Головна Школярі Цікаві українські легенди про соняшник

Цікаві українські легенди про соняшник

mamabook
434 Переглядів
тести з української мови

тести з української мовиВ українському фольклорі соняшнику відведено особливе місце. Це символ сонця та життя. Ця рослина символізує працю, достаток, людську доброту та фізичну силу. Соняшник у народі вважали найсильнішою квіткою. Наш сайт Mamabook підготував підбірку цікавих легенд для дітей.

ЯК ДІВЧИНА СТАЛА КВІТКОЮ

Це була чарівна і гірка історія.

Як на світі нас ще не було, то сонце сходило на землю зі своїми дочками. Вдень вони жили на землі, а ввечері йшли спочивати на небо.

Одного дня веселилися вони в гаю, як стало сонце сідати, почали вони збиратися додому. Коли дочки були вже далеко від гаю, то найменша згадала, що забула свій вінок і вернулася назад.

Але там його вже не було. Побачила вона недалеко під березою гарного парубка з віночком у руках. Він обняв дочку сонця і забалакав до неї дуже чарівними словами. Цілував її, обіцяв кохати все життя так, що їй буде з ним краще ніж у батька сонця.

Юна дівчина погодилася жити на землі, де співає соловейко, цвіте черемуха, існує любов. Сонце кликало дочку додому, сердилося, говорило, що на землі їй буде дуже важко жити. Але дівчина зосталась з коханим.

Ну от почалося для неї звичайне земне буденне життя. Чоловік більше робив, ніж говорив своїй гарній дружині ніжні слова, а бувало що зовсім забував про неї. Вона говорила йому, що вона мало бачить його, сумує за ним. Говорила, що він, мабуть, розлюбив її. А він відповідав, що земні люди люблять інакше, бо бачать щастя в любові, що єднається з радістю у праці.

Тоді дівчина попросила, щоб він навчив її працювати, щоб стати земною. А він все мовчав. Потім красуня ще більше засумувала за батьком, за зірками-сестричками. Забула про свою гордість і закралася непомітно до батьківського царства. Але сонце не могло забрати до себе дочку, яка вже вросла в землю, воно тільки скропило її своїми слізьми.

І тоді дівчина-красуня стала квіткою, що тужила весь час за батьківщиною, завжди повертаючи голівку до сонця. Назвали її соняшником.

 

ЧОМУ КВІТКА НАЗИВАЄТЬСЯ СОНЯШНИКОМ

Коли дочки Сонця, після купання, сіли в човен і вийшли у відкрите море, молодша з них похопилася, що забула на березі, на гілці дуба свій золотий вінок. Без вінка вона не наважувалася показатися удома і попросила сестер гребти назад. Але старші сестри сказали, що дуже стомилися і хочуть швидше лягти спати, а якщо менша така роззява, то нехай повертається на берег одна, залишається на землі до ранку і чекає, поки вони знову приїдуть купатися. Менша поплила до берега, але – о, жах! – вінка на гілці дуба не виявилося.

А під деревом стояв красивий хлопець, чорноволосий і блакитноокий. Він протягнув до дочки Сонця сильні руки і обійняв її, кажучи при цьому слова солодкі, точно мед золотих бджіл.

– Залишся зі мною на все життя, ми любитимемо один одного і ніколи не розлучимося, – шепотів він дочки Сонця, довго і міцно цілував її, пестив і просив стать його дружиною.

– Як же мені залишитися на землі? Ночі тут темні і холодні, а удома я живу в золотому палаці, де під стелею горять діамантові зірки, вдень пряду золоті нитки, а увечері купаюся в морі. У свята ми танцюємо з синами Місяця і катаємося на сріблястих жеребцях.

– Яке життя ти можеш обіцяти мені тут, на Землі? – запитала дочка Сонця.

– Я можу обіцяти тобі росяні ранки, які приємно охолоджують ноги, пісні птахів і шелест дерев. Можу обіцяти тобі дні, повні праці, і солодку знемогу вечорами. А вночі тебе зігріватимуть мої обійми, – відповідав син Землі .

– Покажи мені принади Землі, і я вирішу, залишитися мені у тебе або повернутися на батьківщину, – сказала дочка Сонця. І син Землі повів її до річки, де цвіла черемха, і співали солов’ї.

– Чула ти коли-небудь таку дивну пісню? – запитав син Землі.

– Ніколи, – призналася дочка Сонця.

– А чула ти коли-небудь, як дзюрчить річка, коли мчиться до моря? Відчувала ти, як пахне черемха? І чи знала ти, що таке любов?

– Ти моя любов, я залишуся у тебе, – обіцяла дочка Сонця, і син Землі повів її в кліть, де вона побачила свій вінок, що висів там на цвясі. Марне Сонце на інший ранок звало дочку додому, марно говорило їй про те, яка важка її чекає доля на чужині. Дочка наполегливо відмовлялася повернутися, бо життя на Землі здавалося їй краще, ніж володіння Сонця, де їй набридло день у день сидіти за прядкою. Тут цвіла черемха, дзюрчали річки і клацали солов’ї. Нехай Сонце присилає їй надане, і вона відсвяткує весілля з сином Землі.

Весілля

– Любити сина Землі я не хочу, але заборонити тобі любити його не можу. Тільки заради любові не можна нехтувати батьківщиною. А що, якщо ти затужиш по будинку? – запитало Сонце і запнуло фіранку на знак того, що розмова з дочкою закінчена.

– Я назад не проситимуся! – гордо крикнула у відповідь менша дочка Сонця. Відсвяткували весілля, і матір Земля сказала, що невістці пора взятися до роботи. Нехай в саду за бджолами дивиться, з іншою роботою білоручці адже не впоратися. Тепер дочка Сонця цілісінький день стояла посеред саду і стежила за бджолами, щоб ті не забиралися в чужі вулики. Дні текли такі ж одноманітні, як дзижчання бджіл. Де шалена їзда на сріблястих жеребцях, де веселі танці з синами Місяця, морські прогулянки на човні з сестрами?

Загнані в плугу, коні ледве волочили ноги, а чоловік, змучений роботою, перестав говорити їй ласкаві слова.

– Принеси мені з річки черемхи, – попросила одного разу дочку Сонця.

– Не вічно черемсі цвісти, – сердито відповів син Землі.

– Поведи мене послухати пісню солов’я.

-Не вічно солов’ям співати.

-Ти так давно не цілував мене. Невже і любов не вічна?

– І любов не вічна.

– Що ж тут вічно?

– Вічна праця, – відповів син Землі і, узявши косу, пішов на луг.

Дочка Сонця знову залишилася одна. І так затужила по батьківщині, що забула про свою гордість і, повернувши голову до Сонця, стала його молити:

– Сонечко, миле Сонечко, вислухай мене. Я сумую по батьківщині. Я бачу уві сні стежки дитинства, чую дзижчання прядок сестер. Коли увечері з моря доноситься сплеск весел, я знаю, мої сестри їдуть купатися. Я слухаю їх пісні, які вже забула. Сонце, миле Сонце, пробач мене і візьми назад до себе.

Сонце мовчало. А менша дочка не переставала благати:

– Сонце, Сонечко, хіба ти не відчуваєш, як нещасна твоя дочка на чужині? Поклич мене до себе, і якщо не захочеш визнати мене своєю дочкою, то буду твоєю служницею. Кожен ранок і кожен вечір витрушуватиму твої хмарні покривала, начищатиму вікна твого палацу, вимітатиму пил з-під прядок сестер і буду щаслива, що живу на своїй батьківщині.

– Занадто довго ти залишалася на чужині, так довго, що твої ноги уросли в неї точно корені. Я вже не можу допомогти тобі, – відповідало Сонце і закрило очі білим хмарним рушником. Дочці на руки впали кришталеві намистинки, сльози Сонця. Менша дочка спробувала ворухнути ногами, але насправді, земля міцно тримала їх. Так вона і залишилася на землі і перетворилася на квітку, яка, сумуючи по батьківщині, завжди обертається до Сонця. Ось чому цю квітку називають Соняшником.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 7 цікавих легенд для дітей про українські квіти й трави

Читайте також