РОЗДІЛ 8
Дивний гість-відвідувач, з якого зробилося дванадцять. Напад і нагле викрадення Сиза.
Після важкого лісового походу Сиз упав на диван і одразу ж неспокійно заснув. А коли прокинувся, пішов у музей. Там уже був дивний відвідувач в чорному плащі-накидці. Високий комір і насунутий низько берет закривали майже все лице. У першому залі відвідувач був один, у другому їх стало двоє. А коли Сиз провів їх по дванадцятьох залах, незнайомців стало дванадцять. Як, звідки вони вигулькували, Сиз не міг охопити оком. Тільки одвертався – і вже стояв новий гість. Сиз розпалив люльку, пустив дим кільцями і підвів гостей до кальмара, який викидає у воду хмарку світла. Раптом дванадцять кабальєро накинули йому на шию чорний мішок. Перед тим приклали Сизові до носа щось блекотно-солодке, і від того дурманного зілля Сиз провалився в глибокий сон. Правда, він чув усе, що говорили незнайомці.
Сиза кудись несли, а він відчував, що у мішку з ним є ще його зозуля. Дванадцятеро нападників підіймалися вгору з музею. Сиз чув, як вони проходили, мабуть, його кімнату. Один з нападників збив рукою ліхтарик над входом, а заодно і млинок з корча. Злочинці подались понад берегом, згодом повернули до лісу. Ще минула якась година, і от Сиз почув голос Вертутія, який гадав, що незнайомці несуть крадені дині від Хворощі. Чулося, як Вертутій виламав сирого дубця і рушив на крадіїв, а Чублик метнувся гукати своїх. Дванадцятеро, що на якусь мить принишкли, одразу побігли.
Несли Сиза довго. Через якусь річку й болото, через місток, а далі загромохкало під ногами каміння, і мішок тягли кудись на скелю, а може, на круте узгір’я. Згодом мішок розгойдали і кинули, його з реготом спіймали інші лапи. Потім Сиза кинули комусь під ноги, і один із дванадцяти сказав: “О великий сокрушитель скель і спалитель лісів, найсильніший і найхоробріший цар під землею і на землі, наш безсмертний Магава Перший! Твоє повеління ми виконали: ось коло твоїх ніг той жалюгідний карлик, що хотів розвідати “чому?””. Сиз почув, що зловити мали ще Чублика, але їм не вдалося, бо хлопець сидів на воді в довбанці. А води страшила боялися. Сиза кинули в темну яму-печеру.
РОЗДІЛ 9
Сиз в ямі. Розмова двох стражників – болотного і печерного. Дещо цікаве про Магаву і його одноплемінців.
З розмови стражників Сиз зрозумів, що йому дали понюхати не того зілля, тому він спав, але все чув. Йому ж мали дати таке зілля, щоб він нічого не чув. Стражники Квасило і Дригайло перелякалися, щоб за це їх не покарав Магава, але вони вирішили просто не признаватися про помилку. Квасило жалів, що прийшов сюди на службу, бо колись він був звичайний болотний страшило: ловив жаб і жив добре. Але от найнявся сюди, нап’яв на себе печерну шкуру і тепер… Ганяй лісом, валяй головою дерева і когось там лови круг озера. Дригайло розповів, що він печерний сокрушитель. Такі, як він, живуть під скелями, на страшній глибині. Шерсть у них дротяна, тіло – з печерного каменю, а зуби крем’яні. I їсти вони хочуть страшно. Поївши усе під землею, вирішили йти вгору, під скелі. Там колись уже був їх предок Мертва Паща, який розвідав, що за Щербатими скелями є долина, в якій живуть лісові чоловічки, і ростуть там зелені дерева, і птахів безліч водиться, тобто там багато їжі. Усі боялися йти через воду і вогонь, але Магава говорив: “Де зупинить нас ріка, там дістанемо ворога списами. А на їхній білий вогонь ми знайдемо чорний!” І тепер цей чорний вогонь все крушить – гори й скелі, дерева палить, а тільки не світить і не розганяє темряву.
Та коли вони вже рушили, у їхнє царство проникнув світлячок. Всі так його налякалися, що Магава наказав знищити світлячка. І його таки затоптали ногами. Але світлячок був не один. За ним прилетів другий і був ще зухваліший! Він пурхав просто межі очі, і тікав, і манив усіх далі, аж у гроти Сліпого кажана. А там холод страшенний і кістки валяються! Усі накинулись і вбили світлячка. І повернули назад. Два тижні блукали, аж поки вийшли сюди, до Щербатих гір. І тоді сказав Магава, що спалить не тільки Щербаті гори, а й весь ліс, всю долину – з грибами, з птахами, з лісовими чоловічками. І зробить чорну скелю до самого океану.
Квасило запитав Дригайла, навіщо їм Сиз. Дригайло пояснив, що саме Сиз має в глибоких погребах багато живих світлячків. Він, мабуть, ото й послав своїх таємних розвідників у їхнє підземне царство, в печери, щоб все розвідати. Раптом Сиз пчихнув, і стражники перестали говорити. Вони розв’язали мішок з Сизом, а незабаром стовуса потягли до ніг Магави. Вели Сиза темною кам’яною печерою. Квасила й Дригайла залишили коло ями, а охорону взяли на себе печерні зброєносці – ті ж волохаті здоровили, які ганялись за Сизом і Чубликом в лісі. У ведмежих плащах-накидках, товстолапі, з суворими бородатими лицями. Сиз ішов між ними, посмоктуючи порожню люльку. Він помітив, як за ним, під високою стелею печери, пролітає невидима тінь – його добра сердечна зозуля.
Довго тяглись темні катакомби, у яких хропіло військо Магави. В одному гроті була абсолютна тиша. Посеред залу, на камені, палахкотів червоною смужкою жар, як від добрих дров. А от полум’я було чорне, з нього виростав хижий чорний ворон. Тут же помітив Сиз: під чорним вогнем сидів якийсь маленький згорблений дідище. Весь він заріс, заплутався чорною бородою.
РОЗДІЛ 10
Сиз перед ликом Магави Першого. Білий кінь. Сльози старого Лапоні. Треба рятуватися!
Сиза привели в найглухішу печеру. Чаклун, що стояв за кам’яними дверима, нишком ударив у долоні. І в палаці, який був вирубаний у чорній підземній скелі, раптом спалахнуло дивне світло. Від нього чомусь сльозилися Сизові очі. Під стіною, на розкішному кріслі, сидів могутній витязь у дорогій царській одежі. Над ним стояв, закусивши вудила, білий, з пишною гривою кінь, а ще вище, на кам’яному карнизі печери, сиділа й хижо дивилась униз птиця Куа. Охорона наказала Сизу падати на коліна, але витязь дозволив не падати. Сиза штовхнули в спину і приткнули якраз під білим конем, довга розчесана грива якого спускалася Сизові на голову. Сиз поморщився: йому стало чогось страшенно холодно. Він повів оком по долівці і побачив, що з-під гаптованої накидки витязя виглядали… товсті лапи з гострими кігтями. А в усмішці витязя проглядалися два гострих ікла. Сиз згадав розмови стражників про те, як уміють печерні маги заклинати і обертати своїх воїнів на що завгодно.
Підземний витязь моргнув коневі і повів дуже тонку мову з Сизом. Він говорив, що знає про його злі й таємні наміри: він хотів розвідати “чому?” зі ще одним карликом, з яким вони виконували войовничий танець шулік: “Оп-ля-ля!”. Потім витязь показав, що може зробити з Сизом. Він взяв стрілу, вмочив у густе й чорне вариво в чаші і вистрелив у гарне дерево з червоними яблуками-райками, з пурханням метеликів над зеленим листям. Дерево почорніло і згоріло. Один із воїнів вступив уперед і змахнув мечем – яблуня посипалась на землю. Тоді витязь (а Сиз зрозумів, що це Магава) сказав, що одним пучком стріл знищить у Сизовім світі усі житла-корчі з вітряками, з динями, з човнами і світлячками. Але вони можуть подарувати їм життя, якщо Сиз вернеться у поселення і приведе усіх до Кабанячої річки, до скелі. Тоді витязь і його брат (він показав на коня) поговорять з лісовим народом і запропонують мирне сусідство. “Мені треба подумати”, – сказав Сиз. Він поліз у кишеню, витяг кисета і хотів було закурити (а люльку він завжди розпалював світлячком). Та тільки намацав гниличку, як Магава раптом відсахнувся, кінь його важко пирхнув і в печері прокотився голос: “Назад! Не треба! Сховайте!” Сиз здогадався, що вони злякалися світлячка.
Три списоносці хутко ступили до Сиза, щоб негайно одвести до ями. І вони б його повели, та раптом у всіх над головами різко й пронизливо крикнула птиця Куа. Вона почула чужий дух зозулі. Магава наказав усе обнишпорити. Коли Сиза вже вели, він оглянувся і побачив, що витязь сидів на кріслі уже закутаний в чорний плащ. І це був худий роздратований гайворон-воїн, а над ним стояв дикий кінь-тарпан.
Сиза кинули не в яму, а в темну бокову нору-заглибину. Тут йому було краще видно, що робилося в ближніх підземеллях. Раптом у одному кутку він побачив діда Лапоню. Той сидів і плакав, розплутуючи рибальське начиння. А печерні приблуди дмухали у вогонь, реготали і вихвалювалися: зараз ми будемо, діду, підсмалювати вам п’яти! Забилась зозуля над Сизовою головою, і ще дужче заметушилися думки в його голові: як рятувати себе і Лапоню? Що робити?
Ті ж два стражники, Квасило і Дригайло, прикотили чималі каменюки, затулили вхід до нори і вляглися. З їх розмови Сиз почув, що Магава хоче зібрати усіх лісових мешканців до Кабанячої річки, щоб знищити. Хоче спалити корчі дотла, а тоді воздвигнути гори, і буде тут царство тьми.
Сиз вирішив негайно діяти. Він проліз між двома каменюками, прихопивши запалену люльку і гниличку, що тепер яскраво світилася. Квасило й Дригайло налякалися такого світла і відступили. А Сиз вхопив діда Лапоню і побіг. Сиз не знав куди бігти, але зозуля почала показувати йому шлях. Дід Лапоня й досі не второпав, де він і що з ним діється.
РОЗДІЛ 11
Гра в печерні піжмурки. Куди пропав Лапоня? Куа нападає на втікачів. Ще одна втрата.
Втікачі сховалися за високий гранітний пристінок, а згори покотилось до них каміння, потім з гуркотом і ревом ввірвались у темний закапелок два печерних страшила; чулося, що за ними біжать інші. Кинулися просто на Сиза. Сиз докурив люльку, сказав: “Кхе, добрий буркун!” – і живим вогнем їм усім під носа. Печерні розбіглися. Сиз підштовхнув Лапоню, і вони побігли крутою підземною розщелиною, куди їх вела зозуля. Крики, голоси котилися всіма переходами й печерами, вся величезна гора, покопана до самого споду норами, забігала, заворушилася, заходила ходором. Тепер втеча Сиза і Лапоні нагадувала смертельну гру в піжмурки. Вони кидались в один тунель – і натикались на страшил. Сиз відсахував їх вогнем і біг з Лапонею в інший бік, аж гульк – вивалювались з якоїсь печери нові переслідувачі. Зозуля кидалась під стелю, вела їх то вгору, то вниз (а все це відбувалось у темряві), і от несподіванка – пропав Лапоня! Сиз кликав, але дід не озивався. І Сиз кинувся за зозулею. Біг він заплутаними лабіринтами, і нарешті показався вихід з проклятих печер!
Вискочив Сиз з печери, та раптом над ним показалася Куа. Де вона взялась? Звідки? Куа кидалася на Сиза. І коли вона з розгону летіла прямо в його голову, зозуля кинулась на неї. Сиз бачив з землі: біда! Знемагає його рятівниця! Крило одне зламане, і якийсь смертельний відчай у її останніх стрепетах. Зозуля зробила так, що Куа ударилась об камінь. Обидва птахи загинули. Сиз знав: треба тікати. Він бачив, що вже починається ранок. Добіг до Кабанячої річки. Зійшло сонце, заснувався туман між деревами. Сиз уже засинав, бо ж він спав вдень.
Сиз спав, а проте настороженим вухом чув: хтось брюхкається, стогне у воді, вичалапує на берег. З води ліз на берег мокрий, весь обшарпаний дід Лапоня. Сиза він, видно, не впізнав, та й взагалі анічогісінького не бачив під сліпучим сонцем. Сперся на Сизове плече, пошкутильгав, незграбно поліз на крутий берег. Вилізли вдвох на мох і, вкрай знесилені, впали. Лапоня розповів, що в під землею провалився в ущелину і пірнув у річку! Та добре, що старий і легкий, мов сухі коноплі, вода й понесла його попід землею і викинула аж тут.
Згадка про страшні печери розбудила Сиза. Не хотів, та примусив себе підвести голову. Він побачив, що на тій горі, де билась його зозуля з хижим птахом, вилітали один за одним з печер патлаті страшила в накидках. Треба було вставати, тікати, рятуватися. Та голова сама липла до м’якого моху. А зморений Лапоня спав непробудно.
РОЗДІЛ 12
Мармусія з веслом на озері. Троє на човнах. Хто швидше – ті чи вона?
Мармусія вдома помітила, що брата нема. Тільки валявся на підлозі розчавлений шматок березового пенька-гнилички. А ще були сліди величезних підошов. Мармусія захвилювалась, а потім побачила розтоптаний млинок. Вона взяла весло й пішла позвати Вертутія. У дворі помітила, що за нею стежать. Несподіваного гостя вона навернула веслом. Він так чкурнув під гору, що аж смуга лягла за ним. Мармусія сіла в човен і з гордим виразом попливла. Понад берегом хтось слідкував за нею. Вона підняла весло, і переслідувач погнав в густі чагарі.
Мармусія взялась за весло і попливла швидше. Вона зустріла на греблі Вертутія і Чублика, які теж передчували біду. Вертутію дуже не сподобалось те, що Сиз зник, а хтось розбив ліхтар, зламав млинок (той, що крутиться навпаки, проти вітру!) і підглядав. Вони погомоніли трохи й домовились: їхати разом до Варсави.
Дорогою побачили перекинутий човен діда Лапоні. Хтось поламав і весло, і дідові вудлища. Вертутій вистрибнув на берег, де були чиїсь сліди. Чублик сказав, що треба не до Варсави, а до Кабанячої річки, он в той бік, куди плетуться сліди!
Уже починався світанок. Мармусія одразу напнула на лице чорну хустку. Чублик і Вертутій затулились од сонця долонями. Гребти стало важко: сон, розмореність, втома гнітили. З гори, від Щербатих скель гулом, луною котились в долину дикі перегуки, рев, тупотіння. Чублик зрозумів, що то лісові приблуди. Друзі з’їли ягід лісового лимонника і вже не хотіли спати. На березі в корчі раптом побачили Сиза і Лапоню. До них уже бігла ватага здоровил у накидках. Один з них налякався Мармусії і втік. Одного вона тріснула веслом межи вуха. Поки Мармусія вгощала одного, а за ним ще двох здоровил, Вертутій і Чублик перетягли в човен Сиза і діда Лапоню. Тоді забрали Мармусію і скоріш попливли.
Стовуси пливли та все з більшою й більшою тривогою поглядали на далекий ліс: там, над озером, де їхні оселі, вставали й закручувались у небо попелясто-чорні дими. Чублик зрозумів, що в селі щось горить.
РОЗДІЛ 13
Сліди розбою над озером. Друга нарада у Варсави. Мудре й повчальне слово професора. Сиз: “Треба готувати кручу!”
Вертутій звелів швидше гребти до Сизового подвір’я; йому здавалося, що саме там коїться щось погане. Густий дим, справді, вився над Сизовим корчем. Сиз спав, але відчув, що близько його домівка, яка горить. Він хвилювався за світлячків. Та диво: корч стояв цілий. Але коли Сиз торкнувся до стіни чубуком, корч рухнув. Лишився лиш попіл. Мовчки стояли Сиз, Вертутій, Чублик, Мармусія. Хмарка попелу сіла – і стало видно обгорілий вхід під землю. Добре, що спальня і музей у Сиза були сховані на глибині. Підземні галереї вогонь не дістав. Мармусія сказала, що треба швидше пливти до будинку Вертутія.
Давно такого не було на озерах: день стояв у розпалі, а стовуси і тривуси, замість того щоб відсипатися у прохолодних корчах, вимахували веслами і гнали човнами до Верхнього озера. Та було пізно: млинки були поламані, потрощені, втоптані в пісок. Не варт казати, як посірів, згорбився Вертутій.
Зовсім іншу картину застали вони в Хворощі, бо він спіймав одного з волохатих страшил і годував його динями, приговорюючи: “Будеш знати, як з вогнем вриватися на баштан!” Печерний сопів і мукав од страху, очі у нього лізли рогом. А світлий медовий сік капав з язика і струмочками біг на волохате пузо. Вертутій відпустив Хворощевого гостя, давши йому доброго стусана на дорогу.
Усі поїхали до Варсави, щоб гуртом порадитись. У підземеллі у Варсави сиділи майже всі стовуси й тривуси, дорослі й малі, не кажучи вже про його учнів-лунаристів.
Велась тяжка рада: як боронити себе від навали печерних? Хвороща радив: коли нападає ворог, треба його зловити і пригостити від щирого серця. Професор Варсава запросив до слова Сиза і Чублика. Ті розповіли усе, що знали. Тоді розумні розмови повів Варсава. Він розповідав, що кульбаба народжує сто пушинок, але навесні проростають лиш декілька, бо деякі пушинки згоряють, деякі падають у воду. І лише зовсім небагато парашутиків розцвітуть новими ясно-жовтими квітами. Тут Сиз раптом викрикнув, що для ворогів треба кручу і живого вогню. І наказав, щоб після вечірнього дзвону всі прийшли до озера.