Хто знає, чим би той недоладний день закінчився, коли б саме не прийшов до лісу Чубасик. Прийшов, засміявся дзвінко та радісно, і відразу, як завжди, здивоване сонце з-за хмарки визирнуло.
І вмить усі немов од лихого сну прокинулися, про дурні свої сварки забули.
“І навіщо мені зайця Лапчака колоти? — зупинився їжак Стобурчак.— Де ж таке видано, щоб наш заєць Лапчак із когось сміявся? Він радий, коли його самого не кривдять”.
“Чого це я присікався до соловейка?— почухав потилицю борсук Хропунець.— Таж мої борсученята дужче за солов’ят шарваркують, а кому воно вадить? І чому я повірив Облудниці, нібито соловейко нахвалявся співати мене вивчити? Воно, либонь, і непогано було б, але ж я — статечний борсук, а не пташина яка…”
Втерла сльози старенька білка Клопотуха, сама собі дивуючись, що лисчиним брехням повірила: “Та хіба ж ведмідь влізе в оце дупло? Може, одну лапу сховає”.
“Чи не тю на нас?”— схаменулися сорока Вітрогонка та зозуля Викрутасиха і давай одна перед одною вибачатися.
Але що це? Мелькнула руда пляма серед кущів, і на галявину вискочила лисиця Облудниця. А за нею прошелестіло щось і застигло в траві, немов чорна гілляка.
— Агов, звіроньки!— заволала Облудниця.— Куди ж ви поділися? Ідіть швидше сюди, я вам хазяйку привела!
Та ніхто вже не слухав лисицю. Щедро світило сонце, виспівував у верховітті дерев вітрець, видзвонював Чубасиків веселий голос.
Схилилася Облудниця до чорної гілляки, очей звести не сміє. Злісне сичання почулося з високої трави: “Знову він!.. Знову с-с-міх!..”
Аж ось і Чубасик на галявину вибіг. Щезла миттю Облудниця, зникла чорна гілляка, тільки трава сколихнулася…
Оббігав Чубасик усі свої улюблені куточки, сипнув у дупло білці Клопотусі жменьку цукерок, пригостив медмедя солодким медяником, мудрому птахові дятлу Коваликові нові окуляри приніс, побавився з зайчатком Лапчачатком і, стомлений, ліг собі в холодочку під столітнім дубом спочивати.
Ліг та й заснув.
— Тихш-ше!.. Тихш-ше!.. Чубасик спить,— лагідно зашелестів по лісу вітрець, а вайлуватий ведмідь Гуп-Туп-Медолюб навшпиньки притупцяв та й сів на великій галявині — охороняти Чубасиків сон.
Наче й пильно охороняв Чубасика Гуп-Туп-Медолюб,— на всі боки озирався, ні разочка не задрімав, борсука Хропунця, що ненароком наблизився, геть прогнав, на сороку Вітрогонку лапою насварився, а чогось таки недогледів…
Прокинувся Чубасик якийсь сам не свій.
Не всміхнувся, як звичайно, не обізвався ні до кого, не став жартувати, а важко-важко зітхнув і похнюпився. Навіть його задерикуватий чубчик теж ніби зів’яв, засмутився.
Привів заєць Лапчак на галявину своє зайчатко Лапчачатко; стало воно підстрибувати, через голову перекидатися, щоб звеселити Чубасика,— Чубасик навіть не глянув. Їжак Стобурчак приніс на своїх голках достиглих суничок,— не взяв їх Чубасик. Столітній дуб вже не одним лискучим жолудком у хлоп’ятко поцілив,— не помітив його жартів Чубасик. Журиться.
І посмутнішав ліс — сміху Чубасикового більше не чути…
ХТО ЗНАЙДЕ ЧАРІВНИКА?
Світить над лісом сонце, та вже ніби не таке, не ласкаве. Пахуча материнка зарані одцвіла, бравий гриб боровик скапелюшився, мов гнила печериця, їжака Стобурчака старечі хвороби обсіли, сім’я Лапчаків зовсім зажурилася…
Тоді сказав своє слово наймудріший птах лісу — дятел Ковалик:
— Вік звікував я, лікарюючи в лісі. Знаю всі хвороби дерев, знаю, які проти чого ліки потрібні. Та не знаю, що скоїлося з нашим любим Чубасиком, яка в нього хвороба, чому він світом нудить?
— Ох, біда, біда,— зітхнула бабуся Клопотуха.— І що тепереньки робити?
— Треба всім зібратися — раду радити. Так-так-так! Може, разом щось і надумаємо.
І зібралися на великій галявині біля столітнього дуба. Стали думати: як Чубасикову хворобу прогнати?
— Може, я для Чубасика свіжого меду добуду? — сказав ведмідь Гуп-Туп-Медолюб.— Від усяких хвороб помагає, по собі знаю.
— Не допоможе, мабуть, Чубасикові мед,— похитав головою мудрий птах дятел Ковалик.— Шукаймо інших ліків.
— А якщо його вранішньою росою напоїти? — питає синичка Чепурушка.— Кажуть, помагає.
— Росою я вже напувала. Не допомогла роса,— мовила бабуся Клопотуха.
— А пришліть-но Чубасика до мене на болото,— просить чапля Довгов’язиха (вона зачула про Чубасикове горе і собі причапала з лісового болота).— Він там швидко повеселішає,адже ліпшого місця в світі немає!
— Таке вже мені щастя — болото, ні грибів, ні горіхів,— махнула сухенькою лапкою білка Клопотуха.— Не годиться болото.
Лисиця Облудниця примружила жовті лукаві очі й голосно заквилила:
— Ох-ох-ох!.. Бідний Чубасик, нещасний Чубасик!.. Віщує моє серденько — ніщо йому вже не допоможе, даремно ми тут час гаємо…
Довго гомоніли та сперечалися звірі й птахи. Мовчав тільки заєць Лапчак,— він завжди мовчав, боявся, щоб не засміяли.
І знову подав голос мудрий птах дятел Ковалик:
— Бачу я, самі ми ні до чого не дійдемо. Так-так! Доведеться кликати на допомогу чарівного кота Хитруна Веселі Вуса. Я думаю, що один тільки він зарадить нашому горю.
— Так-так-так!
Чарівного кота? Хитруна Веселі Вуса? Ми про такого не чули,— здивувалися всі.— Хто ж то?