Не в садочку і не в лісі, на подвір’ї ще й у стрісі жив собі пан Горобець, він – жартун і пустунець.
Де лишень святкують свято і птахів-гостей багато – там і він на частуванні. Так від ранку до смеркання!
– Він зерняток не шукає, лиш танцює та стрибає! І гніздечко ще не в’є, в нього на умі своє, все співає пісеньки, – дивувалися пташки й нарекли його за це Горобцем-Веселунцем.
Горобець наш запишався:
– Ото файний я удався, що й ніколи не заплачу, бо веселу маю вдачу. Я найкращий горобець – і до жартів, і в танець. Сумові настав кінець – йде до вас Веселунець!
Шум і галас вранці в лісі. В одуда сьогодні свято. Позліталися птахи всі його щиро привітати. Прилетів і Горобець наш, на всіх згорда поглядає: «Я зовусь Веселунець, хто мене іще не знає!?»
***
А тим часом на подвір’ї сталася подія прикра: діти ластівки малії у гніздечку – хлип та хлип. Сльози ллються, плачуть діти, як малят цих звеселити? Їх пита Сорока стиха:
– Що вам, діточки, за лихо?
– Наша мама рано-вранці полетіла в ліс по мушки, може, в гості заходила до синички, до подружки. Сонечко уже на півдні, а матусі нема вдома. Ми сумні, голодні, бідні, непотрібні ми нікому!
– Отаке, – зітха Ворона, – що робити з малюками? Ластівки немає вдома – сумно дітлахам без мами.
Мовить їй на те Сорока:
– Треба кликати підмогу! Ми із лісу погукаймо Горобця на допомогу. Веселиться без кінця він і на скрипочці заграє – в лісі від Веселунця няньки кращої немає. Пісеньок їм заспіває і розкаже анекдот, чи загадку загадає, чи станцює сам фокстрот…
***
І коли сказала це, крилами чимдуж змахнула й на подвір’я з Горобцем незадовго повернулась.
– Що за сльози, що за слиньки у такий веселий час, що оце я мушу ниньки забавляти, діти, вас!? Чи мені немає діла десь у лісі чи в саду, що як мама полетіла, з дітьми бесіду веду? Зараз я вам покажуся та в усій моїй красі, тож дивіться і дивуйтесь, і шануйте мене всі! Мої штуки дуже кльові – перехоплює аж дух! Маю кульки кольорові і чарівний капелюх. Хочете, станцюю сальсу або румбу чи гопак? Можу заспівати басом, ніби оперний співак. Не зрівняється зі мною жодна мама у дворі. Професійно підіймаю настрій смутній дітворі!
–Як тобі таки не сором, – каже старше ластів’ятко, – в нас таке велике горе – ти стрибаєш, як телятко. Та чи ти не розумієш, що нам сумно в цю хвилину, а танцюєш і радієш, коли слізоньки ми ллємо.
Тож писклята у гніздечку пхинькають собі та й годі.