Ця книжечка про бабусю Ялосовету, яка збирала казочки. Ох, і назбирала вона їх за своє життя! Серед них і недбала і необережна, неймовірна і забудькувата, вередлива, ще й ощадлива. Жили вони у неї в скрині, та якось Казка-Мандрівниця не повернулась… Про пригоди Казки та її сестер розповість дотепна і повчальна книжечка Марини Павленко.
МАНДРІВНИЦЯ МИМОВОЛІ
(Казка про Казку)
Стара Ялосовета жила на околиці села. Жила самотиною, але майже щодня хтось та навідувався до її хати. Якийсь подорожній приб’ється, дітлахи з лісу приблудяться. Кожного бабуся пригріє, нагодує, на дорогу виведе. Про себе — ні слова, зате в гостей геть-чисто все випитає і до останнього словечка вислухає.
Ніби нічого й особливого. Одне тільки диво: як розкаже хто Ялосоветі щось прецікаве, так одразу навіки й забуде.
Ага, ще одне в бабусі було: нікому не дозволяла навіть підходити до різьбленої скрині, що стояла в найдальшому кутку світлиці. Втім, була то не скриня, а ціла скринище — мало не до самого сволока діставала. А на скринищі — манюсінький замочок золотенький. Зайде, бувало, хто до світлиці:
— О, яка скриня у вас, бабусю!
— Не дивись на неї, дитинко, те порохно слова доброго не варте!..
Насправді ж була бабуся Володаркою Казок. Ото поки гості розказують їй усякі придибенції, вона буцім сидить і пряде. А це вона снує з почутого ниточку й намотує на веретено. Вночі ж, як подорожні поснуть, крадькома перемотує кращі оповідки на окремі срібні веретенця і — до скрині, під замок. Якщо оповідка така собі, то з веретена зніме ниточку — нате вам, забирайте своє назад.
І було вже в неї тих казок — сила-силенна. Час від часу яку-небудь відпускала провітритись. Дозволялося казці полетіти до котрогось дому, побути, поки дітям розкажуть її, а тоді — негайно повертатись. Казки в Ялосовети були всі на обліку, записані у величезну старовинну книгу, і в разі непослуху винуватиця вже ніколи не сміла скриню покинути.
Усе менше й менше ставало в тому краї казок. Попросить, бува, дитя, щоб мама казочку розказала, а та лише руками розводить: про те — не знає, про це — забулася. А про інше?… Хіба про інше казки бувають?..
Аж якось одна Казка ні другого, ні третього дня до Ялосовети не повернулася. Розгнівана бабуся тоді жодній не дозволила зі скрині й носа вистромити. Сиділа край віконця й чекала.
Казка ж та полетіла в один гарний великий дім. До маленької, але теж дуже гарної дівчинки Олечки. І так уже дівча слухало свою Казку, так сміялось та плакало над кожним словом, що зворушена Казка не витримала й примостилася малій на руки. А що руки саме були в медкові, який Олечка тихцем зі слоїка діставала, то Казка до них і приклеїлась
Увечері купали дівчинку до сну, і Казку змило у воду. Їй би зірватися, полетіти, але де там! Так у воді намокла, що ледь виповзла з ванночки. Впала додолу, ворухнула крильцями — не злетить. А тут Служниця з мітелочкою — шур-шур! І заштовхала Казку під якісь двері. Казка насилу перелізла через поріг, так-сяк вибралася на якесь ліжко, зашилася під шовкову подушку, золотом гаптовану, й довго ще дриґоніла, поки, зігрівшись, не задрімала.
Звідки було відати Казці, що примостилася вона під подушкою Олиного татка — чоловіка суворого й небалакучого? Він зростав у часи, коли вже було обмаль казок, не чув їх ніколи й не бачив, тож виріс похмурим та сердитим. А що працював ще великим начальником, то дуже чванився і задавався.
Тієї ж ночі снилася йому Казка, і він усміхався крізь сон. Уставши вранці, усміхнувся Олиній мамі. Поцілував сонну донечку, не вилаяв Служницю і навіть похвалив сніданок! Був того дня й на службі добрим, уважним, чемним — аж поперелякував усіх: чи не захворів часом?
Не те було Казці. От вона захворіла справді! Вранці все її тільце боліло, горлечко захрипло, ще й кашель узявся. Далася взнаки вчорашня купіль! Почувалася Казка такою немічною, що й думати не могла про повернення до господині. Совість її гризла, адже чудово знала, як через неї страждають зараз її сестрички!
Де не взялася Служниця, почала витріпувати й провітрювати постелю. Коли вибивала надворі подушки, змучена Казка непомітно випала в траву.
Сонце висіло вже високо й добряче припікало. Над Казкою бриніли бджоли й здивовано перемовлялися:
— Це дз-з-з-віночок?..
— Не схож-ж-же…
— Мож-же, гвоз-з-здика?..
— Чи нез-з-забудка?
— Я Казка, — видихнула мимовільна мандрівниця й відчула, що на свіжому повітрі та сонечку їй значно полегшало.
— Каз-з-зка! Каз-з-зка! — бджілки зроду не бачили такої чудернацької квітки (в тому краї бджоли теж про казки не чули) й полетіли сповістити про неї всьому вуликові. Надивилися на незнайомку, надивувалися, але, найголовніше, зібрали того дня меду стільки, наче за три дні відразу!
Казка вже могла трохи літати і навіть закропилася квітковим нектаром. Тут вийшла гуляти з нянею маленька Олечка, і Казка легко спурхнула їй на плече.
Олечка й няня дуже розвеселилися. Вони бігали, стрибали і хоч би тобі одну квіточку зірвали! А коли дівчинку покликали на вечерю, Казка на прощання поцілувала її в щічку (йти до рук уже не зважувалась!) і довго дивилась малій услід.
— Леле, яка ж я недобра! Вже вечоріє, і я знов не доберуся додому! — спохопилася Казка. — Нещасні мої сестрички! Усе зло Ялосовета на них вимістить!
Справді, її сестрицям було несолодко. Розлючена до нестями, Ялосовета надягла свої кришталеві окуляри, що їх теж нікому не показувала, і робила казкам перекличку за своєю книгою. Спересердя навіть не відмикала віка, тож бідолашки аж задихалися в темряві й тісноті.
— Оце вам наука, неслухняні! — приказувала стара.
Хіба ж казки були неслухняними? Та на бабині погрози вони тільки сумно зітхали.
Тимчасом Казка-Мандрівниця мусила заночувати в садку. Вікна будинку випромінювали світло й музику: певне, там влаштовували бал, який буває лише в найкращих казках!
У бджолиних вуликах та в мурашниках теж засвітилось: усі лаштувалися до сну. Казка постукала до якихось дверцят, щоб попроситися переночувати. Їй відчинила чорна лискуча Жужелиця. Вона радо запропонувала, крім ліжечка, ще й каву, на місячному сяйві настояну. Звідки могла знати Казка, що нічні комахи п’ють каву, щоб тоді міцно спати весь день? Звідки знати було й Жужелиці, чим обернеться її щире частування?
Прокинулась Казка лише наступного вечора.
— Горе ж мені, горечко! — заголосила вона, тільки-но розплющила оченята. — Нещасна моя голівонька, сердешні мої сестрички!..
Добра Жужелиця вже ладна була знову напоїти заплакану гостю своєю улюбленою кавою, аж тут у дверцята постукали.
Тієї ж таки миті постукали й до Ялосовети: це просився на нічліг якийсь запізнілий подорожній. Але (такого ще не траплялося!): Ялосовета — не впустила. Скільки цікавих історій пропало ні за що ні про що!
Стара надумала заново перелічити казки й на кожну чорною ниткою нашити номер.
— О, ви в мене, голуб’ята, політаєте! Ох, і політаєте! Як пір’я з дірявої подушки! — погрожувала.
Безборонні казки гірко-гірко схлипували.
А до Жужелиці добивався кум Павук. Був зголоднілий, тому сподівався од кумасі якогось почастунку. Тут він примітив м’якеньку і, певне ж, смачнющу Казку. Поки господиня лагодила вечерю, він устиг запакувати Казку собі в павутину — завтра поснідає. Жужелиця, хоч і була з добрим серцем, та мала, на жаль, небагато розуму. Вже якщо Павук їй казав, що “так треба”, то, значить, справді треба!
Отож потягнув Павук обсновану Казку до своєї домівки. Тягнув до самого ранку, бо упиралась вона з усіх сил. І добре, що вже світало й біля будинку почалося перше ранкове прибирання! Двірникова мітла, як позавчора — мітелка Служниці, порозмітала Павука і його жертву да-а-алеко в різні боки! Ледве звільнилася Казка від липких павучих тенет. А щоб не потрапити ще в якусь халепу, мерщій знялась і полетіла, нарешті, до старої Ялосовети. Чесно кажучи, вона охочіше лишилась би з маленькою Олечкою, але ж сестрички…
— З’явилася, приблудо! — не знала стара, сваритися чи радіти. — Ану — до скрині!
Та тільки віко розчинилось, як із темряви та мороку роєм вирвались усі інші казки! Надто вже настраждались у ці дні, щоб і досі мовчки терпіти свою неволю.
Марно бігала й підстрибувала Ялосовета, намагаючись половити своїх полонянок! Над нею блискотіли й дзвеніли срібні веретенця казок, дружно вилітаючи в розчинене вікно.
Жодної казки не зосталось у старої! Не треба, видно, казкам володарів! Не треба скрині! Хай живе воля!
Можливо, бабуся колись назбирає нових, недосвідчених, казок, але ці до неї більше нізащо не повернуться. Вони літатимуть по світу й тішитимуть людей.
ХАТКА ДЛЯ НЕХАЙКА
(Н е д б а л а казка, перемотана Ялосоветою з уст однієї дуже охайної дівчини)
Софійка вже величенька, і мама навіть доручає їй прибирати в хаті. “Дякувати Богові, діждала помочі”, — радіє. Спочатку підсобляла доні, повчала, показувала, а далі прибирання вже цілком на Софійку полишила. Бо самій таки ніколи: то біля печі, то на городі, то на фермі.
Дівчинка ніби й старається, та надовго її не стає. Там ганчіркою шурнула, тут віником змахнула — вже наче й зморилась, і чи то ноги тремтять, чи то голова поболює… Сяк-так зі стелі павутину зняла, а до кутків руки не доходять. Як-небудь замете сміття під припічок, а винести вже й не винесе — така стомлена. Ото ще дещо на совок збере, а решту — в куточок, під шафу кухонну: хто там додивиться? Відітхне полегшено: от і прибрала! І втома десь ділася: гайда на вулицю!
Мама й справді по закапелках не нюшить. Знай, нахвалює доньку, що помічниця росте. А Софійка — рада. Так вона й привчилася: віником шур-шур — та в куточок під шафу! Шур-шур — та в куточок! Нехай собі — ніхто ж не помітить!..
Якогось разу теж отак домела. Раптом із-під шафи — неначе горошинка викотилась. Софійка хотіла і її підмести, але горошинка швиденько сама назад під шафу поторохтіла. Смішно так торохтить — наче співає хто! Прислухалася — таки поспівує:
Перинка з павутинок!
Перинка з павутинок!
“Цур тобі, пек! — думає. — Що тільки не приверзеться, як переробишся!” Та й побігла відпочивати.
Минає день-другий. Знову: не встигла домести до порога, як із-під шафи горошинка випорскує. Та де там горошинка — з горішок завбільшки! Тільки націлилась віничком, а горішок сам назад покотився!
Перинка з павутинок!
Подушка з порошинок!
Перинка з павутинок!
Подушка з порошинок! —
почулося дівчинці.
— Ой, це я знову переморилась, бо знову привиджується! Зроблю-но перерву!
Кілька днів Софійка й за холодну воду не бралася: відпочивала. Мамі — не до прибирання: крутиться в роботі, як білка в колесі.
Нарешті дівчинка знов узялася порядкувати. Справненько позамітала, підлогу помила. Ну, звичайно, кутків не чіпала: нехай, іншим разом колись! І сміттячко: щось на совок, а щось — як і завше.
Добралась уже до шафи, аж звідти викочується — завбільшки з яблуко! Ще й пританцьовує:
Перинка з павутинок!
Подушка з порошинок!
Під шафою оселя,
Живу собі веселий!
І вже добре видно Софійці, що ніяке то не яблуко, а маленький та кругленький чоловічок! Такий нечупара! Штанці аж лиснять, сорочина — як свята земля, рученята лепом обросли, під нігтиками — темніше ночі темної — чорно!
Уже мав під шафу шаснути, а Софійка — за барки:
— Ти хто?
— Як це хто? Нехайко! — веселенько блимнув оченятами.
— Що ти робиш у мене під шафою?
— Не в тебе, а в себе! У мене під шафою хата!
— Ти чого невмиваний? Хоч би нігті позрізував!
— Ет, нехай! — махнув рукою. — Мене все одно там ніхто не бачить!
— Де ти взявся на мою голову? — дивувалась дівчинка.
— Як це де? З порошинки! Ти що, не чула? Якщо порошинку довго не чіпати, якщо тримати її в сухому, ще й сміттячком зверху вкутати, з неї може вилупитися хлопчик-нехайко.
— Хлопчик? Нехайко? — роззявила рота Софійка.
— І не один, — охоче хвалився замазура. — Я тобі таємницю відкрию: скоро матиму братиків!
— Бра-а-атиків?! — аж похолола дівчинка.
— Не рада? Але хто ж нас розвів, як не ти? Хто, як не ти, викохує нас по всіх закапелках? Тепер дивуєшся? Хрещена мати називається! — обурено пирхнув Нехайко і вмовк.
Софійка теж мовчала. Тільки мимоволі здмухнула з Нехайкового плеча соняшникову лушпайку.
— Нехай! — чоловічок підхопив лушпайку і назад примостив. — Це — для краси!
— А… що ти їси? — спитала дівчинка.
— Усе, що зі столу падає! Ти мені щодня кришечок від хліба намітаєш, картопельки шмат часом перепаде або качанчик від яблука. Але найпоживніші, звичайно, сміттячко й пилюка. В них — усі калорії, всі вітаміни! Лише три дні не прибрано, а я ого як підріс! Навіть розмовляти навчився! Скоро переселюсь у пилюку під ліжко: там більше місця.
Послухала Софійка, подивувалася. Що за нісенітниці верзе? Пилюку їсть! Ет, нехай балакає: це навіть цікаво!
Спробувала погратись із Нехайком — не сподобалося: лиш ворухнеться — пилюга з нього так і сиплеться! Нехай краще сидить під шафою і носа не вистромляє!
Наступного ранку дівчинка надумалася показати нехайкам, де раки зимують. Доріжки потріпала, подушки повибивала, під столом геть-чисто вимела. А під шафою… Ох, нащо його так надриватися! Нехай уже колись! До того ж, Нехайко все одно підманув: ніяких “братиків” і сліду немає!
Так-сяк домела до порога, на совок зібрала. Жменька лишилась. Ну, нехай, сьогодні ще під шафу. Востаннє…
Тут виглянув Нехайко. Чухає свої заповстяні патли, шморгає носом та виводить безжурно:
Мій будинок на сухому,
славно жити мені в ньому!
Сміттячка вже повен дзбанок —
ох, який смачний сніданок!
— Тпрусь, паршивцю! — Софійка до нього.
Маю сміття й на обід —
проживу до сотні літ! —
уже з-під шафи дражнився малий чоловічок.
— Ет, нехай! — махнула рукою дівчинка й побігла до подружок.
Увечері мама старі капці шукала, заглянула під ліжко й дорікнула за недбальство.
— Нехай, мамо, я приберу! — заспокоює донька.
Справді, десь через тиждень узяла віника, домела до шафи, а з-під неї хтось молоденьким баском:
Сміттячком щодня вечеряю —
он яке у мене черево!
Ой, не виберуся з хати,
бо зробилась тіснувата!
Нехайко, виявляється, застряг. Висуває то голову, то ноги, а вилізти ніяк не вилізе! Стривожившись, дівчинка щосили потягнула його за брудний комірець і таки вирятувала.
— Ух, спасибі! — смачно відпчихувався чоловічок, уже схожий на кавунчика. — Негайно ж переселяюсь під ліжко! Братику, перебирайся в мою оселю! — устромивши замурзані пальці до рота, свиснув комусь на верхню полицю.
На верхній полиці Софійка, треба сказати, ніколи не витирала: в сім’ї високих немає — хто заглядатиме?
Просто перед носом дівчинки впала звідти горошинка. Нехайко-молодший звалився.
Перинка з павутинок!
Подушка з порошинок! —
пробував голосок малий.
— А я?!
— А я?!
— А я?! —
запискотіли раптом звідусіль десятки новонароджених нехайків.
Оце тобі на!
Софійка перелякано спостерігала, як із усіх запилючених, заснованих павутиною шпарин викочуються хлопчики-горошинки.
— Лелечко! Що ж я з вами всіма робитиму? — вхопилася за голову.
— А нічого не роби! Нехай усе так і лишається! — відповів за всіх Нехайко-найстарший.
Тільки тепер дійшло до Софійки, чого накоїла. Ще, гляди, її з мамою нехайки з хати виживуть!
Ні, це вже занадто!
Поки найстарший Нехайко (та де там Нехайко — цілий Нехайлисько!) переселявся під ліжко, здіймаючи хмару куряви, Софійка закачала рукава й до блиску вимила під шафою. Хотіла “сполоскати” й самого Нехайка (бо ж дивитися годі), але той розкричався, що може вмерти. Не відважилась дівчинка брати гріх на душу: нехай живе! Тільки потрусила трохи — надворі біля порога: зайву пилюгу стріпала.
А далі як бути?
Силоміць запхала опецька знову під шафу, змела туди його братиків, кинула жмут павутиння — тіштеся!
Сама тимчасом у кожну щілину заглянула. Жодного закутка не минула.
Відтоді, що б не робила — завжди робила на совість і до кінця. Ніколи не дозволяла собі щось занехаяти, ніколи вже не казала: “Нехай!..”
Чистенько, свіженько в хаті. Мама доньку хвалить — не нахвалиться.
От лиш не відає ніхто, що має Софійка невеличку мороку. Щодня вимітає з-під шафи жменьку якогось наче пшінця. Прибере все — і “пшінце” назад загорне. А воно тихенько попискує:
Сміттячка не повен дзбанок —
ох, коли б уже сніданок!..
Софійка кришок зі столу кине, але тільки трохи — щоб не гладшали. Не дає нехайкам рости, “у формі” тримає. Найстарший Нехайко теж серед них. На “дієті” так спав із лиця, що від інших і не відрізняється.
Ось як.
Розвела колись нехайків, а тепер що? Куди виженеш? Кому вони потрібні?
Тепер гляди, Софійко…