Головна Школярі Казка про сорочку-вишиванку

Казка про сорочку-вишиванку

mamabook
8630 Переглядів

Наш сайт Mamabook публікує авторську казку Лесі Храпливої-Щур про тугу за рідною землею.

***

Було це давним-давно на нашій Україні. Жили у городі Чернігові брат із сестрою. Брат називався Яромир, а сестра — Доброслава.

Яромир був лицар славний, тисяцький у війську княжому. Коли виїздив, було, ранком із двору у степ — на білому коні, у блискучій зброї, попереду війська свого, то здавалося, що сонце ясніше світить і буйна трава степова до ніг йому стелиться.

На вулицях города всі з пошаною уступалися Яромирові з дороги, бо знали, що немає лицаря над нього. А найбільше боялися його люті половці у степах. Бо знали, що як тільки вийде він у чисте поле, як тільки махне мечем, то горе буде їм, поганим.

А Доброслава гляділа крізь мале віконце у своїй хоромині, як проїздив Яромир вулицями, і раділа, що ніхто не має такого хороброго брата, як вона.

Та ось вирушив великий князь київський на лютих половців. Пішов з ним і Яромир із своїми дружинниками.

Пройшло багато днів, аж ось повертаються княжі вої і кажуть Доброславі:

— Із сумною вісткою прислав нас до тебе князь київський: взяв лицаря Яромира живцем хан половецький у неволю. Повіз його в далекі степи половецькі. Даремно старалися ми його догнати…»

І заплакала Доброслава. А ранком, коли ще челядь спала, пішла у світ шукати свого брата.

село

***

Ще весело їй ішлося, поки проходила селами українськими. Тут люди радо її гостили, на ніч приймали, та ще показували, кудою їй у степи половецькі мандрувати. Ще неважко було, коли вийшла в степи українські. Трава там така буйна-буйна, а квітів барвистих так багато, аж за очі бере. А понад степом різної птиці стада, і всі летять на схід. Пішла за ними і Доброслава, бо знала, що туди дорога до половців.

Та вийшла у степи половецькі, а там уся трава жовта, зів’яла, гарячим сонцем спалена. Ні квітів, ні птичок не видно. А сонце пече, і йти важко. Та не приставала Доброслава, а все спішила, щоб якнайшвидше до Яромира дістатися.

Довго блукала вона степом, уже з утоми та голоду ледве ворушитись могла, аж ось — стоять у степу гострокінчасті половецькі шатра. Підійшла вона ближче і стрінула сторожу половецьку. Розказала їй, хто вона та чого шукає. Посміхнулися злобно половці і повели її до свого хана.

А хан і справді держав Яромира у себе, в наметі замкненого. І щоразу питав його:

— Чи хочеш, лицарю руський, Яромире, мені на службу стати, разом зі мною русичів воювати? Дам тобі, чого лиш забажаєш, ще й за сина свого тебе прийму».

А Яромир відказував:

— Немила мені твоя служба, хане. Я — руський лицар, а русичі вірні до смерти князеві своєму та землі своїй. Не буду я задля твоїх багатств наші звичаї прадавні ламати!»

лелеки

***

І розлютився тоді хан дуже, сказав замкнути Яромира в окремому шатрі, куди ні один промінчик сонця не заходив, і наказав його самою водою та сухим хлібом кормити. І мучився Яромир, чорнів та охлявав з кожним днем. Вже здавалося: не то що мечем орудувати, а навіть кроку поступити не зумів би. А все таки, коли хан питав його знов, чи готовий він князя свого зрадити, Яромир відповідав: «Ні!»

Коли хан побачив Доброславу, задумав їй з помсти великого болю завдати. Сказав він:

— Є у нас лицар Яромир, та не хоче він сестри ні бачити, ні знати. Він уже до половців пристав і давно забув про Русь і про князя свого. І ти, дівчино, найкраще теж поклонися мені; тоді він, може, і з тобою говорити захоче».
І запалало личко Доброслави гнівом, і сказала вона:

— Може й поклонився вам мій брат, коли ви його чи то голодом, чи мукою приборкали. Та я вам не поклонюся ніколи!»

Читайте також