РОЗДІЛ 4
Сиз XII, Вертутій і Чублик пливуть до Верхнього озера. “Не пущу! Веслуйте сюди!” – гукає з берега Хвороща. У царстві динь.
Коли Вертутій, Сиз і Чублик підійшли до берега, то помітили за кущами якихось волохатих, схожих на вовків, істот. Сиз змахнув на них веслом, і вони втекли геть від берега, в чагарі. Скоро про ту пригоду й забули, бо над озером стояла тиха чудесна ніч. Повний місяць плив у небі і світив червоно, мов жар. Товариство сіло в човен. Вертутій сів за весла, Чублик вмостився попереду (він не випускав із рук ящик із світлячками). Сиз поважно розсівся позаду, щоб попихкати люлькою. Гарно було пливти. Сиз з Вертутієм згадали минуле, згадали старі бувальщини, а потім потроху-потроху та й перекинулися на суперечку. Була в них давня, болюча, одвічна суперечка, а саме: хто перший поселився на берегах Довгих озер – тривуси чи стовуси? Сиз доводив, що першими прийшли на береги Довгих озер саме стовуси, і не хто інший, а його предок Сиз Стовус І. Вертутій говорив навпаки. Прийшли першими його предки тривуси, і не на лівий берег, де стоїть тепер Сизів корч, а на правий, осьде сюди, де зараз вітрячки Вертутія і де грядки Хворощі. Суперечка так розгорілася, що обидвоє друзів стали шарпатися і попадали у воду. Впав ще й Чублик, а човен перекинувся. Попливли озером Чубликові світлячки. Вертутій виплив з води, потім посадив у човен Сиза та онука. Зраділи, що всі живі й здорові. Швидше кинулись виловлювати світлячків.
Друзі пливли Нижнім озером. Місяць світив кругло і ясно. Вертутій і Сиз перепросили один одного, помирилися і потисли один одному лапи. На березі заблищала біла піщана коса, запахло з невисокого зеленого пагорба домашнім димком. Хтось стояв на косі і гукав, запрошуючи в гості. То кричав Хвороща, який вирощував різні види динь. Друзі мусили завернути до нього, бо коли вас побачив Хвороща, то неодмінно затягне, всадовить і буде вгощати вас динями і не відпустить.
Хвороща стояв коло води голий, в червоній папуаській пов’язці. Від місяця Хвороща мав засмагу синього, фіолетового блиску. І був схожий на добірного синього баклажана. Хвороща не дав отямитися гостям. Одразу потяг їх до куреня. І не встиг Чублик розтулити рота, щоб похвалитися своїми світлячками, як господар припхав з городу першу диню. Вона була незвичайна, з галушками всередині! Не встигли гості доїсти, як Хвороща притягнув величезну двогорбу диню-верблюда. Третя диня була вирощена в глекові. Потім Хвороща вкотив четверту диню – диню-кавун. Ще не впорались з одним добром, як Хвороща вкотив п’яту диню, вертутівку, названу в честь Вертутія. Гості вже так наїлися, що більше не лізло, і на них все тріщало.
Коли Хвороща побіг за новою динею, друзі вирішили швидко втекти, щоб не луснути тут від частування. Гості побігли через гудиння, бур’яни, рівчак, через болото до берега і один за одним попадали в човен. А Хвороща стояв під місяцем, з німою образою дивився на них, а потім закричав, запрошуючи друзів на ту неділю на велике свято динь. Хвороща дуже жалів, що гості не побачили його динь на плоту, на даху, на колодязі. Одна диня залізла навіть в димар. А ще хотілось показати, як ростуть у нього на городі дині-глечики, дині-діжки і дині-бутелі. А найбільша диня-ворота, яка затулила собою увесь перелаз? А диня-піч, що залізла в хату? А жінку свою показати – Динаїду Купайлівну?..
А човен плив собі далі до Верхнього озера.
РОЗДІЛ 5
Дорога на Верхнє озеро. Перегук звірів у темряві. Розмови про дикого лісового приблуду. У царстві вітрячків.
Коли вони попадали в човен, стара просмолена довбанка аж сіла у воду. Вертутій просив Сиза дати шнурка, бо йому всі ґудзики тріснули на штанах. А в Чублика від солодкого соку злиплися пальці, губи й очі. Він подрімав трохи, та, навіть дрімаючи, пильнував за коробкою зі світлячками. А коли прокинувся, знов побачив у кущах тих дивних істот. Сиз сказав, що то, мабуть, ті самі, яких він вигнав ще вдома. Певно, вони слідкують за ними. Звір (чи хтозна, що то воно) стояв над кручею і вив на місяць, на човен, на наших подорожніх: “Овв! Ов-ву! Pax, pax!”. А Вертутій швидше гріб далі од того лихого місця. І раптом з іншого берега блимнули на них такі ж недобрі вогні. І знов прокотилося над водою: “Ов-ву! Ов-во-вов! Pax, pax!” Тут же виринула з темряви Сизова зозуля й низько, над самою водою облетіла човен, легенько черкнула крилом Сиза. Від кого вона застерігала його?
Вертутій розповів, що колись давно тут був приблуда. Сиз чув про цього приблуду, бо він його діда, Сиза Стоока, просто в корчі задушив. Чублик попросив розповісти, і Сиз розповів про це нічне страшило. Хтозна, з яких воно хащ, з яких боліт і трясовин приблукало. А тільки хиже й підступне – страх. Дух від нього густий, вовчий дух, а тільки придивилися – не вовк. Ходить на двох лапах, шерсть у нього кудлата, а голова – наче людська. Та найстрашніше – всіх воно в лісі душило. До чого торкнеться лапою, там і смерть. Підкрадається з темряви, торкнеться, і все стає чорним, мов спалений корч. Хукне з рота в дупло – і пташенята бідні гинуть. Його навіть називали Мертва Паща. А найбільше воно боялося світлячків, великих веселих вогнищ. Викопали були яму, і Мертва Паща впала в неї. Побили його лісові мешканці кийками, на мотлох змолотили.
На другу ніч прийшли до ями, а від приблуди і сліду нема, бо втекла. Лишила тільки недобрий знак: патерицю з клубком чорної смаленої шерсті, яка була проткнута стрілою з очерету. Старий Овид Варсава (дід професора Варсави) казав, що цим знаком приблуда говорив, що прийде через стонадцять років і приведе з печер нових братів-приблуд.
Друзі підпливли до широкої греблі-загати і зійшли з човна. Вертутій взяв довбанку на плечі, і всі пішли до Верхнього озера. Підпливли до мілкого піщаного берега. І здалеку почули, як працюють Вертутієві сотні, тисячі млинків. Вони хлюпотіли, перелопачували воду, співали, виторохкували, хурчали, – і все те зливалося в густе джмелине гудіння. Гарне місце вибрав для себе Вертутій! На пагорбі, який овівали вітри з усіх боків, стояв древній корч. На дверях, на віконницях, на димарі, на дашку – скрізь стирчали, тяглися вгору вітрячки. Були вони різні, великі,й маленькі, були й зовсім мініатюрні. Зроблені були з дерева, з очерету, з кори, з берести, з червоного лубу, з кленових вертлячків, з засушеного листя, з жолудів. А були тут млинки навіть із черепашок, з великої риб’ячої луски, з лебединих пір’їн. Далі за корчем починалось царство водяних млинків. А найбільша гордість Вертутія – два ряди піщаних млинків.
Ось тут і присіли відпочити наші подорожні. На сході уже починало сіріти, наближався ранок. Млявість, втома огортали нашого Сиза. І тоді над головою його безшумною тінню промайнула зозуля. Сиз знав: то вона нагадує йому, що треба швидше повертатися додому, до свого корча, бо скоро світатиме. Та і Вертутій бачив, що затримувати друга не можна: коли б тільки зійшло сонце, вони б тут же попадали на піску і заснули б, і вже ніщо не розбудило б їх до вечора.
Хутенько розпрощалися. Вертутій допоміг спустити човна у Нижнє озеро. Сиз налягав на весла, щоб до схід сонця доскочити додому. Вдома він зупинив своїх два вітрячки, щоб спокійно спати і вже йшов, коли в темних кущах помітив чиїсь хижі, насторожені очиська, що стежили за ним.
РОЗДІЛ 6
Погані прикмети: птахи й гриби тікають з лісу. Всіх забирають на раду до професора Варсави. “Ви вмієте ходити по-королівському?”
Наступної ночі і Сиз XII, і Мармусія думали, що в них шумить у вухах. Але потім вони зрозуміли, що то доноситься шум від Щербатих скель. Добре було чути: все в лісі заворушилося. Низько летіли птахи, бігли зайці, тікали зозулі. Хтось бачив, як перебираються на нові місця мурашки. Когось настрахав у лісі зблиск вогню, чад і якийсь протяжний, скрипучий стогін дерева. А старий Лапоня прибіг і злякано розказував усім, що він бачив, як тікають ближче до озер гриби синюхи. Від Щербатих скель несло чимось гірким, перепаленим – і лісовий край охопила тривога.
У мирну годину всі сміялися з дивака, вченого самітника Варсави, а тепер всі збігалися до нього. Мармусія теж спорядила брата в дорогу. Зав’язала йому тепле кашне, причесала гребінцем білі пишні вуса і провела до ворітець. Сиз XII пішов, попихкуючи люлькою, і присвітлював собі гниличкою-світляком. Йшов і думав: що ж то воно гримить коло гір? Невже колись правду казав старий Варсава, що в їхню долину вдеруться якісь дикі приблуди-розбійники, столочать всю пущу і мирні їхні корчі.
Сиз нітрохи не здивувався, коли побачив у Варсавиному дворі повно народу. Сидів тут Хвороща (і лукаво ховав у мішку рябу диню-бузівку), сидів Вертутій, за ним – сивий, глухий Лапоня, одне слово – вся лісова громада. Професор Варсава надав перше слово балакучому Хворощі. Встав нахмурений Вертутій і сказав, що чути поганий запах: щось чадить, чи то пак мохом горілим тхне. Вертутій вважав, що буде велика суша. Курять болотні вогні на торфах і бродах, тому до них тікають птахи, білки, куниці. Старий і глухий дід Лапоня розповів, що йшов собі, і раптом над ним зблиснув чорний вогонь. Тоді його сорочка стала обсмалена. Дід вважав, що насувається біда.
Професор Варсава нап’яв всі три пари окулярів і сказав: “Чого пливуть хмари? Чому стогнуть дерева? Чого зблискує вогонь у лісі? Про це не знає ніхто. Коли ніхто не знає “чому”, ніхто не знає і “що””. І ніби вражений його загадковою мовою, десь в нетрях лісу зблиснув гострий вогонь і гулом прокотився в темних печерах ночі; а за ним почулося важке й нудливе: “Ов-ву!.. Ову-вов-воу! Pax, pax!” Те довге тягуче нудіння злякало присутніх. Усі посхоплювалися з лав. Тоді пихнув люлькою Сиз і глибокодумно промовив, що комусь треба йти на Щербаті скелі і все розвідати. Більше Сиз не зронив ні слова. Він встав і пішов в темну потривожену ніч, де щось недобре творилося. За ним побіг Чублик.
Чублик запитав Сиза, чи вміє він йти по-королівськи. Без довгих розбалакувань Чублик показав: легко, мов птах, застрибав на стежці; одну ногу він високо підкидав вгору, а другою робив два причовги: “Оп-ля-ля! Оп-ля-ля! Спробуйте!” Сиз спробував, і йому сподобалося. Вони взялися за руки і полетіли, застрибали стежкою, один молодий і щупленький, як кібчик, а другий – товстий, з білими пишними вусами, натоптаний чоловічок, в кашне, в ступаках, як гриб моховик. Друзі трохи збилися з дороги. Сиз сказав, що десь тут має бути Кабаняча річка, і вирішив присвітити.
РОЗДІЛ 7
Обвуглені дерева. Страшна зграя, що пробиває собі дорогу в хащах лобами. Втеча, погоня, підводна мандрівка.
Сиз витяг з кисета гниличку, присвітив над землею. В густі кущі, вниз, вела не дуже помітна стежка до ріки. По гнилій колоді друзі перейшли Кабанячу річку, а далі вступили в глухий, дикий ліс, куди стовуси й тривуси не дуже любили потикатися. У лісі все лежало безладно і давно обросло товстим шаром моху. Сиз оперся на дерево, і воно раптом посипалась на землю, як порох. Сиз не повірив своїм очам. Якийсь дивний був ліс. Ніби всохлий. Не було чути птахів, не точили кору деревоїди, не було гусені, грибів. Друзі побачили у дуплі спалених білченят. Чублику одразу згадалися розмови про якогось страшного приблуду з мертвою пащею, про те, як він хукав у дупло – і гинули одразу пташенята, як торкався лапою дерева – і дерево вмить всихало і клякло.
Довго блукали Сиз і Чублик цим страховидним лісом. До чого б вони не торкалися, все осипалось, диміло, лягало вугільно-чорним попелом. “Кр-р… Ку-а-а!” – раптом закричала над ними чорна птиця, швидко пронеслась вгорі, між обвугленими соснами. Сиз згадав, що в джунглях бачив таку птаху – Куа, передвісницю лиха. Чублик побачив, що до них хтось підкрадається, якісь розпатлані тіні. Просто до них йшло високе довготелесе страшило. Ведмідь не ведмідь, ніби з людською головою. Воно кинуло стрілу в ту єдину живу сосну, під якою стояли друзі. Від чорного вогню сосна згоріла. Сиз відчув, що і на ньому сорочка трохи підсмалилась. Один страшило наказав іншим ловити Сиза і Чублика. Друзі зірвалися з ніг і кинулись тікати, а страховиська з криком і диким виттям гналися за ними. Страшили бігли, наче ведмеді, потім перетворилися на гурт воїнів-кочівників в шкурах-накидках, з луками й стрілами за плечима.
Сиз і Чублик заховалися у яму. Здоровила в шкурах-накидках один за одним перестрибнули через яму і помчали далі. Друзі добралися до річки і впали у воду. Здоровили стовпились над берегом. Чублик знав, що треба згорнутися калачиком, руки й ноги підібрати під себе – і хай течія несе, поки не зачепить за щось, а там – виплутався, хапнув повітря – і далі пливи. Якщо треба, Чублик міг взяти очеретину, притаїтись на дні і дихати через трубочку.
Чублика несло під водою, а Сиз XII зачепився за першого ж пенька на дні. Виліз до пояса з води, заборсався. І тоді знов над його головою страшним криком прокричала Куа. Сиз XII цмокнув мокру люльку, виплюнув воду, яка набралась йому в чубук, і пірнув. Його понесло водою, як бочечку. Куа летіла над ним і пронизливо каркала, а берегом тупотіли, неслись ватагою здоровили. Упрівши, вони хотіли пити, але чистої води з озерця боялися. Вони сипонули чорної сажі у воду і пили ту чорну воду.
Сиз здогадався, що їх і в воді переслідують, тому притонув на дні. Тепер по воді плив якийсь невеликий темний сучок, із котрого дрібненькими бульбашками виступало повітря. А то був Сиз, що дихав через люльку. Лісова річка бігла й бігла далі, ставала потроху ширшою, спокійнішою, світлішою під берегами. Друзі допливли до Нижнього озера. Там сидів у човні старий глухенький стовус Лапоня і дрімав над вудкою. Не клювало. Діда пробирав холодок, дрімота. Він налякався, коли побачив Сиза і Чублика, що вилізли з річки. Друзі відпочили і пішли понад річкою в рідні місця. Їх уже виглядала мила й добра Мармусія. Вони підходили до корча, коли знов пронеслась над ними чорнодзьоба птиця і крикнула: “К-к-куа!” Їй назустріч кинулась Сизова зозуля. Вона неслась, як скам’яніла грудочка, цілячись собою в саме серце Куа. Зозулі вдалося прогнати Куа.