А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав парубкові. Парубок сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є. Скороход побачив:
— Чому ти, — питає, — не їси?
— Де вже мені їсти! І на душу не йде.
І розказав — так і так:
— Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої!.. Як я її добуду?
— — Не журись! Я тобі дістану!
— Ну, гляди!
Приходить лакей, дає йому царський наказ: а він уже давно знає, як і що.
— Скажи, — говорить, — що принесу!
От лакей і пішов.
А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув — так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.
Набрав, утомивсь. “Ще, — думає, — поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи”.
Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Парубок сидить ні живий ні мерт— вий. “Пропав!” — думає.
Слухало взяв, приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав.
— Не журись, — каже, — під млином спить, вражий син!
— Що ж ми будемо тепер робити, — каже парубок, — як би його збудити?
А Стрілець каже:
— Не бійся, я збуджу! От як нап’яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли… Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку:
— Як із’їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок печей хліба, тоді, — каже, — віддам мою дитину за нього, а не з’їсть, то от мій меч — а йому голова з плеч!
Слухало й підслухав та й розказав парубкові.
— Що мені тепер робити? Я й одної хлібини не з’їм! — каже парубок.
Та й знов — аж плаче.
А Об’їдайло й каже:
— Не плач, я за вас всіх поїм, і ще буде й мало.
Приходить лакей: так і так.
— Добре, — каже, — нехай дають!
От засмажили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об’їдайло як зачав їсти — усе дочиста поїв, ще й просить:
— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар бачить, що він такий, — знову загадав загадку, щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип’є — “мій меч — його голова з плеч!”.
Слухало підслухав — розказав: парубок плаче.
— Не плач! — каже Обпивайло, — я, — каже, — сам вип’ю, ще й мало буде.
От винесли їм по сорок сорокових кухлів води й вина.
Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив ще й підсміюється.
— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трохи — ще б випив.
Цар бачить, що нічого з ним не вдіє, та думає: “Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину запакує!” От і посилає до парубка лакея:
— Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у лазню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб лазню чавунну напалили. “Так він сякий-такий зажариться!” Грубник натопив лазню — так і пашить.
Сказали парубкові. От він іде в лазню, а за ним слідком іде Морозько з соломою. Тільки що ввійшли в лазню, аж там такий жар, що не можна! Морозько розкинув солому — й відразу так стало холодно, що парубок насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре! Вранці відчиняють лазню, думають — тільки з нього попілець зостався, — аж він лежить на печі; вони його й збудили.
— Оце, — каже, — як міцно спав!
Та й пішов із лазні.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в лазні так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думавдумав, думав-думав…
— Ну, — каже, — як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от мій меч — йому голова з плеч!
А сам думає: “Де таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..”
От і дав наказ.
Слухало й підслухав і розказав парубкові. Парубок знову сидить та й плаче:
— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
— Ой, виручіть, братці! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!..
— Не плач! — каже той, що ніс дрова. — Я тебе виручу. Приходить слуга:
— Казав, — каже, — цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, — тоді твоя царівна!
— Добре, зроблю! — каже парубок. — Тільки, — каже, — скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я його війною повоюю й силою царівну візьму.
Уночі повів товариш парубка в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось! Наранок прокидається цар — аж чує: грають.
Він питає:
— Що там так гарно грає?
— То, — кажуть, — той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, та звелів його покликати до себе.
…А парубок такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що куди! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина… Підступив під па-лац:
— Стій! — крикнув.
Військо В лаву стало — як перемите!
Він пішов у палац; цар його обіймає, цілує.
— Сідай, мій зятю любий!.
Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Казки Михайла Стельмаха – велика підбірка для дітей
