Вступна казочка про Омелька
Був собі Омелько. І був він драконом. Понад усе на світі, навіть більше за млинці з суницями, любив Омелько вигадувати казки.
Та була одна заковика: драконові бракувало слухачів, бо щойно він підкрадався до когось, аби розказати казку, усі верещали: «Дракон!» — і втікали.
Не було такого звіра, який сів би і спокійно вислухав бідолашного Омелька від початку до кінця.
Добре, що мав дракон жінку, драконицю Килину, от вона й вислуховувала всі чоловікові оповідки.
Якось Омелько вигадав нову казку, прийшов на кухню до жінки та й каже:
— Килино, а почуй-но, любасю, яку дотепненьку казку я намудрував: «Були собі…»
— Одчепися! — пирхнула дракониця.
Килина ще відучора приндилася на чоловіка, бо він розтоптав квітничок біля їхньої печери — біг розказати нову казочку, перечепився об задню свою лапу та й тюхнувся носом у мальви.
— Одчепися кажу! Витолочив усі мальви, а тепер хочеш, щоб і млинці попригорали! Розказуй свої небилиці комусь іншому, а мене не руш!
— Та однесеньку, Килинонько, коро-те-е-сеньку.
— Ану,— спалахнула Килина, пускаючи ніздрями бурі димки,— не роздраконюй мене, чоловіче, бо!..
— Ой, мене вже нема,— проскоромовив Омелько і вискочив з кухні. Він бо знав: коли вже жінка пускає бурі димки — ховайся! Якби ще сині, то можна говорити, а бурі — гаплик, не варто й сіпатись.
***
Спочатку Омелько спробував розказати казку самому собі, однак було геть нецікаво слухати те, що знаєш напам’ять.
Дракон мало не плакав.
Від переживання Омелькові підскочила температура. З пащі так і пашіло вогнем, луска розжарилась майже до червоного, а килимок під ногами вже почав скручуватись у трубочку.
«Гай-гай,— подумав Омелько,— зараз ще нароблю в хаті пожежі!»
Він вискочив з дому і помчав до річки, щоб сполоснутися й охолонути.
Омелько біг край лісу і розпалювався щодалі більше: під ногами вже спалахувала трава, а з ніздрів так і сипали снопи іскор.
Аж раптом дракон побачив, що на узліссі пасуться лосі.
«О,— подумав Омелько,— зараз я розкажу їм свою казочку…»
— Здоровенькі були, лосики,— на ходу привітався Омелько, вергаючи страшний вогонь,— а послухайте-но…
Та лосі нажахано перезирнулися і галапом дременули до річки — подалі від дракона, під яким горіла земля.
— Та послухайте, лосики, зупиніться на хвилечку!.. — гукав Омелько, біжучи за ними, однак лосі не спинялися і мчали прямо до води.