Розділ 9. У якому Олеський замок перетворюється на пасту
Мабуть, гарнішого ранку не бувало на світі.
Наче принц із казок Шехерезади, він зводив срібні, золоті й діамантові палаци, застеляв небо то блакитно-рожевими шовками, то осяйною сліпучою парчею.
Трави йому вклонялися: “О ваша світлосте!” Квіти казали: “О сонцеликий!” А птаство дзвонило хвалу тисячоголосим хором.
Наталочка, проте, почувалася препогано. Вона не виспалася, її нудило.
– Певно, вчора на Козацьких Могилах об’їлася пундиків, – дорікнула мама.
Дівчинка скрушно зітхнула. Вона знала, що причина інша: крюшон на нічному бенкеті.
А вона ж його тільки скуштувала! Намагалася не згадувати, у що перетворився чудовий вершково-полуничний торт, бо тоді її просто вивертало.
– Ну й порося ти, Наталочко! – знову докорила мама, роздивляючись плями від учорашнього “торта”. – Де ти вимазала шорти й кофтину? Тепер їх треба прати.
Наталочка промовчала. Бувають роздуми, які вголос краще не висловлювати. Коли мама називає тебе поросям, то це, якщо поміркувати, зовсім не образливо, а навіть дотепно. Бо ким виявляється мама поросяти?
Замок стояв тихий і безлюдний, із зачиненою брамою, на якій видніла табличка з застережливим надписом: “Іде ремонт. Стороннім вхід заборонений.” Від нічного бенкету не лишилось ані сліду. Замість примар обабіч алеї, що вела до брами, зеленіли акуратно підрізані грабчаки з покрученими стовбурцями, а величезний крислатий осокір біля входу весело мерехтів срібним листям.
Наталочка заходилася коло Машки: витерла пилюку з приладної дошки, витрусила килимки з-під ніг, до сліпучого блиску начистила лобове скло.
– Це тобі за нічну допомогу, – мовила вона, упоравшись. – Ти чудова машина, краща за найшикарніші джипи, дарма що трошки облуплена.
Та найгірше було те, що бідна Машка вночі проколола й другу шину.
– Доведеться шукати вулканізацію, – засмутився тато.
Поки він її шукав та ремонтував колеса, мама назбирала в лісі хмизу, розпалила вогнище і зготувала сніданок. То мав бути найкращий із сніданків. Золоті від цвіту липи гуділи бджолами, мов віолончелі; від пригаслого вогнища потягало димком; каша вдалася на славу, і в неї, крім попелу, майже нічого не нападало. Але Наталочка ледве ковтнула її раз-другий.
– На ось випий. Тобі полегшає, – налила їй мама запашного чаю. – Тут кмин, деревій, звіробій і навіть золототисячник. Я нарвала їх біля замку. Просто диво, скільки тут цілющого зілля.
Нарешті вони зібралися. Наталочка востаннє оглянулася на палац. Він купався в сонячному сяйві, виблискував позолотою, стрункий і нарядний, мов королевич. На даху сиділа замислена ворона. “З вами нічого не трапилося? Гай, гай!” – дивувалася вона.
Машка вискочила на трасу, і перед мандрівцями розгорнулася чудова картина: неозору долину ще сповивав ранковий туман, а з туману, мов з піни морської, здіймався сліпучо-білий замок.
Це й було Олесько – нарешті таки воно.
Руснаки приїхали рано: замок ще не відчинили. Біля входу юрмилося чимало туристів, і автобуси ще прибували. Вочевидь Олесько належало до улюблених маршрутів. Тато подзвонив до пана Євгена, і той розповів, що привид більше не шаленів, але був засмучений і дуже наполегливо малював у повітрі щось схоже на косий язичницький хрест.
– Він тільки й уміє, що розмахувати руками, – розчаровано зауважила мама.
Нарешті увійшли до замку. За кованою брамою містився кам’яний дворик з гарматами, бійницями, з сувенірною крамничкою й касою, в якій продавали вхідні квитки. Знову, як і в Дубні, Руснаки ретельно розпитали музейних працівників про шаблю: чи бува не заїжджав сюди один дрібний чоловічина та не пропонував купити його знахідку. І так само, як у Дубні, ті розводили руками: ніхто не заїжджав, ніхто не пропонував, аякже, музей придбав би, але на жаль, на жаль…
На додачу до всього стало ясно, що загадка не про Олесько. Воно, без сумніву, було твердим горішком. Але далі горішка розгадка не просувалася.
Марціану сватав бідний шляхтич-сусід, що на роль загадкового стрільця не вельми підходив, та й сватати він мав не одну, а принаймні кількох отих, що в жупанах… Ні, не витанцьовувалася розгадка.
Уперше в житті Наталочка опинилася в королівських покоях. Поки розпитували екскурсоводів, вона на ходу задивлялася на картини, люстри, дзеркала, на смішні натюрморти-обманки, якими колись розважався король із вельможним панством. Але її млоїло від згадки про Антипа, про свою угоду з ним – куди ж тепер їхати, де шукати шаблю? Правду казав Северин, вона по-дурному поквапилася з тією угодою…
– Яка розкіш! Який вид із вікон! Наталочко, ану-ж бо глянь! – захоплювалася мама. Краєвид був незрівнянний. Туман розвіявся, і скільки сягало око, видніли сонячні ласкаві ниви, де-не-де мріло село, сяючи маківкою церкви. Гарна земля, заради такої варто було згромаджувати каміння, будувати замки, варто стояти на смерть, як ті триста під Берестечком. Згадка про козаків, про шаблю боляче кольнула Наталочку.
– Ти сьогодні украй розсіяна. Може, голодна? Бо майже не снідала, – сказала мама і звеліла йти до ресторанчику, щоб нагодувати дитину.
Проте в ресторан вони не потрапили.
– Вибачте, чи не ви розпитували екскурсоводів про шаблю? – перепинив їх на виході охоронець.
– Так, ми, – возрадувався тато, сподіваючись почути щось втішне.
– Мушу вас затримати. Щойно в музеї пропав дорогий експонат, – сказав охоронець.
– Це вони, вони! – вигулькнула з-за його плеча музейна бабулька. – Дівчинка крутилася біля натюрморта, мені то не сподобалося. Тоді дивлюся – нема його! Зник! Серед білого дня!
– І ви підозрюєте нас? – спробував перервати її тато, червоніючи від обурення, проте бабулька так просто не переривалася.
– Цінна картина! Початок вісімнадцятого століття! Твір невідомого майстра! Недавно відреставрований! – гнівно вигукувала вона, і її схожі на кульбабовий пух кучерики біліли навколо голови, наче німб праведниці.
– Мушу вас затримати, – повторив охоронець. – Самі розумієте, картину потрібно вернути.
– Це надовго? – спитала мама приреченим голосом.
– Як вийде. Без потреби вас не триматимуть. Прошу, пройдіть за мною.
Наталочка на хвилинку сторопіла. Тільки цього бракувало – щоб їх заарештували! Ох, що за мандрівка, наче біг з перешкодами… Треба якось рятуватися. Вона нищечком сховалася за тата (на щастя, охоронець не помітив її маневрів), тоді ступнула крок назад і шуснула за одвірок. Тут зробила вигляд, ніби пильно роздивляється погруддя королеви Барбари. Вродлива була королева, але що чинити далі, як непомітно вибратись надвір? Погруддя оточила чергова група туристів, і екскурсовод став оповідати їм про загадкову й романтичну долю королеви. Наталочка замішалася між екскурсантів. Найкраще вийти разом з ними.
Хоча то вдасться не вельми скоро. Група переходила з зали до зали (“Кахляна піч, вісімнадцяте століття… Камін Яна Собеського, чорний мармур…), Наталочка оглядала незліченні портрети Собеських, Даниловичів, Жевуських – останні походили від козацького сотника Ревухи, оглядала королівське ліжко з балдахіном, величезну, на всю залу, картину “Битва під Віднем” – у тій битві віденців виручив козак Юрій Кульчицький, за що дістав у нагороду мішки кави з турецького обозу і відкрив першу віденську кав’ярню… Срібло, паркети, шпалери, коштовні сліди, що їх залишила в давній княжій твердині польська шляхта українського замісу… Колишня аптека, бібліотека…
Ця екскурсія ніколи не закінчиться, у туристів тисяча питань, особливо у двох довготелесих студентів. Хоча іншим разом Наталочка й сама слухала б олеські історії, розвісивши вуха.
Х-ху, нарешті туристи вивалили в двір. Наталочка бочком посунулась до виходу, та ба: в брамі стояв охоронець. Вона позадкувала в “свою” групу. Туристів повели в підземелля (брр, вона по горло сита підземеллями, та краще вже це, ніж арешт).
Обдивилися скарбницю, криницю, тріщини від землетрусу в грубелезних мурах. Наталочці здалося, що маска чортика, вмурована над цямринням, глузливо підморгнула їй, достоту як Антипко, і їй стало ще тривожніше.
Далі туристи оглянули замкову кухню і стали прощатися з екскурсоводом. Наталочка визирнула на браму: охоронець стояв там само, наче вкопаний. Вийти було неможливо. Вона тихенько вернулася і лишилася в кухні сама. Це ж треба: в замку стільки залів, а їй, невеличкій дівчинці, нема де сховатися.
Над плитою висів закоптілий казан, такий завбільшки, що в ньому вмістилося б зо три Наталочки – музейний експонат, буде страшний скандал, якщо в нього залізти. Серед кухні стояв стіл з дерев’яними лавами, за ним громіздкий чорний сервант з багатьма дверцятами – теж, напевно, експонат, але що вдієш… Вона смикнула за крайні дверцята, і раптом разом з дверцятами відхилилася одна зі стійок серванта, відкривши хід у сусідню – у потайну! – кімнату. Клас! Оце те, що їй потрібно! Вона прослизнула, мов ящірка, і старанно зачинила за собою шафу.
Потайна кімната виявилася дещо дивною. Наталочка навіть сказала б, що то звичайний кабінет, якщо не зважати на склепінчасту стелю й вузькі вікна в товстелезних стінах. В ньому були ще одні двері – замкнені, вона це перевірила; посередині теж сто в стіл – письмовий і начебто не старовинний, на ньому стосики паперів, ручки, календар, телефон… Телефон! Наталочка прожогом схопила слухавку, в ній озвався зумер – телефон явно був сучасний, звичайнісінький. Вона набрала номер – яке щастя, що вчора встигла його запам’ятати! Почулися довгі гудки, а тоді саме той голос, який єдиний міг зарадити.
– Северине! Северине! Це ти? Северине, нас заарештували! – закричала Наталочка. – Северине, чуєш, загадка не про Олеський замок!
– Я це підозрював, – озвався Северин.
– Заарештували тата й маму, а я сховалася, – лопотіла Наталочка, поспішаючи все розповісти.
– Тут пропала якась картина… Не уявляю, як звідси вибратися… – раптом вона з жахом почула, що в двері вставляють ключ. – Северине, сюди йдуть! Зараз мене теж заарештують! – і, перш ніж двері відчинилися, вона кинула слухавку.
Замість охоронців у дверях з’явився мирний на вигляд цивільний чоловік і здивовано звів брови:
Треба було викручуватися.
– А… а хто ви? – невпопад запитала Наталочка.
– Я директор музею, це мій кабінет, – він зиркнув на чорну шафу: – Допустимо, я здогадуюся, як ти сюди потрапила… Ти часом не та дівчинка, яку шукають по всьому замку?
Наталочку обсипало морозом: ось її й викрито!
– Ми не брали картину! Просто я на неї дивилася, але ми нічого не чіпали! – перелякано заторохтіла вона.
– Картина на місці, її ніхто не брав. Сталося прикре непорозуміння, – втомлено зітхнув директор. – Твої батьки хвилюються, де ти поділася.
Святий Боже, що вона чує? Невже вони на волі? І їй не загрожує ув’язнення?
Вона десять разів перепитала директора, чи картина таки знайшлася, і він десять разів повторив їй те саме. Тільки після цього Наталочка відважилася залишити його потайний кабінет. Вона вийшла в двері, ззовні абсолютно не замасковані, і побачила стурбованих батьків.
– Тату! Мамо! Вас випустили? – кинулася до них.
Тато зрадів, мама розсердилася, бо перехвилювалася, хоча, звичайно, теж зраділа. Виявилося, що їх ніхто й не арештовував, просто хотіли з’ясувати обставини.
– Будь ласка, вибачте! Не знаю, що на мене найшло, – метушилася коло них музейна бабулька. – Я точно бачила, що натюрморт пропав. Навіть павутинку зняла з того місця! Ніби гіпноз! Ніби наслано!
Наталочка кивнула: так і було. Чортик у підвалі підморгував їй неспроста.
– Ви часом не помітили кульгавого хлопця, елегантного, прилизаного, з двома горбочками на голові? – спитала вона музейну доглядачку.
– І бачила, і говорила з ним. Дуже вихований хлопець. Тоді глядь – пропав натюрморт! Ви не уявляєте, як сполошилася! Бо наш музей уже колись пограбували… – вона стала розказувати довгу історію багаторічної давності про те, як у замку пропало кілька картин і як їх розшукували по всіх світах.
Наталочка багатозначно перезирнулася з батьками. Усе ясно. Цю пастку їм підлаштував Антип. Здогадався або й підслухав, що Руснаки заїдуть в Олесько, і підлаштував. Знов рахунок на його користь. На виграш не лишалося надії.
Врешті-решт Руснаки попрощалися з бабусею, – як тепер виявилося, дуже приязною, палкою захисницею старовини.
Але куди їм податися далі? Зайшли в ресторан, і смачний обід дещо підняв їм настрій.
– Гм, язичницький хрест… Чи мова не про давню фортецю Тустань? До неї на тих скелях було капище, – розмірковував тато, наминаючи гарячий борщ з грибними вушками.
Але мама вважала інакше.
– Не панни, а в узорах жупани; стрілець їх сватав, та й голову склав, – повторювала вона Антипкову загадку. – Схоже на Кам’янець-Подільський. Тамтешня фортеця – дуже твердий горіх.
– Тустань теж була незборима!
– А панни? Може, то вежі?
– Або скелі-шпичаки, на яких стояла Тустань! На них збереглися язичницькі знаки – от тобі й узорчасті жупани!
– Вежі теж можуть мати різьблені прикраси!
– А косий хрест? – боронив Тустань тато.
– А стрілець? Часом не пан Володийовський? Він загинув у Кам’янці! – відстоювала своє мама.
– Володийовський був не стрільцем, а фехтувальником.
– Та й невже ж не вмів стріляти? Такий знаменитий воїн!
Тустані бракувало стрільця. Кам’янцеві – косого хреста. І вже минав полудень.
Наталочка зважувала довго і старанно. Антип торочив про Кам’янець. Хоча його словам навряд чи варто вірити. Антипова загадка більше підходила до Кам’янця. Привидова підказка – до Тустані. Разом загадка з підказкою не в’язалися, хоч плач. Тільки ж плакати Наталочка не збиралася. І сидіти, як морква в грядці, вона теж не буде. Тож рубонула (або пан, або пропав):
– Їдьмо в Кам’янець!
Розділ 10. У якому з Машкою стаються небезпечні дорожньо-транспортні пригоди
Ех, мандрівочка – рідна тіточка! Так казали козаки. Чи, може, чумаки? Наталочка не знала, хто саме, але гарно вони казали. Машка летіла, як ластівка, лиш колеса шелестіли по асфальту.
– Дівчата, не хвилюйтеся! У машини ноги круглі – до Кам’янця вона вмить добіжить! – весело примовляв тато, тиснучи на газ.
Наталочка теж підбадьорилася. Ще не пізно, ще тільки полудень, і вона ще виграє в Антипка свій заклад. Головне – не хнюпити носа! Тримати удар, як казав Северин.
За Зборовом почався дощ.
За Тернополем прояснилося. Теплий асфальт запарував, а прямісінько над дорогою стала веселка.
– Є прикмета: хто пройде під веселкою, буде щасливий, – згадала мама.
– То їдьмо швидше! – заквапилася Наталочка, бо саме сьогодні дрібка щастя їм не завадила б.
Тато натис на газ і обігнав вантажівку, водій якої, галантно уступивши дорогу, посигналив їм і помахав рукою.
– Тату! Ти бачив? Це той же водій! З трактором, ой ні, ой гляньте: тепер він везе чорнорябого бугая! Ми обганяли його, коли їхали з Києва, – залопотіла Наталочка, махаючи у відповідь руками, як вітряк.
– Отже, маємо знайомого попутника, – усміхнувся тато.
Машка намотувала кілометр за кілометром, а веселка все стояла попереду, мов розчинена райська брама.
У Микулинцях незрівнянно запахло свіжим хлібом. Довелося спинитися та купити гарячий калач. Наталочка відразу й захрумкотіла окрайцем.
За Теребовлею обігнали ту ж вантажівку. Все було майже так само, як тоді, коли Руснаки безжурно рушили в мандрівку. Так само Наталочка перелічувала річки:
– Сьогодні ми переїхали Золочівку, Стрипу, Серет і маленьку Гнізну, але на жодній не спинилися, бо дуже спішимо. А ще зовсім недалечко текла річка Золота Липа. Ото в ній би скупатися!
– Доню моя, для тебе воно зайве. За тобою без того золоті верби ростуть, де не повернешся, – зауважила мама.
Наталочка набурмосилася, але тільки на хвилечку: вони перемайнули край села Кобиловолоки, і дівчинка зайшлася сміхом:
– Ну й село, ха-ха! Тут кругом не назви, а шедеври! Кобиловолоки! Болязуби! Або Ракобовти! Або Паликорови! Ще краще Печихвости! Сміхота! Там що, живуть якісь хвостоїди?
– Та то, бачиш, козаки не раз хитрували. Заманювали вороже військо в таке місце, щоб воно не мало куди розбігтися, тоді бикам – головешку під хвіст, і оскаженіле стадо стоптувало ворогів до цурки, – пояснив тато. – Від того й Печихвости, і Паликорови.
– Он як…
Вона знов відчула легкий щем. І тут землю збито копитами козацьких коней. І тут, і скрізь, де вони їдуть. Ой у полі жито копитами збито, під білою березою козаченька вбито… Скоріше б дістатися до Кам’янця та врятувати шаблю.
Дорога ставала чимраз веселіша: виписувала такі зигзаги, що тільки держись.
– Що воно? Ген попереду? – спитала мама, коли Машка вихопилася на черговий закрут.
На узбіччі стояли два авта, біля них мордвороти в чорних масках і… Антипко. Впоперек дороги лежала чимала колода.
– Бож-же ж мій, дорожній рекет! – вигукнув тато.
– Ого! Як у кіно!
– Негайно гальмуй! Повертай! Розвертайся! – перестрашилася мама.
– Пізно! Нас однак доженуть.
І раптом позаду засигналила вантажівка. То гречний водій, кого вони щойно обігнали, показував татові, щоб уступив дорогу. Тато збочив, пригальмовуючи, і вантажівка пронеслася вперед. Це справді було кіно! Вона пішла зустрічною смугою, вірніше, самим краєм її, де попри колоду лишилося трішечки не перегородженого асфальту, проте не вписалася, могутні колеса зачепили колоду, і тоді… Бугай ревнув, щось торохнуло, щось сяйнуло, мов сліпучий фонтан. То колода, описавши півколо, другим кінцем вгатила автомобіль мордоворотів простісінько в лобове скло, сипнувши осколками!
– Оце клас!
Вантажівка стрімко віддаллася. Дорога лежала вільна. Тато щосили натис на газ. З другого авта вискочили чоловік у чорному костюмі й екстравагантна дама з пекельно-червоним волоссям – то були старий чорт і чортова, себто Антипкова, мати. Обоє несамовито лементували. Машка зі свистом промчала мимо них. Наталочка аж підскакувала на сидінні і корчила в заднє скло усі, які вміла, глузливі гримаси, а її мама робила вигляд, що нічого не помічає.
Вантажівку вони догнали за кількома поворотами.
– За мене не хвилюйтеся, тут неподалік повертаю в село, – гукнув їм гречний водій. – А ви пильнуйте, щоб бандюги не догнали вас на безлюдді.
Руснаки розпрощалися з ним, щонайщиріше махаючи руками.
– Чого бандюгам нас доганяти? Їхнє авто розбили не ми, – зауважила мама.
В небі все ще стояла веселка, далека, як і раніш, – там, попереду, лився дощ із лілової хмари. Наталочці хотілося спинитися де-небудь на високому пагорбі з гарним краєвидом, випити чаю з маминого термоса, бодай трошки перепочити після своїх сьогоднішніх хвилювань. Та цим разом було не до зупинок.
– Ні, погоні немає, – вкотре озирнулася вона й раптом скрикнула: – Тату, он вони! Он!
Бо позаду вигулькнув знайомий чорний джип.
Що то була за погоня! Машка мчала, аж захлинався мотор. Здавалося, вона вже не торкалася колесами асфальту, а просто летіла над мокрою дорогою, блискучою від недавнього дощу. Проте чорний джип невблаганно наближався … Поворот, ще поворот – Машка ледве вписалася, залетівши далеко на зустрічну смугу – і знов поворот – лет, зблиск, тріск… Наталочка обережно розплющила очі. Перед ними цвіла веселка. Всі були цілі: тато, мама і, здається, Машка теж. Вона ніжно похитувалася: хить-хить. Мов колиска. Лишенько – Руснаки сиділи… в кроні розлогого дерева.
Батьки розгублено оглядалися.
– Їхали, возилися, за дуба зачепилися, – тихенько зітхнула мама.
– Не за дуба, серденько, а за вербу… – якось розгублено уточнив тато. – Ох, на дверцях вм’ятина… І на капоті також…
– Ми живі, і це головне, – заспокоїла його мама.
Злізати було ніяк. Краще було навіть не соватися, бо Машка загрозливо перехилялася. А зверху, з дороги, з якої вони злетіли, на Руснаків зазирав Антипко зі своїми чортячими батьками і глузливо кривлявся – що ж, тепер він міг кривлятися, тепер рахунок знов на його користь. Наталочка відвернулася, намагаючись не дивитися на його мармизу.
– Гей, унизу! Ого-гов! – гукнув Антип, регочучи.
– Похитайтесь, погойдайтесь, поки яке-небудь гусенятко забере вас, к Телесиків! – і собі глузувала чортова мати.
Нарешті їхні мармизи зникли, нагорі захурчав мотор – вони поїхали геть.
А Руснакам тільки й лишилося, що чекати, поки прибудуть рятувальники.
Хоча хтозна, чи вони прибудуть, бо, здається, з траси потерпілих Руснаків не видно. Про шаблю краще було не думати.
Світило сонце, та повівав вітер, від чого вербове гілля прикро потріскувало. Хвилини тяглися, мов на волах. З кожною ставало все тривожніше.
– Стоїть гора високая, – раптом заспівала мама.
Авжеж, гора стояла: та, з якої вони щойно успішно злетіли на крутому віражі.
– Попід горою гай, гай.
І гай зеленів, достеменно як у пісні. Замість річки синіло невеличке озерце, либонь, налите недавнім дощем, а замість долини розкинувся порожній покинутий кар’єр, у якому не видніло ні душі. Машка погойдувалася, достоту як ті пісенні човни, про які співала мама, і було то не вельми приємно. Та, к не дивно, пісня розганяла тривогу, огортала тихою ласкою.
Тато з мамою вже на два голоси співали про зажурену вербу, з якої з холодами осиплеться листячко.
Гай-гай, головне щоб Руснаки не осипалися з гілля, поки їх не виручать. Наталочка задивилася на гайок, що зеленів над кар’єром. Якби тут був Северин, він би напевно щось придумав. Пластунів цього вчать: знаходити вихід з найскрутніших ситуацій. А вона ж не має пластунських вмілостей, вона геть не знає, що чинити. Та невже сидітиме, склавши руки? Раптом її осяло.
– Мамо, дай дзеркальце!
– Ай правда, причепурись, бо геть розпатлалась.
Проте Наталочка придумала інше. Сонячний зайчик побіг до гайочку. Може, там хтось є. Може, помітить?
Блись, блись-блись. Хай це буде схоже на азбуку Морзе, дарма що вона її не знає. Блись, блись-блись.
Поки тато з мамою переспівали всі, які знали, пісні. Поки й сонце сховалося за хмару.
І тоді…
Тоді на дорозі почулося надсадне важке гудіння. Над дорогою вистромилася стріла підйомного крана.
– Агов, літуни! Живі-здорові? Та вони тут виспівують, мов солов’ї!
Нарешті! Рятувальники!
Спочатку з верби зняли Наталочку. Потім маму. Потім тата. Вкінці заходилися знімати Машку.
– Ну й деньок! Ну й пригоди! – примовляв молоденький міліціонер, що ретельно складав акт про аварію. – Одне авто розтрощила колода. І звідки вона на нього звалилася на рівному місці? Ви от залетіли на вербу. Добре, що додумалися подавати світлові сигнали.
– Ми? Сигналили? – перезирнулися тато з мамою.
– Еге ж, тому пастушки й додивилися, що на вербі щось червоніє та ще й поблискує, і повідомили нас, – бадьоро пояснив міліціонер. – А одні, вибачайте на слові, придурки роздрочили бугая, і той ущент розбив їхній джип “Черокі”. Дама з джипа лютувала, аж пінилась. А що з бугая візьмеш? Самі й винні!
– Бугай чорнорябий? – уточнила Наталочка.
– А ти, мала, звідки знаєш? – здивувався міліціонер.
– Джип чорний, а в дами вогненне червоне волосся, чи не так?
– Ну, мала… – ще дужче здивувався міліціонер, та враз посуворішав: – Ви мені зуби не заговорюйте. Ви перевищили швидкість!
Наталочка мало не застрибала з утіхи: без сумніву, бугай розбив Антипкове авто! Видно, його батьки, загнавши Руснаків на вербу, таки відшукали гречного водія, ну й заробили!
Тим часом стріла підйомного крана обережненько поставила Машку на дорогу. Автомобіль, на диво, був справнісінький, якщо не зважати на вм’ятини, отож тато трохи розпогодився.
– Ну й щасливчики ви, – не йняв віри міліціонер. – Можна сказати, відбулися переляком.
– То все веселка, – радісно пояснила Наталочка. – Ми їхали під веселкою!
– Ви мені не вішайте локшину на вуха, – розсердився міліціонер, густо почервонівши. – Бугай, колода, а ці-от – під веселкою… Ну й деньок!
Потихеньку Руснаки рушили.
– Тату, мамо, ви зрозуміли? – заторохтіла Наталочка, бо вони нарешті залишилися утрьох. – Бугай розтолочив Антипковий джип! Антипко вже не шкодитиме! Може, ми ще врятуємо шаблю?
Тато зітхав, чухав потилицю, згадуючи про штраф, який йому доведеться заплатити. Мама мовчала, не відриваючи погляду від дороги. Після польоту на вербу вона помітно посуворішала.
Але, попри все, вони наближалися до Кам’янця.