темну рухливу цятку. І цятка ця невблаганно збільшувалася. Тишкевич ще не міг розгледіти обличчя того, хто за ним женеться, та все ж чомусь був переконаний, що наздоганяє його саме Швайка. Бо й у всьому Придніпров’ї немає такого коня, на якому можна було б утекти від нього. А ще ординці казали, буцімто Швайка — вовкулака, і навіть удень може перекинутися на вовка.
Правда це чи ні, Тишкевич не знав, а от що вовки йому вірно служать — у цьому він встиг переконатися на власній шкірі…
— Та жени ж ти, здохлятино! — гарикнув Тишкевич на коня, з якого й так клаптями летіла піна. І озирнувся назад в жахній підозрі, що його переслідувач уже перекинувся на вовка. Проте той, як і раніше, мчав по його сліду верхи на коні. І, схоже, відстань між ними значно скоротилася. Тож якщо нічого не трапиться, за якусь часину Швайка наздожене його, Тишкевича…
А ще Тишкевич завважив, що слідом за Швайкою мчать двійко вершників. Точніше, вершників не було видно. Здавалося, що степом котяться двійко коненят з якимись клуночками на спині.
“Серед козаків таких малих вершників немає, — промайнула думка. — Невже це хтось із ординців?”
Ординці, ординці…
Зненацька Тишкевич згадав про те, що геть вилетіло йому з голови. Десь тут, неподалік, має бути сторожовий загін Іслам-бека — того, з яким у Тишкевича не раз і не двічі були спільні справи. І не просто десь, а він, Тишкевич, здогадується, де саме.
Тишкевич почав непомітно описувати в степу широке півколо. Він звертав туди, де полюбляв зупинятися на ночівлю Іслам-бек.
Швайка, що пильно стежив за втікачем і вже майже його наздогнав, не одразу завважив це. Про те хлопці, які все ще були далеко позаду, помітили те півколо, і Грицик, вйокнувши на коня, подався навперейми. На якусь мить утікач і його переслідувач щезли за байраком. А коли хлопці знову їх побачили, то втікач вибирався з мілкої, геть замуленої річечки, а Швайка лише наближався до неї.
На щастя, річечка перед хлопцями входила в тверді береги, і подолати її було не складно. Тож коли друзі наблизилися до Швайки, Вітрик тільки вибирався з грузької багнюки.
— Ви? — вражено скрикнув Швайка. — Щось трапилося?
— Нічого не трапилося, — відказав Грицик. — Ми хочемо тобі допомагати.
— Геть звідсіля! — гримнув Швайка. — Вас ще тут бракувало!
І знову помчав за Тишкевичем. Якусь мить Грицик вагався. Тоді вперто стріпнув головою і подався слідом. За ним кинувся Санько, бо нічого іншого йому не залишалося.
“Ми ж не просто так гуляємо, — міркував він про себе, мовби сперечаючись з розлютованим Швайкою. — Може, нам вдасться чимось допомогти Пилипові. До того ж — не лишатися ж нам самим у степу…”
Мабуть, про те саме подумав і Швайка, бо за якусь хвилю змахнув рукою, запрошуючи хлопців за собою.
Місяць почав поволі бліднути. На сході зажевріло небо. Ось-ось мали озватися перші птахи. А гонитва усе тривала. Невтомний Вітрик знову наздоганяв Тишкевичевого коня. На обрії темно зринув високий пагорб, і Тишкевич звернув до нього. Однак на вершину не піднявся, а обминув її низом і щез у чагарях.
Але Швайці ці маленькі хитрощі були добре знайомі. Зазвичай втікач по той бік пагорба спішувався і піднімався наверх. А там десь зачаювався, діставав лука — і тоді вже переслідувачу було непереливки. Сам Швайка стільки разів чинив так само, що й з ліку збився. І, як не дивно, хтось таки потрапляв у таку простеньку пастку.
Проте цього разу не його наздоганяли, а він сам був переслідувачем. Тож, сягнувши підніжжя, Швайка обережно, наприхильці почав скрадатися схилом. Він хотів досягти вершини першим. Не озираючись, махнув хлопцям, щоб ті трималися позаду.
Та за кілька кроків до верха Швайка випростався й люто тупнув ногою. У просвітах між кущів він побачив Тишкевича, що, як і раніше, нахльостував коня. Тишкевич виявився хитрішим: доки Швайка скрадався схилом, той знову вихопився далеко наперед.
— Все одно наздожену, — пробурмотів Швайка. — Від Вітрика ще ніхто не втікав.
Та перш ніж підкликати вірного коня, Швайка підійшов до східного краю пагорба, визирнув з кущів, і мимовільний стогін вирвався у нього з грудей.
Далеко попереду палахкотіли багаття. Не було жодного сумніву в тому, кому вони належать. І Тишкевич прямував саме в той бік. Він був уже на півдорозі між пагорбом і татарським станом.
Навколо багать здійнялася метушня. Кілька постатей скочило на коней і подалися назустріч Тишкевичу.