Йдуть та йдуть, аж там на узліссі собаки ганяють лисицю, так ганяють, так ганяють, лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекидається хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу.
— Се твій хорт?
— Мій!
— Добрий хорт! Продай його нам.
— Купіть.
— Що тобі за його?
— Триста рублів без ретезя.
— Нащо нам твій ретязь — ми йому позолочений зробим. На сто!
— Ні.
— Ну, бери всі гроші, давай хорта.— Одлічили гроші, взяли хорта — давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
Йдуть та йдуть, батько й каже:
— Що нам, сину, цих грошей,— тільки що хазяйством завестись…
— Не журіться, тату, буде ще. Тут,— каже,— паничі їхатимуть по перепелиці з соколом: то я перекинусь соколом, то вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста рублів без шапочки.
От йдуть полем, паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувся соколом, так зразу і насів на того перепела. Паничі побачили.
— Це твій сокіл?
— Мій.
— Продай його нам.
— Купіть.
— Що тобі за його?
— Як дасте триста рублів, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.
— Ми йому парчову зробимо…
Поторгувались, продав за триста рублів. От паничі пустили того сокола за перепелицю, а він як полетів, та й полетів, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
— Ну, тепер ми розжились трохи,— каже батько.
— Постійте, тату, ще буде. Як будемо,— каже,— іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте: дадуть вам за мене тисячу рублів; тільки продавайте без недоуздка.
От підходять до містечка там, чи що,— аж ярмарок. Син перекинувся конем — і такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він так гарцює, копитом землю вибиває! Тут понаходилось купців — торгують.
— Тисячу,— каже,— без недоуздка, то й беріть!
— Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! — Дають п’ятсот.
— Ні!
А це підходить циган сліпий на одне око:
— Що тобі, чоловіче, за коня?
— Тисячу без недоуздка.
— Ге! Дорого, батю: візьми п’ятсот з недоуздком!
— Ні, не рука,— каже батько.
— Ну шістсот… бери!
Як узяв той циган торгуваться, як узяв — так чоловік і шага не спускає.
— Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.
— Е, ні, цигане, недоуздок мій!
— Чоловіче добрий! Де ти видав, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк…
— Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.
— Ну, батю, я тобі п’ять рублів накину,— тільки з недоуздком.
Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривни вартий, а циган дає п’ять карбованців. Взяв і оддав. Запили могорич; чоловік пішов, взявши гроші, додому, а циган — на коня та й поїхав. А то не циган, то Ох перекинувся циганом.
Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари… От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на степу, а сам пішов у хату.
— Не втік-таки від моїх рук, вражий син! — каже жінці.
От у обідню пору бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить — та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, недовго думавши, перекинувся і собі щукою та давай ганяться за тим окунем. Так оце що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, то щука й не візьме… От оце вона дожене та:
— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
— Коли ти, кумонько, хочеш балакати,— каже окунець щуці,— то я і так чую!
Та це що нажене щука окуня та:
— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!
А окунець одстовбурчить пірця та:
— Коли ти, кумонько, хочеш, то я й так чую!
Довго ганялись щука за окунем — та ні! А це випливає той окунь на берег — аж там цариця шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі. Царівна й побачила, та й підняла той перстень з води.
Приносить додому, хвалиться:
— Який я, таточку, гарний перстень найшла! — Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіть: такий гарний!
Коли це через якийсь там час доложили царю, що прийшов купець. (А то Ох купцем перекинувся). Цар вийшов:
— Що тобі треба, старичок?
— Так і так: їхав я,— каже Ох,— кораблем по морю, віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду… Чи ніхто з ваших не знайшов?
— Ні,— каже цар,— моя дочка знайшла.
Покликали її. Ох як узявсь її просить, щоб оддала, бо мені, каже, і на світі не жить, як не привезу того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився:
— Оддай,— каже,— дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові, оддай! — А Ох так просить:
— Що хочете, та й беріть у мене, тільки оддайте мені перстень!
— Ну, коли так,— каже царівна,— то щоб ні тобі, ні мені! — та й кинула той перстень на землю…
Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось по усій хаті. А Ох, недовго думавши, перекинувся півнем та давай клювати те пшоно. Клював-клював, все поклював… А одна пшонина закотилася під ноги царівні, він тієї пшонини і не з’їв. Як поклював, та в вікно й вилетів собі геть, та й полетів собі…
А з тієї пшонини перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, та так щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за нього:
— Ні за ким,— каже,— я щаслива не буду, а за ним моє щастя!
Цар довго морщився, що за простого оддає свою дочку, а далі порадився цар, взяли їх поблагословили та подружили, таке весілля справили, що увесь мир скликали. І я там був, мед-вино пив, хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!
