Головна Школярі Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 2

Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 2

mamabook
5388 Переглядів
Різдвяна пісня в прозі

Різдвяна пісня в прозі

Із водопровідного крана на вулиці сочилася вода, і він, позабутий усіма, в тужливій самоті потроху обростав льодом, доки не перетворився на печальну слизьку брилу. Гасові лампи яскраво горіли у вітринах магазинів, кидаючи червонуватий відблиск на бліді обличчя перехожих, а гілочки і ягоди гостролисту, що прикрашали вітрини, потріскували від жари. Крамнички з курятиною і бакалією були прикрашені так ошатно й пишно, що скидалися на щось дивовижне, казкове, так що неможливо було повірити, ніби вони мають якийсь стосунок до таких повсякденних речей, як купівля-продаж.

Лорд-мер у своїй величній резиденції вже наказував п’ятьом десяткам кухарів і дворецьких докласти всіх старань, щоб він міг зустріти свято як належить; і навіть маленький шевчик, якого він обклав напередодні штрафом за появу на вулиці в нетверезому стані й кровожерливі наміри, вже розмішував у себе на горищі свій святковий пудинґ, тоді як його худюща дружина з дитиною пішли купувати яловичину.

Усе густішав туман, усе дужчав мороз. Лютий, пронизуючий холод! Якби святий Дунстан замість розпечених щипців ухопив сатану за ніс отаким морозиськом, – ото було б нечистому непереливки! Один юний власник доволі таки мізерного носа, до того ж добряче вже погризеного ненажерливим морозом, що впився в нього, як голодна собака в кістку, припав до замкової щілини Скруджевої контори, бажаючи прославити Різдво; але як тільки почулися перші звуки колядки:

Хай Бог дарує радість вам

І хай минеться сум, –

Скрудж так рішуче схопив лінійку, що співак одразу ж утік, покинувши замкову шпарину на поталу такому любому Скруджеві туману і ще любішому йому за духом морозові.

Нарешті час було закривати контору. Скрудж неохоче зліз зі свого високого табурета, подаючи цим безмовний знак клеркові, що знемагав у прикомірку, і той миттєво задув свічку і вдягнув капелюха.

– Ви, мабуть, завтра взагалі не збираєтеся виходити на роботу? – запитав Скрудж.

– Якщо лише це зручно, сер.

– Це геть незручно, – сказав Скрудж, – і несумлінно. Але якщо я вирахую з вас за це півкрони, ви ж будете вважати себе скривдженим, чи не так?

Клерк ледь-ледь посміхнувся.

– Однак, – продовжував Скрудж, – вам не здається, що я теж можу вважати себе скривдженим, коли марно плачу вам зарплату.

Клерк завважив, що це буває лише раз на рік.

– Доволі нікчемне виправдання для того, щоб кожного року, двадцять п’ятого грудня, запускати руку в мою кишеню, – вимовив Скрудж, застібаючи пальто на всі ґудзики. – Але я бачу, що ви все одно хочете прогуляти завтра весь день. Тоді щоб післязавтра з’явитися якомога раніше.

Клерк пообіцяв, і Скрудж, продовжуючи бурчати, вийшов. За мить контора була замкнена, а клерк разом із гуртом хлопчаків, щоб віддати данину Святвечору, разів зо двадцять скотився по крижаному схилі Корнгілла; і кінці його білого шарфа розвівалися в нього за спиною, адже він не міг дозволити собі таку розкіш як пальто; а тоді щодуху помчав додому в Кемден-Тавн – гратися зі своїми малятами в піжмурки.

Скрудж меланхолійно пообідав у меланхолійній таверні, де він обідав зазвичай; переглянув усі газети, які лише там були і, скоротавши решту вечора за прибутково-видатковою книгою, пішов додому спати. Він жив у квартирі, що належала колись його покійному компаньйонові. Це була похмура анфілада кімнат, що займала частину невисокого похмурого будинку в глибині двору. Будинок цей звели якось неправильно, так що мимоволі спадало на гадку, ніби колись, на зорі своєї юності, він випадково забіг сюди, граючись з іншими будинками в піжмурки, та й так тут і залишився, не знайшовши шляху назад. Тепер це був дуже старий будинок і дуже похмурий, тож у ньому, крім Скруджа, ніхто не жив, а всі інші приміщення винаймалися під контори. У дворі було так темно, що навіть Скрудж, який знав там кожен камінчик, мусив пробиратися навпомацки, а в чорному підворітті будинку клубився такий густий туман і лежав такий товстий шар інею, немов сам злий дух негоди сидів там, занурений у важкі думи.

Різдвяна пісня в прозі

Так чи йнакше, факт, що дерев’яний молоток, який висів біля вхідних дверей, був нічим не примітний, крім його непомірно великих розмірів. Так само незаперечний факт, що Скрудж бачив цей молоток щоранку й щовечора з того самого дня, як оселився в цьому будинку. Не підлягає сумніву й те, що Скрудж аж ніяк не відзначався особливо жвавою фантазією. Вона в нього працювала не краще, а певно, навіть і гірше, ніж у будь-якого лондонця, включаючи навіть – посміємо завважити – міських радників, олдерменів і членів ґільдії. Також мусимо сконстатувати, що Скрудж, раз нагадавши вдень про свого компаньйона, який помер сім років тому, більше жодного разу не подумав про покійного. А тепер поясніть-но мені, як могло трапитися, що Скрудж, устромивши ключа в замкову щілину, раптом побачив перед собою не молоток, який, до речі кажучи, за цей час жодним чином не змінився, а обличчя Марлі.

Так, обличчя Марлі. Воно не тонуло в непроникному мороку, як усі інші предмети в дворі, а навпаки – випромінювало примарне світло, неначе гнилий омар у темному льоху. Воно не виражало ні люті, ні гніву, а дивилося на Скруджа точнісінько так само, як дивився на нього покійний Марлі за життя, зсунувши свої безбарвні окуляри на бліде, як у мерця, чоло. Лише волосся якось дивно ворушилося, немов на нього віяло жаром із гарячої печі, а широко розплющені очі дивилися зовсім нерухомо, і це в поєднанні з трупним кольором обличчя вселяло жах. І все ж не так вираз цього обличчя був жахливий, як щось інше, що було наче поза ним.

Скрудж уп’явся очима в це видиво, але там знову був лише дверний молоток.

Ми б покривили душею, сказавши, що Скруджа це не вразило і по його жилах не пробіг холодок, якого він не відчував із дитинства. Але хвилю повагавшись, він знову рішуче взявся за ключ, повернув його в замку, ввійшов у будинок і запалив свічку.

Щоправда, він трохи загаявся, перш ніж зачинити за собою двері, і навіть з острахом виглянув у них, наче боявся побачити на одвірку самокрутку Марлі.

Але на одвірку не було нічого, крім гвинтів і гайок, на яких тримався молоток, і пробурмотівши: “Згинь! Згинь!”, Скрудж із тріском зачинив двері.

Стук дверей прокотився по будинку, наче гуркіт грому, і кожна кімната верхнього поверху, і кожна бочка внизу, в льоху виноторговця, відгукнулися на нього різноголосою луною. Але Скрудж був не з тих, кого це може налякати. Він замкнув двері на засув і неквапно піднімався сходами, поправляючи по дорозі свічку.

Вам знайомі ці просторі старі сходи? Так і здається, що по них можна проїхатися в кареті шестірнею і пронести що завгодно. І хіба цим вони не нагадують злегка наш новий парламент? Зрештою, цими сходами могла би пройти ціла похоронна процесія, і якби навіть комусь спало на думку поставити катафалк упоперек, голоблями до стіни, а дверцятами до поручнів, і тоді на сходах залишилося б іще чимало вільного місця. Чи не це спричинилося до того, що Скруджеві приверзлося, ніби поперед нього сходами сам собою рухається в півмороку похоронний екіпаж?

Щоб як слід освітити такі сходи, не вистачило б і півдюжини гасових ліхтарів, тож вам неважко собі уявити, наскільки самотня свічка Скруджа могла розсіяти морок. Але Скруджа це не переймало, він рушив сходами далі нагору. За темряву грошей не платять, і тому Скрудж нічого не мав проти темряви. Але все-таки, перш ніж зачинити за собою важкі двері своєї квартири, Скрудж пройшовся по кімнатах, щоб упевнитися, що все гаразд. І не дивно – обличчя покійного Марлі досі стояло в нього перед очима.

Вітальня, спальня, комора. Скрізь усе так, як і мусило бути. Під столом – нікого, під диваном – нікого, у каміні ледь жевріє вогник, миска і ложка чекають на столі, каструлька з рідкою вівсянкою (її Скрудж споживав на ніч від застуди) – на поличці біля грубки. Під ліжком – нікого, у шафі – нікого, в халаті, що висів на стіні й виглядав якось підозріло, – теж нікого. У коморі все на місці: іржаві камінні ґрати, пара старих черевиків, два кошики для риби, триногий умивальник і коцюба.

Задовольнившись оглядом, Скрудж замкнув двері в квартиру – замкнув, завважте, на два оберти ключа, чого досі за ним не спостерігалося. Відгородивши себе таким чином від усіляких несподіванок, він зняв краватку, вдягнув халат, нічний ковпак та домашні туфлі і сів біля каміна поїсти вівсянки.

Вогонь у каміні ледь жеврів – мало пуття було від нього такої холодної ночі. Скруджеві довелося присунутися впритул до ґрат і низько нагнутися над вогнем, щоб відчути слабкий подих тепла від цієї жалюгідної жменьки вугілля.

Камін був старий-престарий, складений іще бозна коли якимось голландським купцем і облицьований дивовижними голландськими кахлями, що зображали сцени зі Святого Письма. Тут були Каїни й Авелі, дочки фараона й цариці Савські, Авраами та Валтасари, янголи, що сходять на землю на хмарах, схожих на перини, й апостоли, що виходять у море в схожих на соусниці човнах, – словом, сотні фігур, які могли б зайняти думки Скруджа. Але ні – обличчя Марлі, який помер сім років тому, виникло раптом перед ним, ожило знову, як колись жезл пророка, і затулило все інше. І на який би кахель Скрудж не глянув, на кожному одразу ж чітко виступала голова Марлі – так, немовби на гладкій поверхні кахлів не було зовсім ніяких зображень, зате вона була здатна відтворювати образи з уривків думок, які безладно миготіли в його мозку.

– Дурниці! – пробурчав Скрудж і закрокував по кімнаті.

Пройшовшись кілька разів із кутка в куток, він знову сів на стілець і відкинув голову на спинку. І погляд його випадково спинився на дзвіночку. Цей старий, давним-давно непотрібний дзвіночок невідь-чому повісили колись у кімнаті і з’єднали з одним із приміщень верхнього поверху. Безмежно здивувавшись і відчувши нез’ясований страх, Скрудж помітив раптом, що дзвіночок починає розгойдуватися. Спочатку він розгойдувався ледь помітно, і дзенькоту майже не було чутно, але незабаром задзвонив голосно, і йому почали вторити всі дзвіночки в будинку.

Дзенькіт тривав, певно, не більше хвилини, але Скруджеві ця хвилина видалася вічністю. Потім дзвіночки змовкли так само раптово, як і задзвонили, – всі разом. І одразу ж звідкись ізнизу почувся брязкіт заліза – немовби в льоху хтось тягнув почерез бочки важкий ланцюг. Мимоволі Скруджеві пригадалися розповіді про те, що коли в будинках з’являються привиди, вони зазвичай тягають за собою ланцюга.

І тут двері льоху розчинилася з таким гуркотом, наче вистрілили з гармати, і дзенькіт ланцюгів почувся ще виразніше. Ось він уже на сходах і наближається до квартири Скруджа.

– Однаково дурниці! – мовив Скрудж. – Не вірю я в привидів.

Проте він змінився на лиці, коли побачив привида перед собою.

Той легко проникнув у кімнату крізь замкнені двері й став перед Скруджем. І в ту ж мить полум’я, що вже зовсім загасло в каміні, раптом яскраво спалахнуло, немов хотіло вигукнути: “Я впізнаю його! Це – Дух Марлі!” – і знову померкло.

Те саме обличчя, абсолютно те саме. Так, це був Марлі зі своєю самокруткою, у своїй незмінній жилетці, у панталонах в обтяжку і чоботах; носаки на чоботах стирчали, волосся на голові стирчало, самокрутка стирчала, поли сюртука відстовбурчувалися. Довгий ланцюг оперізував його і хвостом волікся по підлозі; Скрудж чудово його розгледів – він був із ключів, навісних замків, скарбничок, документів, ґросбухів і важких гаманців із залізними застібками. Тіло привида було прозоре, так що Скрудж, розглядаючи його спереду, чітко бачив крізь жилетку два ґудзики ззаду на сюртуку.

Скруджеві не раз доводилося чути, що в Марлі немає серця, але до тієї хвилини він ніколи цьому не вірив.

Ні, він і тепер не міг у це повірити. Він свердлив очима привида і виразно бачив, що той стоїть перед ним, і чіпко відчував на собі мертвецький погляд. Він розгледів навіть, із якої тканини зшита хустина, що обкутувала голову й шию привида, і подумав, що такої хустини він ніколи не бачив у покійного Марлі. І все-таки він не хотів вірити своїм очам.

Різдвяна пісня в прозі

– Що це означає? – вимовив Скрудж уїдливо й холодно, як завжди. – Чого вам від мене треба?

– Багато чого. – Не могло бути ні найменшого сумніву в тому, що це голос Марлі.

– Хто ви такий?

– Запитай краще, ким я був?

– То ким же ви були? – запитав Скрудж, підвищивши голос. – Ви занадто специфічний, як для привида. – Він хотів сказати примхливий, але побоявся, що це звучатиме як каламбур.

– За життя я був твоїм компаньйоном, Джейкобом Марлі.

– Чи бажали б ви… Чи не могли б ви присісти? – запитав Скрудж, із підозрою вдивляючись у привида.

– Можу.

– То сядьте.

Запитуючи, Скрудж не був певен у тому, що така безтілесна істота спроможна сидіти в кріслі, й побоювався, чи не виникне потреба в доволі таки сумнівних роз’ясненнях. Але привид, як ніде нічого, сів у крісло по інший бік каміна. Здавалося, це була геть звична для нього річ.

– Ти не віриш у мене, – мовив привид.

– Ні, не вірю, – сказав Скрудж.

– Що ж, крім твоїх власних відчуттів, могло би переконати тебе в тому, що я існую?

– Не знаю.

– Чому ж ти не хочеш вірити своїм очам і вухам?

– Бо на них впливає кожна дрібниця, – сказав Скрудж. – Найменші негаразди з травленням, і їм уже не можна довіряти. Може, ви зовсім не ви, а неперетравлений шматок яловичини, або зайва крапля гірчиці, або скибочка сиру чи непросмажена картоплина. Може, ви з’явилися не з царства духів, а з духовки, звідки я знаю!

Скрудж за своєю природою був не вельми гострий на язик, а зараз йому й поготів було не до жартів, але він намагався жартувати, щоб хоч трохи розвіяти страх і спрямувати свої думки на інше, бо, правду кажучи, від голосу привида у нього кров стигла в жилах.

Сидіти мовчки, уп’явшись у ці нерухомі, осклянілі очі, – ні, чорт забирай; Скрудж відчував, що такого катування він не витерпить! І до того ж, було щось невимовно моторошне в загробній атмосфері, яка оточувала привида. Скрудж сам цього ніби й не відчував, але він виразно бачив, що привид приніс її з собою, бо хоча той і сидів геть нерухомо, та волосся, поли сюртука і носаки чобіт весь час ворушилися, немов на них дихало жаром з якоїсь пекельної вогненної печі.

– Бачите цю зубочистку? – запитав Скрудж, зо страху переходячи в наступ і намагаючись хоча б на мить відвернути від себе камінно-непорушний погляд.

– Бачу, – мовив привид.

– Але ж ви не дивитеся на неї, – сказав Скрудж.

– Не дивлюся, – відповів той, – але бачу.

– Гаразд, – мовив Скрудж. – Досить мені її проковтнути, щоб до кінця моїх днів мене переслідували злі духи, створені моєю ж уявою. Дурниці все це, кажу вам, дурниці!

По цих словах привид раптом так страшно закричав і так несамовито й моторошно загримів ланцюгами, що Скрудж учепився в стілець, ледь не знепритомнівши. Але й це було ще нічого в порівнянні з тим жахом, що обійняв його, коли привид раптом розмотав свою хустку (можна бути подумати, що йому стало жарко!), і в нього відвалилася щелепа.

Заламавши руки, Скрудж упав на коліна.

– Пощади! – заблагав він. – Жахливе видиво, навіщо ти мучиш мене!

– Чоловіче суєтного розуму, – мовив привид, – віриш ти тепер у мене чи ні?

– Вірю, – вигукнув Скрудж. – Як же тут не вірити! Але навіщо ви, духи, блукаєте по землі, і навіщо ти з’явився мені?

– Людська душа, – заперечив привид, – мусить спілкуватися з людьми і всюди слідувати за ними, бути спільником їхньої долі; а той, хто не виконав цього при житті, приречений поневірятися після смерті. Він мусить блукати по світу і – о, горе мені! – дивитися на людські радощі й прикрощі, які він уже не може розділити, а колись міг би – собі й іншим на радість.

І тут із грудей привида знову вирвався крик, і він знову загримів ланцюгами й заламав свої безтілесні руки.

– Ти в ланцюгах? – пролепетав Скрудж, тремтячи. – Але чому?

– Я ношу ланцюг, який сам скував собі при житті, – відповів привид. – Я кував його кільце за кільцем і ярд за ярдом. Я оперезався ним по добрій волі і за власним бажанням його ношу. Хіба вигляд цього ланцюга не знайомий тобі?

Скрудж тремтів усе дужче.

– Може, ти хотів би знати, яка вага й довжина ланцюга, що його тягаєш ти сам? – продовжував привид. – На такий же Святвечір сім років тому він був анітрохи не коротший від цього, та й важив не менше.

А ти ж чимало потрудився для нього відтоді. Тепер це надійний, важенний ланцюг!

Скрудж глянув собі під ноги, гадаючи, що їх уже обвив залізний ланцюг ярдів зо сто завдовжки, але нічого не побачив.

– Джейкобе! – заблагав він. – Старий Джейкобе Марлі, поговорімо про що-небудь інше! Утіш, мене, Джейкобе, заспокій!

– Я не може розраджувати, – відповів привид. – Розрада виходить з інших сфер, Ібензере Скрудже. Інші вісники приносять її, та й людям іншого сорту. І відкрити тобі все те, що мені б хотілось, я теж не можу. Дуже мало дозволено мені. Я не смію відпочивати, не смію баритися, ніде не смію зупинятися. За життя мій дух ніколи не вилітав за тісні межі нашої контори, – чи чуєш ти мене! – ніколи не блукав за стінами цієї нори, нашої міняльної крамниці, – і довгі роки виснажливих мандрів чекають мене тепер.

Коли Скрудж замислювався, він мав звичку засовувати руки в кишені штанів. Міркуючи над словами привида, він і зараз машинально засунув руки в кишені, не встаючи з колін і не піднімаючи очей. – Ти, певно, мандруєш неквапно, Джейкобе, – шанобливо і смиренно, хоча й діловито завважив Скрудж.

– Неквапно! – повторив привид.

– Сім років, як ти мрець, – міркував Скрудж. – І весь час у дорозі!

– Весь час, – мовив привид. – І ні хвилини відпочинку, ні хвилини спокою. Безперестанні каяття совісті.

– І швидко ти пересуваєшся? – поцікавився Скрудж.

– На крилах вітру.

– За сім років ти мусив здолати неабияку відстань.

Зачувши ці слова, привид знову жахливо закричав і несамовито загримів ланцюгами, тривожачи мертву безмовність ночі, так що постовий полісмен мав би всі підстави затримати його за порушення тиші й порядку.

– О! Ти раб своїх пороків і пристрастей! – кричав привид. – Не знати того, що сторіччя ненастанної праці безсмертних душ мусять канути у вічність, перш ніж здійсниться все добро, яке мусить восторжествувати на землі! Не знати того, що кожна християнська душа, чинячи нехай найменше добро, збагне, що її земне життя занадто швидкоплинне для безмежних можливостей добра! Не знати того, що навіть століттями каяття не можна відмолити загублену на землі можливість зробити добру справу. А я не знав! Не знав!

– Але ти ж завжди добре вів свої справи, Джейкобе, – пробурмотів Скрудж, який уже почав достосовувати його слова до себе.

– Справи! – закричав привид, знову заламуючи руки. – Турбота про ближнього – ось що мусило стати моєю справою. Суспільне благо – ось до чого я повинен був прагнути. Милосердя, жаль, щедрість – ось на що я мав спрямувати свою діяльність. А заняття комерцією – це лише крапля води в безбережному океані визначених нам справ.

І привид потряс ланцюгом, немов у ньому й крилася причина всіх його марних жалів, а потім грьопнув ним об підлогу.

– У ці дні, коли рік добігає кінця, я особливо страждаю, – мовив привид. – Чому, проходячи крізь натовп своїх ближніх, я опускав очі й жодного разу не підняв їх до тієї благословенної Зорі, яка спрямувала стопи волхвів до убогого дому. Адже її сяйво могло б вказати й мені шлях до хатини бідняка.

У Скруджа вже зуб на зуб не попадав – він був страшенно наляканий тим, що привид усе дужче й дужче схвильований.

– Слухай мене! – закричав привид. – Мій час минає.

– Я слухаю, – сказав Скрудж. – Але пожалій мене, Джейкобе. Не говори так цвітасто. Благаю!

– Як так трапилося, що я постав перед тобою таким, щоб ти міг мене побачити, я тобі не відкрию. Незримий, я був біля тебе щодня.

Відкриття було не з приємних. Скруджа знову затрусило як у лихоманці, й він витирав холодний піт, що виступав на чолі.

– Повір, це була нелегка частина мого випробування, – продовжував привид. – І я прийшов сюди цієї ночі, аби повідомити тобі, що для тебе ще не все втрачено. Ти ще можеш уникнути моєї долі, Ібензере, бо я попросив за тебе.

– Ти завжди був мені другом, – сказав Скрудж. – Дякую тобі.

– Тебе відвідають, – продовжував привид, – ще три Духи.

Тепер і в Скруджа відвисла щелепа.

– То про це ти попросив, Джейкобе, і в цьому моя надія? – сипло запитав він.

– У цьому.

– Тоді… може, краще не треба, – сказав Скрудж.

– Якщо ці Духи не з’являться тобі, ти підеш моїм шляхом, – сказав привид. – Отже, чекай на першого Духа завтра рівно о першій.

– А чи не можуть вони прийти всі одразу, Джейкобе? – нерішуче запитав Скрудж. – Щоб уже скоріше з цим покінчити?

– Чекай на другого наступної ночі також о першій. А третього – на третю добу опівночі, з останнім ударом годинника. А зі мною тобі вже не доведеться більше зустрітися. І для свого ж блага запам’ятай твердо все, що трапилося з тобою сьогодні.

Промовивши це, дух Марлі взяв зі столу свою хустку і знову обмотав нею голову. Скрудж здогадався про це, почувши, як брязнули зуби привида, коли підтягнута хусткою щелепа стала на місце. Він насмілився підвести очі й побачив, що його потойбічний прибулець стоїть перед ним, витягнувшись на весь зріст і перекинувши ланцюг через руку як шлейф. Відтак привид позадкував до вікна, і одночасно з цим віконна рама почала помалу підніматися. З кожним його кроком вона піднімалася все вище й вище, і коли він дійшов до вікна, воно вже було відчинене.

Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 1

Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 2

Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 3

Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 4

Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 5

Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 6

Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 7

Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 8

Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 9 

ПЕРЕВІРТЕ СВОЇ ЗНАННЯ: Онлайн-тест до твору Діккенса «Різдвяна пісня в прозі»

Читайте також