***
Десь на краю неба сидів сумний-пресумний ангел-охоронець і знічев’я розглядав хмаринки, що пропливали внизу. Повз нього проходив святий Миколай.
– Добрий день, дідусю, – чемно привітався ангел. – Вітаю тебе з днем народження на небесах!
– Дякую, любий, – усміхнувся святий Миколай. – А чому ти тут? Чому не несеш своєму хлопчикові подарунки від мене?
– Мій хлопчик вже давно домігся подарунка від своєї мами. Адже він не вірить у дива, не вірить в тебе. Страшно сказати, він навіть не вірить в Бога! – і нещасний ангел гірко заплакав. – Ох він загине, він точно загине, – скрикував ангел крізь ридання, – адже в нього кам’яне серце! Позавчора він зламав деревце, вчора мучив кошеня, а сьогодні: сьогодні не допоміг своєму єдиному другові! Що робити?
– Як це “що робити”? – насупив брови святий Миколай. – Звичайно, рятувати дитину! Ану мерщій веди мене до нього!
***
Святий Миколай взяв зажуреного ангела за руку, й вони полетіли до землі, де виднілося велике місто.
– Любий хлопчику, чи не переведеш мене через дорогу? – попрохав хтось Дмитрика.
Хлопчик озирнувся й побачив старенького дідуся з білою, як сніг, бородою. Дідусь лагідно всміхався й показував рукою на той бік широкої автостради, що нею безперервним потоком мчали машини.
– А що мені за це буде? – одразу зметикував Дмитрик.
– Я подарую тобі добре серце, – відповів дідусь.
– Оце так скарб! – засміявся хлопчик. – Дякую красненько, але, певно, йдіть через дорогу самі! Мене такі подарунки не цікавлять.
– А що тебе цікавить?
– От якби мені диск з новою комп’ютерною грою, такою, якої ще ні в кого немає:
– Добре, буде тобі диск, – погодився дідусь. І Дмитрик повів старого до підземного переходу:
“От кумедний старий! – сміявся Дмитрик, вставляючи диск у дисковод. – Міг би сам перейти, а він розгубився. Класно я його обдурив! Тепер маю на шару нову гру. Цікаво, що там?”
Хлопчик натиснув на кнопку “Увійти” і: опинився посеред пустелі. Скільки бачило око простягалися жовті бархани, лише ген-ген на обрії виднілася гора, а на ній високий замок.
Дмитрик стояв і розгублено кліпав очима. Раптом перед ним з’явився той самий дідусь.
– Як я тут опинився? Хто ви? – закричав Дмитрик. – Негайно поверніть мене додому! Не маєте права!
– Спокійно, Дмитрику, – сказав дідусь, – не гарячкуй. Я святий Миколай, і я виконав твоє бажання. В тебе є нова гра – такої більше ні в кого немає. Але я не можу повернути тебе додому, поки ти в неї не зіграєш, адже ти вже запустив програму – гра почалася.
“От дурень! – подумки вилаяв себе хлопчик. – Чому я ніколи не читаю інструкції?!”
– Нічого страшного, – вів тим часом далі святий Миколай. – Якщо ти правильно виконаєш завдання, то скоро знову опинишся у своїй кімнаті. Правила такі: мусиш дістатися он до того замку, що на горі. Маєш п’ять життів і чарівні речі на те, щоб подолати три рівні:
З цими словами дідусь витяг з піску табло, на якому світився напис “У вас залишилося п’ять життів”, баклагу з написом “Вода”, пакунок з написом “Хліб” та моток товстої мотузки без жодних написів. Табло святий Миколай встромив держаком в пісок, а речі простягнув Дмитрикові.
– Але стережися, коли вичерпаються всі п’ять життів, ти по-справжньому помреш:
– Тю, так це ж зовсім дитяча забавка, – скривився хлопчик, – для дошкільнят. Я легко з нею впораюсь, навіть на одному житті!
– Що ж, вирушай. Щасливої дороги!
І Дмитрик попрямував у напрямку до гори, навіть не попрощавшись зі святим Миколаєм.