Всі ці дані взаємопов’язані, всі вони не завжди присутні в одному тексті. Іноді необхідно звернутись до довідкової літератури або інтернету. І все це разом узяте і є те, що називається робота з текстом. У п’ятому класі потрібно навчитись, або хоча б ознайомитись з тим, як це потрібно робити, інакше надалі, коли буде вивчатись історія вже в послідовному викладі суті епох, які йдуть одна за одною (які часто неможливо зрозуміти, не вивчивши якісно попередню), коли будуть вдаватися в питання ЧОМУ?, розверзатиметься прірва між студентом і текстом, між людиною і її історією, між суб’єктом і об’єктом, і складність процесу пізнання історії (а отже себе!) буде зростати, а зацікавленість спадати. Текст – це і є осередок уміння навчатись. Як каже Ж. Дерріда: «Все є текст» і «Нема нічого поза мовою». Якщо ти хочеш успішно навчатись, ти маєш уміти працювати із текстом. Поняття текст має стати центром усього шкільного навчання, тому що робота с текстом – це праця розуміння, а розуміння – це і є успіх.
Однак, що таке успіх якщо не низка поразок? Розгром, невдача, провал, катастрофа й ось ти тріумфатор. Тим солодше перемога, чим більш гіркою була поразка. Хто ті діячі, вершителі історії, науки, культури, які ніколи не помилялися, ніколи не оступалися, ніколи не приймали неправильних рішень? Є різні визначення людини: Homo sapiens, Homo ludens, Homo Consumens, нам же здається більш відповідним Homo Katastrophicus. Людина і помилка як два колеса одного воза. Вся людська історія це низка проб і помилок. Людина “не діюча” не помиляється – той хто діє не завжди щасливий. Прийняття себе як того, хто зазнав поразки, як того, хто рухається до успіху через шлях невдач і провалів з усією необхідністю слід вважати другим вкрай важливим умінням, набутим в школі. Необхідно уявити собі, як всередині процесу пізнання, бачення світу з’являється відсутність самовпевненості, і в якому вигляді вона там з’являється, що таке впевненість у перемозі, успіху, праці, і яким є спосіб долання страху помилитися.
Помилка – щось не зовсім очевидне в першу чергу як користь.
Органічне і неодмінне місце помилки в системі шкільної освіти визначається тим, що помилка вчить не тільки тому, як правильно мислити, або гарно говорити, або правильно писати, а й тому, як гідно жити – це і є головною цінністю помилки як такої. Помилка виявляє себе як вдалий варіант практичної спрямованості, користі – обґрунтування дихотомії феноменального та ноуменального спектра проблем (в першу чергу наявних всередині людини) є одним з основних каналів виходу роботи над помилками в повсякденну («Що таке драма, якщо не саме життя, з якого вирізані нудні кадри?») і соціально-організовану практику, і це обґрунтування, рефлексія щодо нього, вкрай необхідна, адже це є не тільки виходом на рівень якісного соціального або натуралістичного діяння, але й на рівень буття, де культуральне дорівнює духовному (як відомо, ситуація бездуховності це ситуація розлюднення. Рос. «расчеловечевание»), відбувається народження індивіда, з’являється своєрідна, але свобода, а також креслиться ціннісна мапа. Важливим є те, що все це відбувається із необхідністю рефлексивності. Отже, місце помилки у шкільному процесі співвідноситься з іншими уміннями, що ми їх зазначили, як коріння, стовбур і плоди одного і того самого дерева.
Якщо текст є корінням, а стовбуром є усвідомлення помилки як корисної спрямованості, то кому потрібно дерево із міцним корінням та могутнім стовбуром, але із гнилими плодами – чи потрібен такий зразок суспільного існування? «Талант зріє в тиші, характер загартовується в життєвих бурях». Якщо друга частина цієї фрази з «Торквато Тассо» свідчить швидше про перші два згадані уміння, то перша частина, поза сумнівом, говорить про самотність. Самотність – це і є плоди нашого уявного дерева.
Чому самотність? Чому це є важливим умінням? Є така думка, що для вивчення гуманітарного спектра наук є сенс присвячувати читанню, тобто самостійному, позакласному спілкуванню з текстом, велику кількість часу. Це означає, що література створює морально мислездатного і естетично суверенного індивіда-читача. Важливе завдання і показник опановування текстом – є емпіричною (все те, що отримано шляхом експерименту, на практиці, засноване на досвіді, спостереженні) заслугою самотності, а отже концентрації мисленнєвих та духовних потужностей. Талант зростає у діалозі душі із самою собою і саме так формується правильне пізнання – знання свого незнання. Самотність – це шлях до творення, а не споживання.
У підсумку, шлях до тексту, усвідомленої поразки та самотності не має відбуватись в контексті певної педагогічної концепції. Позиція учителя має бути навмисно об’єктивною та орієнтованою на те, щоб поділитись різними напрацюваннями (можливо навіть діаметрально протилежними за значенням), позначати історично сформоване проблемне поле європейського та світового буття і це складна задача, вона потребує саморефлексії. Вчитель також знаходиться на цьому шляху. Тут теоретичні частини та практичні складають єдине ціле. Зазначена концепція має зберігати принципово не доктринальний та вільний характер, вона покликана дати об’єктивне уявлення про творчість, незалежно від світоглядних, політико-ідеологічних, конфесійних та інших контекстів. І весь цей каскад теоретичних нагромаджень, на скромну думку автора і є те, що повинно бути відображено на tabula rasa майбутнього.