Привид поманив Скруджа до себе, і той підкорився. Коли між ними залишалося не більше двох кроків, привид застережливо підняв руку. Скрудж зупинився.
Він зупинився не так із покірності, як від здивування й страху. Бо як тільки рука привида піднялася вгору, Скрудж почув якісь звуки: неясні й ледь чутні, але невимовно жалібні голосіння й стогони, тяжкі зітхання каяття й гіркі жалі. Привид якусь мить прислухався до них, а тоді приєднав свій голос до жалібного хору й злетів над землею, розтав у мороці морозної ночі за вікном.
Цікавість пересилила страх, і Скрудж теж наблизився до вікна й виглянув назовні.
Він побачив сонми примар. Із жалібними криками й стогонами вони неспокійно носилися в повітрі туди-сюди, і всі, як і дух Марлі, були в ланцюгах. Не було жодної привида, не обтяженого ланцюгом, але деяких (певно, пов’язаних між собою членів уряду) сковував один ланцюг.
Багатьох Скрудж добре знав за життя, а з одним літнім привидом у білій жилетці колись навіть дружив. Цей привид, до щиколотки якого була прикута вогнетривка шафа дивовижних розмірів, жалібно ремствував на те, що не має змоги допомогти бідній жінці, яка сиділа з дитиною на руках на сходах ґанку. Та й усім цим духам дуже хотілося втрутитися в справи смертних і принести добро, але вони вже втратили цю можливість навіки, і саме це й було причиною їхніх мук.
Чи туман поглинув примар, чи вони самі перетворилися на туман – Скрудж так і не збагнув. Але вони розтали одразу, як і їхні примарні голоси, і знову ніч була як ніч, і все стало як колись, коли він повертався до себе додому.
Скрудж зачинив вікно й обстежив двері, крізь які проник до нього привид Марлі. Вони й далі були замкнені на два оберти ключа, – адже він сам їх замкнув, – і всі засуви були справні. Скрудж хотів було сказати “дурниці!”, але спинився на першому ж складі. І чи то від утоми й пережитих хвилювань, чи від розмови з привидом, який навіяв на нього тугу, а може й від зустрічі з Потойбічним Світом чи, нарешті, просто через те, що година була пізня, Скрудж раптом відчув, що його нестерпно хилить до сну. Не роздягаючись, він повалився на ліжко й негайно заснув як убитий.
КУПЛЕТ ДРУГИЙ
ПЕРШИЙ ІЗ ТРЬОХ ДУХІВ
Коли Скрудж прокинувся, було так темно, що глянувши з ліжка, він заледве міг відрізнити прозоре скло вікна від непроникно чорних стін кімнати. Він пильно вдивлявся в морок – зір у нього був гострий, як у тхора, – і в цю мить годинник на сусідній дзвіниці пробив чотири чверті. Скрудж прислухався.
На його подив, далі годинник гулко пробив шість ударів, сім, вісім… – і замовк тільки на дванадцятому. Північ! А він ліг спати о третій годині ночі! Годинник бив неправильно. Певно, у механізм потрапила бурулька.
Північ!
Скрудж натиснув пружинку свого хронометра, щоб виправити скандальну помилку церковного годинника. Хронометр швидко й чітко віддзвонив дванадцять разів.
– Як? Це неможливо! – мовив Скрудж. – Виходить, я проспав ледь не цілу добу! А може, що-небудь сталося з сонцем і зараз не північ, а полудень?
Це так його стривожило, що він устав із ліжка й навпомацки дістався до вікна. Скло взялося інеєм. Аби хоч що-небудь побачити, довелося протерти його рукавом, але й після цього майже нічого розгледіти не вдалося. Проте Скрудж установив, що надворі все такий же густий туман, такий же лютий мороз і дуже тихо – жодної метушні, жодного переполоху, який неминуче мусив би виникнути, якби ніч якимось чином прогнала білий день і запанувала на землі. Це вже було великим полегшенням для Скруджа, бо якби на землі не існувало більше такого поняття, як день, то втратило б сенс і формулювання: “Протягом трьох днів після одержання вам слід сплатити містерові Ібензеру Скруджу…”, а відтак і всі його векселі коштували б не більше, ніж цінні папери аж зі Сполучних Штатів.
Скрудж знову ліг у ліжко і думав, думав, думав, але ні до чого додуматися не міг. І що більше він думав, то дужче йому ставало не по собі, а що більше він намагався не думати, то тяжче думав.
Привид Марлі порушив його спокій. Щоразу, як тільки він, обміркувавши, вирішував, що все це йому просто приснилося, його думка, немов розтягнута до відказу й одразу відпущена пружина, знову поверталася на початок, і запитання: “Сон це чи насправді?” – знову поставало перед ним і вимагало відповіді.
Міркуючи так, Скрудж пролежав у ліжку, доки церковний годинник не віддзвонив ще три чверті, і тут раптово йому згадалося пророкування привида – коли годинник проб’є першу, до нього з’явиться перший відвідувач. Скрудж вирішив не засинати, а оскільки заснути зараз йому було не легше, ніж вознестися живим на небо, це рішення слід назвати доволі мудрим.
Останні чверть години тягнулися так довго, що Скрудж почав уже сумніватися, чи не пропустив він, задрімавши, бій годинника. Але ось до його настороженого слуху долетів перший удар.
– Дінь-дон!
– Чверть на першу, – взявся лічити Скрудж.
– Дінь-дон!
– Пів на першу!
– Дінь-дон!
– За чверть перша!
– Дінь-дон!
– Перша година ночі! – вигукнув Скрудж, тріумфуючи. – І все! І нікого немає!
Він вимовив це раніше, ніж почув удар дзвону; але щойно пролунав густий, гучний, тужливий дзеньк – перша! – як у ту ж мить раптовий спалах освітив кімнату, і чиясь невидима рука відкинула ковдру.
Саме так – чиясь рука відкинула ковдру, і притому не за спиною в нього і не в ногах, а прямо перед очима.
І Скрудж, схопившись із ліжка, опинився віч-на-віч із таємничим прибульцем, рука якого ту ковдру й відкинула. Так, вони були зовсім поруч, ось як ми з вами, адже я думкою стою у вас за плечем, мій читачу.
Скрудж побачив перед собою дуже дивну істоту, схожу на дитину, але ще більше на старого, котрий наче в якусь надприродну підзорну трубу віддалився від нього на таку відстань, що його можна було сприйняти за дитину. Його довге волосся, що розсипалося по плечах, було білим, як у дуже літньої людини, однак на обличчі не проступало жодної зморщечки, а на щоках грав ніжний рум’янець. Руки в нього були дуже довгі й мускулисті, а кисті рук справляли враження незвичайної сили. Ноги – оголені так само, як і руки, – вражали досконалістю форм. Одягнена ця істота була в білосніжну туніку, підперезану дивним блискучим поясом, і тримала в руці зелену гілку гостролисту, а поли одежі, контрастуючи з цим символом зими, були прикрашені живими квітами. Але найдивніше, що яскравий струмінь світла вибивався в нього з маківки й освітлював усю його фігуру. Певно, через це під пахвою Привид мав схожий на ковпак великий вогнегасник, який слугував йому, очевидно, головним убором тоді, коли він волів не освітлюватися.
Утім, як завважив Скрудж, пильніше придивившись до свого гостя, не це було найбільшою його дивовижою. Як пояс його блищав і переливався вогнями, що спалахували й згасали одночасно в різних місцях, – так і вся його фігура наче переливалася, то тут, то там втрачаючи виразність обрисів, і Привид ставав то одноруким, то одноногим, то раптом обростав двадцятьма ногами зараз, але позбувався голови, то здобував звичайну пару ніг, але втрачав руки разом із тулубом, і залишалася тільки голова. Прикметно, що як тільки яка-небудь частина його тіла розчинялася в непроникному мороці, здавалося, що вона пропадала безвісти; і хіба не диво, що наступної миті відсутня частина тіла була на місці, а Привид, мов ніде нічого, ставав таким же, як і був доти.
– Хто ви, сер? – запитав Скрудж. – Чи не той Дух, з’яву якого мені передвіщали?
– Так, це я.
Голос Духа звучав м’яко, навіть ніжно, і так тихо, немов долітав звідкись іздалеку, хоча той і стояв поруч.
– Хто ви або що ви? – запитав Скрудж.
– Я – Привид Давнього Різдва.
– Дуже давнього? – допитувся Скрудж, придивляючись до цієї карликової постаті.
– Ні, на твоїй пам’яті.
Скруджеві раптом нестерпно запраглося, щоб Дух вдягнув свій головний убір. Чому виникло в нього таке бажання, Скрудж, певно, й сам не зміг би пояснити, але все ж він попросив Привида надягти ковпак.
– Як! – закричав Дух. – Ти хочеш своїми нечистими руками погасити благе світло, яке я випромінюю? Тобі мало того, що ти – один із тих, чиї пагубні пристрасті створили цей вогнегасник і змусили мене рік за роком носити його, насунувши на самісінькі очі!
Скрудж якомога шанобливіше запевнив Духа, що він не мав ані найменшого наміру його скривдити і, наскільки йому відомо, ніколи й ні за яких обставин не міг примушувати його носити ковпак; а тоді чемно поцікавився, що привело Духа до нього.
– Твоє благо, – відповів Дух.
Скрудж сказав, що дуже йому зобов’язаний, а сам подумав, що якби йому не заважали спати по ночах, – це й було би благом. Та, видно, Дух почув його думки, бо одразу ж сказав:
– Мова йде про твій порятунок. Тож бережися!
І з цими словами він простягнув до Скруджа свою міцну руку й легко взяв його за лікоть.
– Уставай! І йди за мною!
Скрудж хотів було сказати, що година вже пізня й погода не налаштовує до прогулянок, що в ліжку тепло, а надворі холод – значно нижче нуля, що він одягнений дуже легко – халат, ковпак і нічні туфлі, – а в нього й так уже нежить… Але руці, яка так ніжно, майже як жіноча, стискала його лікоть, не можна було противитися. Скрудж устав із ліжка; однак завваживши, що Дух рухається до вікна, він із переляку вчепився за його одіж.
– Я простий смертний, – заблагав Скрудж, – я можу впасти.
– Дай мені торкнутися твоїх грудей, – сказав Дух, кладучи руку йому на серце. – Це підтримає тебе, і ти здолаєш і не такі перешкоди.
З цими словами він пройшов крізь стіну, захоплюючи за собою Скруджа, й вони опинилися на відкритій сільській дорозі, обабіч якої лежали поля. Місто сховалося з очей, зникло безвісти. А разом із ним розсіялися морок і туман. Був холодний, ясний, зимовий день, і сніг укривав землю.
– Боже милостивий! – вигукнув Скрудж, сплеснувши руками й озираючись довкола. – Я тут ріс! Я бігав тут хлопчаком!
Дух лагідно глянув на Скруджа. Його легкий дотик, мимовільний і невагомий, розбудив якісь почуття в грудях старого Скруджа. Йому здалося, що він відчуває тисячі запахів, і кожен запах будив тисячі спогадів про давно забуті думки, прагнення, радощі, надії.
– Твої губи тремтять, – сказав Дух. – А що це котиться в тебе по щоці?
Скрудж схвильованим голосом, – а це геть незвично для нього, – пробурмотів, що це так, дрібниці, й попросив Духа вести його далі.
– Чи впізнаєш ти цю дорогу? – запитав Дух.
– Чи впізнаю я? – із запалом вигукнув Скрудж. – Так я пройшов би по ній із заплющеними очима.
– Хіба не дивно, що стільки років ти не згадував про неї! – завважив Дух.
– Ходімо далі.
Вони пішли дорогою, де Скрудж добре знав кожен закрут, кожен поштовий стовп, кожне дерево. Нарешті вдалині зринуло невелике містечко з церквою, ринковим майданом і мостом над примхливо звивистою річкою. Їм зустрічалися кудлаті конячки, що бігли легкою риссю, несучи на своїх спинах хлопчаків; і ті перемовлялися з іншими хлопчаками у візках і бричках, якими правили фермери. Всі вони були дуже щасливі, всі окликали один одного, і над полями лунав такий веселий гомін, що морозне повітря, здавалося, тремтіло від сміху, радіючи їхнім веселощам.
– Усе це лише тіні тих, хто жив колись, – сказав Дух. – І вони й не підозрюють про нашу присутність.
Веселі подорожани були вже зовсім близько, і Скрудж упізнавав їх усіх, одного за одним, і називав на імена.
Чому він був так безмірно щасливий побачивши їх? Що зблиснуло в його холодних очах і чому серце так застрибало у грудях, коли хлопчаки порівнялися з ним? Чому душа його сповнилася розчулення, коли він почув, як, розстаючись на перехрестях і роз’їжджаючи додому, вони бажають один одному веселого Різдва? Що Скруджеві до веселого Різдва? Хай воно западеться! Чи був йому від нього хоч якийсь хосен?
– А школа ще не геть спорожніла, – сказав Дух. – Якийсь бідолашний хлопчик, позабутий усіма, залишився там на самоті.
Скрудж відповів, що він знає про це, і схлипнув.
Вони звернули з дороги на пам’ятну Скруджеві стежину і незабаром підійшли до червоного цегляного будинку з увінчаною флюґером невеликою круглою башточкою зі дзвоном. Будинок був доволі просторий, але геть занепав. Великі хліви у дворі, здавалося, пустували; на їхніх стінах від вогкості проступила цвіль, скельця у вікнах були вибиті, а двері згнили. У стайнях, кудкудакаючи, порпалися кури, каретний сарай і навіси заросли бур’янами. Таке ж запустіння панувало й у будинку.
Скрудж і його супутник увійшли в похмуру прихожу і, заглядаючи то в одні, то в інші розчинені двері, бачили величезні холодні й майже порожні кімнати.
У домі було сиро, як у склепі, пахнуло землею, і все свідчило про те, що тут дуже часто встають при свічках і дуже рідко їдять досита.
Вони рушили до дверей у глибині прихожої. Дух попереду, Скрудж – за ним. Двері прочинилась, як тільки вони наблизилися до них, і відкрилася довга кімната з понурими голими стінами, яка здавалася ще більш сумовитою через те, що в ній рядами стояли прості нефарбовані парти. За однією з цих парт вони побачили самотню фігурку хлопчика, який читав книгу при вбогому вогнику каміна; і Скрудж теж присів за парту й заплакав, упізнавши в цій бідолашній, усіма забутій дитині самого себе, яким він був колись. Усе тут, – писк і метушня мишей за дерев’яними панелями; луна, що доносилася звідкись із надр будинку; звук крапель із відталого жолоба на похмурому дворі; зітхання вітру в безлистій кроні самотньої тополі; скрипіння дверей порожньої комори, які розгойдувалися на іржавих петлях; потріскування дров у каміні – все відлунювало у розм’яклому Скруджевому серці й накликало сльози.
Дух торкнув Скруджа за плече і вказав на його двійника – заглиблену в читання дитину. Зненацька за вікном з’явився чоловік у чужоземному одязі, із сокирою за поясом. Він стояв перед ними як живий, ведучи на повідку осла, нав’юченого дровами.
– Та це ж Алі Баба! – нестямившись від захвату, закричав Скрудж. – Це мій добрий старий чесний Алі Баба! Так, так, я знаю! Якось на Різдво, коли це покинуте дитя залишилося тут саме-саміське, він прийшов до нього, точнісінько як зараз! Бідолашний хлопчик! А ось і Валентин, – продовжував Скрудж, – і його лісовий брат Орсон ; ось вони! І цей, як його, – той, кого поклали, сонного й напівроздягненого, біля воріт Дамаска, – хіба ви не бачите його? І конюх султана, якого джини перевернули догори ногами! Ось він – Стоїть на голові! Так йому й треба! Я дуже радий. Як він посмів оженитися з принцесою!
Ото вже були б вражені всі комерсанти Лондонського Сіті, з якими Скрудж вів справи, якби вони могли бачити його щасливе, захоплене обличчя й чути, як він із усією властивою йому серйозністю оповідає подібні дурниці та ще й чи то плаче, чи так дивовижно сміється!
– А ось і папуга! – вигукнув Скрудж. – Зелений, із жовтим хвостиком, і на маківці чубчик, схожий на пучок салату! Ось він! “Бідолашний Робін Крузо, – сказав він своєму господареві, коли той повернувся додому, пропливши навколо острова. – Бідолашний Робін Крузо! Де ти був, Робіне Крузо?” Робінзон гадав, що це йому причулося, але ж ні – це говорив папуга, ви ж знаєте. А ось і П’ятниця – мчить з усіх ніг до бухти! Швидше! Нумо! Швидше!
А тоді, з такою невластивою його характерові раптовою мінливістю, він раптом сповнився жалю, дивлячись на самого себе в дитинстві, й повторював, знову заплакавши: “Бідолашний, бідолашний хлопчик!”
– Як би я хотів… – пробурмотів він згодом, утираючи очі рукавом і заховавши руку в кишеню; але відтак, оглянувшись довкола, додав: – Ні, тепер уже пізно.
– А чого б ти хотів? – запитав його Дух.
– Та нічого, – відповів Скрудж.
– Нічого. Вчора увечері якийсь хлопчик заколядував біля моїх дверей. Мені б хотілося дати йому що-небудь, оце й усе.
Дух задумливо посміхнувся і, змахнувши рукою, сказав:
– Поглянемо на інше Різдво.
Із цими словами Скрудж-дитина немов підріс на очах, а кімната, в якій вони опинилися, стала ще темнішою й бруднішою. Панелі в ній розсохлися, віконні рами розтріскались, а від стелі відвалилися шматки штукатурки, оголивши дранку. Але коли і як це сталося, Скрудж знав не більше, ніж ми з вами. Він знав лише, що так і мусило бути, що саме так усе й було. І знову він був тут сам-один, тоді як усі інші хлопчаки розійшлися додому на веселі канікули.
Але тепер він уже не сидів за книжкою, а зневірено крокував із кута в куток. Скрудж глянув на Привида і, ледь похитавши головою, із тривожним очікуванням глянув на двері.
Вони прочинилися, і маленька дівчинка, на кілька років молодша від хлопчика, вбігла в кімнату. Кинувшись хлопчикові на шию, вона поцілувала його, називаючи своїм любим братиком.
– Я приїхала за тобою, любий братику! – говорила крихітка, захоплено сплескуючи тоненькими рученятами і перегинаючись ледь не навпіл від радісного сміху. – Ти поїдеш зі мною додому! Додому! Додому!
– Додому, маленька Фен? – перепитав хлопчик.
– Звісно! – вигукнуло дитя, сяючи від щастя. – Додому! Назовсім! Назавжди! Батько став дуже добрий, зовсім не такий, як колись, і вдома тепер, як у раю. Учора ввечері, коли я лягала спати, він раптом заговорив зі мною так ласкаво, що я не побоялася і попросила його ще раз, щоб він дозволив тобі повернутися додому. І раптом він сказав: “Гаразд, нехай приїде”, – і послав мене за тобою. І тепер ти будеш справжнім дорослим чоловіком, – продовжувала крихітка, дивлячись на хлопчика широко розкритими очима, – і ніколи більше не повернешся сюди. Ми будемо разом усе Різдво, і як же ми будемо веселитися!
– Ти стала такою дорослою, моя маленька Фен! – вигукнув хлопчик.
Дівчинка знову засміялася, заплескала в долоньки і хотіла погладити хлопчика по голові, але не дотягнулася і, заливаючись сміхом, стала на пальчики й обхопила його за шию. Потім, сповнена дитячого нетерпіння, потягнула його до дверей, і він охоче пішов за нею.
І тут чийсь грізний голос закричав гулко на всю прихожу:
– Несіть униз скриньку учня Скруджа! – І сам шкільний учитель власною персоною з’явився в прихожій. Він глянув на учня Скруджа люто-поблажливим поглядом і потиснув йому руку, через що той геть розгубився; а відтак повів обидвох дітей у парадну вітальню, більше схожу на обмерзлий колодязь. Тут, залубенівши від холоду, висіли на стінах географічні карти, а на вікнах стояли земний і небесний глобуси. Діставши графин дуже легенького вина і шматок дуже важкого пирога, він запропонував дітям поласувати цими делікатесами, а худому слузі велів винести поштареві склянку “того самого”, але він відповів, що дякує хазяїнові, але якщо “те саме” й справді те, чим його вже раз пригощали, то краще не треба. Тим часом скриньку юного Скруджа вже підняли на дах поштової карети, і діти, не гаючись ні секунди, попрощалися з учителем, сіли в екіпаж і весело рушили. Швидко замигтіли спиці коліс, збиваючи сніг із темного листя вічнозелених гілок.
– Тендітне створення! – сказав Привид. – Здавалося, найлегший подув вітерця може її погубити. Але в неї було велике серце.
– О так! – закричав Скрудж. – Ти маєш рацію, Привиде, і не мені це заперечувати. Боже борони!
– Вона померла вже заміжньою жінкою, – мовив Привид. – І здається, в неї залишилися діти.
– Один син, – поправив Скрудж.
– Справді, – сказав Дух. – Твій небіж.
Скруджеві стало трохи не по собі, і він буркнув:
– Так.
Щойно вони покинули школу, і ось уже стояли на людній вулиці, а повз них снували тіні перехожих, і тіні візків і карет котили мимо, прокладаючи собі дорогу в юрбі. Словом, вони опинилися в гущі гомінкої міської товкотнечі. Святково прикрашені вітрини магазинів не залишали сумнівів у тому, що знову настало Різдво. Але цього разу був уже вечір, і на вулицях горіли ліхтарі.
Привид зупинився біля дверей якоїсь крамниці й запитав Скруджа, чи впізнає він цей будинок.
– Іще б пак! – вигукнув Скрудж. – Адже мене колись віддали сюди на навчання!
Вони увійшли. І побачили старого джентльмена в перуці, який сидів за настільки високою конторкою, що якби вона була бодай іще на два дюйми вищою, його голова вперлася б у стелю. Неймовірно схвильований Скрудж вигукнув:
– Та це ж старий Феззівіґ! Помилуй, Господи! Він знову живий!
Старий Феззівіґ відклав перо і глянув на годинник, стрілки якого показували сьому пополудні. Із задоволеним виглядом він потер руки, осмикнув жилетку на об’ємистому черевці, розсміявся так, що затрясся весь, від чобіт до брів, і закричав приємним, густим, веселим, зичним басом:
– Гей, ви! Ібензере! Діку!
І двійник Скруджа, який став уже дорослим молодиком, стрімко вбіг у кімнату в супроводі іншого учня.
– Таж це Дік Вілкінз! – сказав Скрудж, звертаючись до Привида. – Звичайно, він! Ясна річ! Бідолаха Дік! Він так любив мене.
– Ха-ха, хлопці – сказав Феззівіґ, – кидайте роботу! Адже нині Святвечір, Діку! Завтра Різдво, Ібензере! Зачиняйте віконниці! – вигукнув він, ляскаючи в долоні. – Швиденько!
Бачили б ви, як вони взялися до справи! Раз – і вони вже вискочили на вулицю з віконницями в руках; два-три – поставили віконниці на місце; чотири-п’ять-шість – засунули й закріпили болти; і перш ніж ви б устигли полічити до дванадцяти, вже влетіли назад, дихаючи, як рисаки-переможці.
– Ого-го! – закричав старий Феззівіґ, з неабиякою моторністю вистрибуючи з-за конторки. – Несіть усе геть, хлопці! Розчистіть-но побільше місця. Ворушися, Діку! Веселіше, Ібензере!
Несіть геть! Цікаво, чого б вони, з благословення старого, не віднесли. За мить усе було готово. Що лише за своєю могло пересуватися, щезло з очей, немов його ніколи й не було; підлогу підмели й зволожили, лампи оправили, в камін підкинули дров, і магазин перетворився на теплий, затишний, чистий, яскраво освітлений бальний зал, якого лише можна побажати для танців у зимовий вечір.
Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 1
Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 2
Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 3
Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 4
Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 5
Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 6
Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 7
Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 8
Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 9
ПЕРЕВІРТЕ СВОЇ ЗНАННЯ: Онлайн-тест до твору Діккенса «Різдвяна пісня в прозі»