Головна Школярі Вірші, загадки, пісні, казки, легенди про вербу українською мовою

Вірші, загадки, пісні, казки, легенди про вербу українською мовою

mamabook
2902 Переглядів
верба

вербаВерба – шанований народний символ України. Вербу символізують із гарною дівчиною, тамничими жіночими силами. Верба росте при воді, тому ця рослина ще й ототожнується в українців із життям, силою, здоров’ям. Про вербу складено чимало легенд, пісень, загадок, переказок.  Наш сайт Mamabook підготував велику підбірку пізнавальних матеріалів про відому українську рослину.

Вірші про вербу

***
Тане снiг, течуть струмки,
Ожива травичка,
I до сонця гiлочки
Простяга вербичка.

***
Як йде весна до мого краю,
І грає сонце веселіше,
Верба найперша зацвітає,
І на землі стає світліше.

***
Вербова гілка зацвіла
У мене на столі,
Як символ сонця і тепла,
Що схований у млі.
Як знак зеленої весни,
Котра ще вдалині.

***
Ой, вербо, вербо, вербиченько,
Гнучка та висока,
Де вродилась і зросла ти
Сестро милоока?
На Вкраїні народилась,
З Дніпра воду пила,
Людям нашим полюбилась.
Шану заслужила.

***
Ми з Данилом біля річки
Посадили дві вербички.

А вони сплелись гілками,
Обнялись, немов руками.

Та й стоять, як ті сестрички,
На леваді, біля річки.

Ще й листочками кивають,
Наче в гості зазивають.

 

Загадки про вербу

***
Проливала дрібні сльози молода дівиця.
Полоскала довгі коси у чистій водиці.

***
У ній сережки там і тут,
А гілки до свята в церкву несуть.

***
Плаче над водою
Із розплетеною косою.

***
Що то за деревця такі,
Що вміють плакати з журби.

***
Я дерево – символ.
Зі мною в руках
Великдень зустрічають
У наших краях.

***
Довгі, тонкі віти має,
Золото кору вкриває,
З гілок кошики плетуть,
До церкви раз на рік несуть.

***
Пухнасті грудочки
Розсілися на гілочках.
Весною зацвітає
І Великдень зазиває.

верба

Легенда про вербу та калину

Жили колись в одному селі мати Вербена та її дочка Калина. Мудра й мила зростала дівчинка – мало хто вже таких діток пам’ятає. А до того ж чарівниця вона була: всі трави із землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороб рятувала. Не було дитини вродливішої і добрішої душею. Та довідались про чарівницю Калину вороги. Вирішили її згубити, щоб землю українську багату завоювати, хворості і зло на людей напустити.

День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчинка коси травами розчісувати, горобчиків годувати, льон, дощем прибитий із землі піднімати. Довго ходила Калина, стомилася, до криниці прибилася. Схилилася над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала. Аж раптом почула рідний неньчин голос із здаля: «Калино, Калино, не пий водиці…» Дівчина дуже хотіла пити й не звернула на це увагу. Та тільки-но перші краплі до губ піднесла, пташина маленька крилом їх знесла. Вдруге воду до губ піднесла – і навік деревом – калиною над водою зросла…

Бігла мати. Плакала. Шукала, та вже доньки любої не застала. Натомість гарне і пишне деревце стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею Минуло від тоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів.

 

Чому верба плаче

Стоїть край лісу над ставком, мов сиротиночка, плакуча верба. Часто люди бачили стару вербу під ранковою зорею, з її листочків вранці капали маленькі краплинки води, немовби вона плакала з журби. Старі люди знають про сльози цього дерева.

Жила в селі Одарка — дзвінкоголоса дівчина з дуже живими синіми очима. Працювала вона в пана вишивальницею. В неї були золоті руки. Не одна жінка в селі заздрила рукам і смаку Одарки.

Бувало, піде дівчина в поле, нарве квітів різноманітних, принесе їх у панський маєток, покладе перед собою і почне вишивати з нього візерунки. А коли до кімнати заходив панський син Іван, дівчина найбільше раділа. Панич годинами, не відриваючи погляду, дивився на роботу Одарки. В ті хвилини у дівчини дерев’яніли не тільки руки, а й усе тіло. Після таких зустрічей Одарка майже не могла вишивати.

Вона покохала Івана, але сама собі боялась у цьому зізнатись: він — син пана, а вона — бідна наймичка, вишивальниця. А що для пана її талант? Сьогодні вишиває, комусь радість приносить, а завтра щось на пана найде — зробить з нею, що йому заманеться.

Але кохання не розбирається, де пан, а де наймит. Кожного разу, як тільки з’являвся панич, щоки Одарки пломеніли, а серце мало не вискакувало з грудей. Помітив її збентеження панич і все зрозумів.

Одного разу в неділю пішли дівчата до церкви, залишилась Одарка сама. Аж тут зайшов панич — веселий, напідпитку:

— Ану ж, покажи, що ти своєму панові вишила?

Дівчина стрепенулась, бо вишивала вона портрет Тараса Шевченка, якого так не любили пани. Не могла вона показати панові свою роботу. Той розлютився і хотів силою забрати в Одарки вишиванку, але дівчина схопила її і заховала за пазуху. Розлючений панич накинувся на Одарку, розірвав на ній сорочку і зґвалтував дівчину.

Хотіла дівчина кричати, всім розповісти про вчинок Івана, але побоялась ще більшу біду на себе накликати. Діждалась ночі, вибігла за забір і біля ставка у верболіз заховалась. Довго там проклинала свою долю, обливаючись слізьми. Не витримало дівоче серце такої наруги над її почуттями і Одарка там у верболозі й померла.

А вранці побачили люди над ставком вербу, що звідкись взялася вночі. Підійшли до неї, а з листочків капають краплинки-сльози зґвалтованої Одарки.

 

Легенда про плакучу вербу

У матері-вдови було троє синів. Вони дуже любили маму. Росли вони добрими, роботящими, приносили радість усім людям. Та от напали на рідну землю вороги. Прийшов до матерів старший:

— Благословіть, мамо, за свій край боротися.

Стиснулося в мами серця, але благословила. Потім прийшов середній. І його мусила благословити. А коли попросив благословення найменший, не витримала:

— Не пущу! — скрикнула. — Один ти у мене залишився!

— А земля у нас теж одна. Хто ж її захистить, як не я?

Ще більше защеміло у матері серце, але провела у дорогу і найменшого сина. А сама щодня виходила на берег річки, синочків рідних виглядала.

Поверталися їх друзі, схиляли перед матір’ю голови, приносили їй невтішні звістки: загинули всі її сини героями. Довго плакала-ридала мама над річкою, не хотіла в хату без дітей вертатися. А на ранок побачили люди на березі вербу, що невтішно додолу схилила свої віти.

Отак на світі з’явилася плакуча верба.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вірші, загадки, пісні, казки, легенди про калину українською мовою

Читайте також