ХТО Ж ВИВІДНИК?
На галяві лежали сакви з хутром. Та краще б їх ніколи не бачити.
Спочатку дід зрадів неймовірно. Оце вперше він притиснувся обличчям до Демкових грудей і зросив йому сорочку своїми сльозами. Демко взагалі не бачив, щоб дід плакав.
— Ну що ви, діду, — бубонів Демко і сам змахував щасливу сльозу.
Зрештою дід Кібчик відірвався від онука. Зміряв поглядом усю його постать, сердито кашлянув.
— Знайшовся, — сказав він. — Що ж, підемо до дому.
Демко завагався.
— Я, діду… не можу зараз.
— Це ж чому?
— Мушу зачекати на одну людину. Я слово йому дав. І хутро його везу.
— Яке ще хутро? — здивувався дід Кібчик.
— Он там, біля поваленої вільхи. І коні там…
Вони втрьох подалися туди — щасливі Демко та його дід і насуплений дід Кудьма. Демковій спині чомусь було холодно від його пильного погляду.
Дід Кібчик невизначено гмукнув, побачивши коні. Тоді поторсав сакви і запитав:
— А це що?
— Та хутро ж, — пояснив Демко. — Тут і видряче, і боброве, і куняче… Знаєте, діду, тут і моя частка є. Відкуплюся нею від пана Кобильського і повернуся до Воронівки. Або піду козакувати до Байлема.
Дід Кібчик дивився на пузаті сакви і думав про щось своє. Нарешті запитав:
— Не розумію. Не розумію, чому ти мусиш відкуплятися від Кобильського. Хіба ти не втік з татарського полону?
— Втік, діду. Але Тишкевич каже, буцімто пан Кобильський не знав, що я втік, і послав за мене викуп. А Тишкевич каже, що викуп треба відробляти.
— Хто цей Тишкевич? — запитав дід Кібчик. — Чи не родич тому Тишкевичу, що погнав тебе до Канівців?
— Ні, діду, він не родич. Він той самий Тишкевич і є.
— Темна людина, — несподівано втрутився у розмову дід Кудьма. — Багато гріхів на його совісті.
— Ви про Тишкевича? — повернувся до діда Кудьми Демко. — Ні, він не завжди злий. Навпаки, він до татарів викуп возив. За мене і за інших. А ще коня мені купив, аби легше було вибиратися зі степу. І каже, що хутром поділиться…
З кожним онуковим словом в очах діда Кібчика спалахувало все більше занепокоєння.
— Ні, щось тут не так, — сказав він. — На наших панів це не схоже. Бути не може, аби вони згодилися на викуп! Ану, Демку, розказуй усе спочатку.
Коли Демко закінчив свою розповідь, на діда Кібчика було боляче глянути. Обличчя йому посіріло ще більше. Він ледве тримався на ногах.
— Здається, мій онук злигався з розбійником, — звернувся він до Кудьми.
— Так воно і є, — підтвердив Кудьма.
— Діду! — зойкнув Дурна Сила. — Ну, що ви таке кажете? Він же з шляхетних!
Проте дід Кібчик ніби й не чув онукового зойку.
— А хто злигався з розбійником — сам розбійник, — вів далі він. — Тать. І я, виходить, дід оцього татя.
— Діду, та як же… Хіба ж я знав…
Лише тепер Дурна Сила почав здогадуватися, в чому річ. Тишкевич був не тим, за кого себе видавав. Казав, що їздив до Іслам-бека з викупом, а насправді займався грабіжництвом. А, може, навіть убивав.
— Діду, що ж тепер робити? — запитав він.
— З тобою все ясно, — відказав дід Кібчик. — З тобою вчинять, як з розбійником. А от як бути мені? Як тепер людям в очі дивитися?
— Цитьте! — раптом озвався сивобородий Кудьма. Він до чогось прислухався.
Сонце вже сідало за пагорб. Верхів’я дерев ще відсвічувало золотим та зеленим, а внизу вже народжувалися сутінки. І з тих сутінків долинав стукіт копит.
“Тишкевич повертається!” — здогадався Демко.
Гнів переповнював його. От зараз він скине цього негідника з коня, схопить за горлянку і буде трусити доти, аж доки той зізнається в усьому, що накоїв.
У темряві почали вимальовуватися постаті двох вершників. Передній був високий, а задній — наполовину нижчий і чомусь двоголовий…
— Свят, свят, — вихопилося у діда Кібчика.
І лише тоді, коли вершники під’їхали трохи ближче, вдалося роздивитися, що то двійко хлопців сиділи на одному коні. Поруч з високим біг якийсь звір, схожий на вовка.
Дід Кудьма ступив наперед.
— Швайка прибув, — полегшено зітхнув він. — І Барвінок з ним.
Вовк вискнув тоненьким, мов у цуценяти, голосом і кинувся на груди Кудьмі. Швайка, посміхаючись, зіскочив з коня.
— Здорові були, ді…
У ту ж мить Дурну Силу немов підкинуло в повітря. Він схопив Швайку за горлянку і повалив на землю.
— Ага, впіймався! Діду, ось він!
Барвінок рвонув було на допомогу хазяїнові, проте владний оклик діда Кудьми спинив його.
А Швайка відчайдушно борсався під нападником. Проте не було зараз у світі такої сили, яка допомогла б йому вивернутися з-під Демка.
— Я його знаю, діду! — переможно гукав Дурна Сила. — Це татарський вивідник! Це все з за нього!
Хлопці отетеріло витріщилися на Демка. Дід Кібчик теж завмер з роззявленим ротом. Від здивування він навіть костура випустив з рук. Лише сивобородий Кудьма нічому не дивувався. Здається, йому було відомо все наперед.
Першим отямився Грицик. Він спурхнув з коня і вчепився в Демкове волосся.
— Відпусти! — закричав Грицик. — Пилип не вивідник! Це ти вивідник із своїм Тишкевичем!
— Га? — перепитав Демко і повернувся до хлопця. Його обличчя набуло пришелепкуватого виразу. — Не вивідник? А мені ж казали…
Швайка скористався з нагоди і так стусонув Дурну Силу коліном у живіт, аж той зі стогоном відкотився убік. А Швайкова шабля ніби сама собою злетіла в повітря.
— Зачекай, — зупинив Швайку Кудьма. — Ще встигнеш.
— Встигну? — люто перепитав Швайка. — Через такого ось усе Придніпров’я шумить, нібито я за продався татарві. Звідкіля ти це взяв? — звернувся він до Демка.
— Тишкевич сказав, — ледь чутно прожебонів Дурна Сила. Йому знову спало на думку, що він вчинив щось не те.
Якусь мить Швайка пильно придивлявся до Дурної Сили. Тоді скреготнув зубами і вклав шаблю в піхви. І тут пролунав хлоп’ячий сміх. То сміявся Грицик.
— Демку, та то ж Тишкевич тебе піддурив, як маленького хлопчика! — сказав він. — Це ж Тишкевич вивідник, а не Швайка! Ми сиділи у схованці і чули все, що той казав цьому, як його…
— Іслам-бекові, — підказав Швайка і відійшов убік. Він не міг навіть дивитися на зніченого Демка.
Запала довга мовчанка.
— Краще б ти зарубав його, Пилипе, — нарешті обізвався дід Кібчик. — І мене разом з ним.
— Бруднити об такого дурня святу шаблю? — зневажливо відказав Швайка. — А до вас, діду, я не маю нічого. Не ви ж винні, що воно дурне від народження.
Дурна Сила все ще сидів на землі і з благанням дивився на діда Кібчика. Здавалося, його не так страшило те, що він злигався з Тишкевичем, не Швайкова шабля, а зіщулена, нещасна дідова постать.
— Діду, ну чого ви на мене так дивитеся? — жалібно канючив він. — Ну, так воно вийшло… Винен я. Ну, робіть зі мною що хочете, тільки не будьте такі…
— А й справді, — втрутився Швайка. Злість минула, і тепер йому навіть стало смішно, як допіру Грицикові. — А й справді, що ж тут такого? Ну, обдурив його той пройдисвіт, дарма, що в пани пнеться. То що — життя за це позбавляти? Коли б ви мене, діду, запитали, що з ним робити, я сказав би: обламати об нього з десяток лозин — та й по тому. Може, порозумнішає.
— Та вже ламав, — зізнався дід Кібчик. — І не тільки лозу. Не допомагає.
— Тоді давайте я візьмуся за нього, — зголосився Швайка.
Він підійшов до кущів верболозу, шаблею скосив кілька лозин і повернувся до гурту.
— Ану, скидай штани, — звелів він Дурній Силі.
Тонко цвьохала у повітрі замашна лозина. При кожному ударі Дурна Сила здригався, але мовчав. Мабуть, загартований уже був. А Швайка розмірено працював лозиною і примовляв:
— Ось тобі, дурню, за те, що соромиш діда свого! А оце — за те, що ославив мене! А оце — щоб Тишкевича менше слухав!
І ніхто не завважив, як стали сторч Барвінкові вуха. Ніхто не почув за посвистом лози, як він тихо загарчав. І лише ледь помітний порух руки діда Кудьми заспокоїв вовка.
Нарешті Швайка відкинув убік останню пошматовану лозину і сказав:
— А тепер, діду, забирайте свою радість, та й по всьому. І давайте домовимося: ніхто нічого не чув і не бачив. Правда ж, хлопці? — звернувся він до Санька з Грициком.
— Я не бачив, — сказав Санько.
— Мене тут узагалі не було, — запевнив Швайку Грицик.
— От і добре, — сказав Швайка. — А ви, діду, беріть свого онука і розійдемось.
Дурна Сила, кривлячись на кожному кроці, рушив за дідом Кібчиком.
— А хутро? — зненацька обізвався дід Кудьма. — З ним як бути?
Усі втупилися у сакви з хутром. Швайка витрусив сакви, легенько доторкнувся рукою до лискучої шерсті.
— Гарне хутро, — похвалив він. — Це ж чиє?
— Найменша в’язка — то Сороки, — похмуро пояснив Дурна Сила. — Найбільша в’язка — Грекова. А оце — Янька Верховодки. А ця — Очеретянки.
— Нема вже ні Верховодки, ні Сороки з Очеретянкою, — похмуро зауважив Швайка. — Порубав їх Тишкевич. Як останній боягуз — по спині шаблею. Один лише Грек дивом урятувався.
— Попадеться мені той Тишкевич, — скрипнув зубами Демко.
— Мовчи вже, — скривився дід Кібчик. — От же ж лихо! То ж не просто хутро, то чиясь надія на краще життя. Це ж матір чи сестру з неволі хтось викупити хотів. А воно он як вийшло… Що ж робити, Кудьмо?
— Хутро твій онук привіз, — не одразу обізвався дід Кудьма. — Так що роби, як велить твоя совість.
— Совість, кажеш, — зітхнув дід Кібчик. — Совість. Вона велить хутро повернути туди, де його взято. А там уже вирішать, що з ним робити. Збирайся, — звелів він онукові.
Дурна Сила, ледве перебираючи непокірними ногами, почав прив’язувати сакви до сідел. Усі мовчки за ним спостерігали.
— Не варто йому повертатися у плавні, — несподівано сказав Швайка. — За крадіжку там карають смертю. Закон такий.
— Знаю, — відказав дід Кібчик. — Але як буде, так і буде. Та й не сам він їхатиме. Я теж з ним. Що йому випаде, те й мені.
— Добре чиниш, — схвалив дід Кудьма.
— Тоді, діду, вислухайте мене уважно, — сказав Швайка. — Спочатку зазирніть до Вирвизуба. Він у них там головний ватаг. Розкажіть йому все як було, може, й допомогу якусь надасть. А заодно, коли неважко, і цих коней передасте. Бо вони його. І ще скажіть, що я дуже прошу за онука вашого.
— Передам, — запевнив його дід Кібчик. — Спасибі тобі, Пилипку, за серце незлостиве. Спасибі й тобі, старий друже, — вклонився він дідові Кудьмі. — І прощай. Бо більше, мабуть, уже не побачимося.
— Значить, до Воронівки уже не повернешся… — чи то запитав, чи то зробив висновок дід Кудьма.
— Нема мені більше чого там робити. І не навчений я у Сірка очі позичати.
Він поволі підійшов до коней, сів на одного з них і подався вузькою зарослою дорогою, що вела до Сули, а там і далі. Може, аж до самого Чорного моря й турецьких берегів.
Демко поправив сакви, підібрав палицю і подався, не озираючись, слідом.
Стукіт копит довго ще відлунював у нічній тиші. Але незабаром і він розчинився у шорсткому шумовинні очеретів.
ВОРОЖБИТ ГРИЦИК
По темнаво-синьому небесному шляху повільно котилася золотава таріль місяця. Вона досягла найвищого місця і почала роздумувати, куди котитися далі: чи то вперед, чи, може, повернути назад. Врешті вирішила, що котитися вперед куди цікавіше.
Швайка лежав під пагорбом на животі і через очеретину пив воду з криниці. Пив і аж стогнав від задоволення.
— Ніде такої води нема, — приказував він. — Де тільки не був, а такої ще не зустрічав.
І знову припадав до очеретини. Санько з Грициком лиш очі витріщали на нього. Вони ще не бачили, щоб людина стільки пила.
Дід Кудьма обіперся на розгалуження двох гілок і наслухав тишу. Біля його ніг сидів Барвінок.
Здавалося, ніби у світі все вимерло. Залишилися вони, та ще якісь звірі, що нечутно перебігали навколо галявини від куща до куща. Вони виказували себе лише випадковими зблисками очей. Санько чомусь був переконаний, що то вовки. Але не ті дикі, що безжальні до всього живого, а якісь інші, може, навіть такі, як Барвінок. Недарма ж він час від часу позирав у той бік і приязно постукував хвостом по землі.
Врешті, Швайка напився і звівся на ноги.
— Як там, діду, мій Вітрик? — запитав він.
— З ним усе гаразд, — відказав дід Кудьма. — Завтра зустрінетеся.
— Ото добре! Бо вже, признатися, скучив за ним.
Дід Кудьма недовірливо похитав головою.
— А може, совість заїла, га? Бо ж послав бідну тварину бозна-звідки.
Швайка, мов хлопчисько, винувато шморгнув носом.
— Іншого виходу, діду, не було. Інакше схопили б і мене, і хлопців.
— Нарешті і про них згадав, — зауважив дід і уважно поглянув на друзів. — Цей, вищенький, чи не той, що розкрив вовкулацьке гніздо на твоєму, Пилипе, дворищі?
Грицик відчув, як у нього запалали вуха. А Швайка весело засміявся.
— Він, діду. Гарний хлопчина. А це Санько…
— Еге ж, Мокрини синок. То що ж це ви, хлопці, так розлютили пана Кобильського?