Спірка й Стьопка почухались: у школу треба.
— Е, в школу! Один день пропустимо, от біда велика! Толі страшно було слухати такі розмови, але він не мав сили одійти.
Хлопці почухались і таки рішили йти завтра до річки. Умовились, що всі троє зійдуться на цьому самому місці рівно о восьмій годині.
Коли Федько прийшов на другий день на призначений пункт, він застав там Спірку, Стьопку і… Толю. Толя був увесь закутаний у шарфики, з-за яких визирав тільки кінчик носа та оченята. Оченята йому були якісь чудні, не то винуваті, не то злякані.
Федько Толі здивувався.
— А ти чого? Може теж з нами? Толя трошки почервонів і сказав:
— Я тільки підійду, подивлюсь, а потім піду в школу.
— Іди, дивись,— згодився Федько і почав витягати з снігу палицю. Він її сховав туди ще вчора ввечері.
Палиця чудесна була! На кінці гостра, ще й з гвіздком, як устромиш у кригу, не посковзнеться. Книжки Федько прив’язав собі на живіт і закрив кожушком. Смішно було дивитись, що він став такий пузатий.
— Наче твій тато…— сказав Спірка Толі.
То була правда, сам Толя це бачив, але йому все ж таки досадно стало. “Тато”… Зовсім не “тато”, а “папа”. А потім, що ж тут такого, що у його папи більший живіт, ніж у їхніх тат? Бо його папа багатий, от і все.
Толя їм нічого все ж таки не сказав, він був хлопчик делікатний, вихований. Федько, той, якби зачепили його тата, зразу б грубості почав говорити, а то й битись поліз би.
А Толя навіть щось сказав до Спірки. Але Спірка не чув, бо вони в той час підійшли до спуску з гори. Тут уже не до балачок,— стало видно річку. Повіні ще не було, але яка стала чудна річка! Вся сіра, покопирсана, ряба. На березі комашнею стоять і ходять люди. Сонце хитро виглядає з-за парового млина. Галки кудись летять довгими рядами і кричать. А як блищить кінчик хреста на Богоявленській церкві! Ух, гарно!..
— Ану, наввипередки! — раптом закричав Федько і як вихор зірвався з місця.
Стьопка й Спірка заверещали й побігли за ним.
Толі теж хотілось і заверещати, і побігти, і навіть фицнути так саме ногою, як зробив Стьопка. Але він того не міг зробити: кричати на вулиці не личить благородним дітям, бігти ж трудно, бо кожушок його такий довгий та тяжкий, а на ногах глибокі калоші. Та ще на спині ранець з книжками.
Толя тільки дивився, як миготіли ноги Спірки та Стьопки. Ось Стьопка загубив книжки. Зупинився, підхопив, знов фицнув і полетів за передніми.
Толя нагнав їх аж коло самої річки. Зблизька річка здавалась ще чуднішою. Видно було, як помалу, тяжко йшла крига. Лід тріщав, лускався, крижини лізли одна на одну, чисто було схоже на те, як женуть великий гурт волів. Вся сіра маса худоби сунеться помалу, але деколи один віл вилізе на другого, і тоді в тому місці починається гармидер, воли налізають один на одного, стоять, крутяться, аж поки ті, що почали гармидер, не проштовхнуться наперед.
По всьому березі стоїть народ. Хлопці живжиками просуваються поміж дорослими і безперестанку кричать дзвінкими, веселими голосами. Скільки тут школярів, які завтра скажуть учителю, що їм у цей день “голова боліла” і вони не могли прийти “в клас”!
А річка все суне і суне вперед. Крижини з мокрим рипом труться одна об одну. Вони такі поважні та старі, аж жовті. Звідки вони припливли сюди? І куди попливуть? От сісти б на одну з них і їхати на ній десь далеко-далеко. Кругом другі крижини, їх треба одпихати, щоб не лізли на цю, а то як налізуть, то потоплять. Добре, як встигнеш перестрибнути на другу, а як шубовснеш у воду? А вода, ух, чорна, глибока та холодна, аж пищить.
Але знаходяться смільчаки, що стрибають на крижини і їдуть на них якийсь час. Десятки хлопчачих очей з заздрістю слідкують за молодцями. А молодці візьмуть та ще й ногами потопають по льоду, от, мовляв, крига яка, не провалиться. Деякі з них перестрибують на другі лідяки і навмисне зупиняються на самому кінчику над чорно-синьою, густою водою.
— Ану, ти там! Хочеш раків половить? — кричить хто-небудь з дорослих на молодця.— Злізай на беріг!.. Шубовсне в воду, витягай його…
Молодець ніби не чує, але, потопавши на кризі, сходить на беріг.
Толя часто подивлявся на Федька: ну, що ж він не йде на кригу? Федько щось говорив Стьопці і Спірці і показував на річку головою.
Толя підійшов ближче і почав слухати.
— …А то що! Стрибають тут…-— говорив Федько.—-Подумаєш, яка штука! Ні, нехай хто на той бік по кризі перейде, от буде герой!
— Ну, на той бік! — покрутив головою Стьопка,— як затре кригою, що будеш робити?
— А ти на другу! — блиснув очима Федько.— А з тої ще на другу!.. .От зроби так! Зробиш? Га?
— А ти зробиш?
— Може й зроблю…
Толі страшенно хотілось подивитись, як Федько буде стрибати з крижини на крижину. Він пострибає і, розуміється, злякається й почне плакати: його знімуть з криги, а всі потім будуть з його сміятися. Хай не задається.
— Ні-за-що не зробиш! — сказав Толя Федькові, киваючи на річку.
Федько мовчки подивився на нього й нічого не сказав. А Толя бачив, як у Федька навіть губи побіліли, а очі стали такі чудні, гострі, коли він вдивлявся в кригу. Ага! Мабуть, боїться.
— Ану, спробуй! — знов сказав Толя.— Ти ж хвалився, що будеш їздити на крижинах. Ану!
А крижини сунули та сунули. Іноді вони розривалися і між ними робилась чорна, страшна латка води. В тій воді пливала солома й трісочки. І солома, і трісочки крутились і десь зникали,—так вертіло там воду.
— А давай об заклад, що перейду на той бік! — вмить звернувся Федько до Толі.
— Ба не перейдеш!
— Ну, давай! Об що йдеш! Як перейду, даси мені свій ножик, що з костяною ручкою. А як не перейду, я тобі дам свого чижика. Хочеш?
Толі зовсім не хотілось чижика,— навіщо йому чижик? — але він згодився.
— Ну, добре! Давай руку. Спірка, перебивай. Спірка перебив і Федько став тісніше підперізуватись, оддавши Стьопці свої книжки.
— Тільки ви мовчіть…— тенором сказав усім Федько.— А то, як побачать, що я хочу переходить на той бік, то не пустять. Нехай думають, що я хочу коло берега походити.
— Добре!..
Федько підперезався, взяв у руку палицю, спробував її й насунув щільніше шапку.
— Ну, гляди ж! — промовив він до Толі якимсь чудним голосом і пішов просто на кригу.
— Федько пішов! Федько пішов! — закричали хлопці, які вже давно зачіпали його, щоб ішов на кригу.
Федько стрибнув на лід і, наче пробуючи його, потопав ногами. Крижина добра була, товста, міцна.
Федько потрошки наблизився до другої, походив і палицею зміряв, чи товста. Потім озирнувся до берега і раптом стрибнув на другу крижину.
Спірка, Стьопка й Толя дивились за ним з замиранням серця.
— А куди ти там? — закричав до Федька якийсь робочий збоку.— Куди понесло тебе? Вертайсь назад!
Але Федько, мов не чуючи, підбіг на край своєї крижини і знов став тикати під нову крижину. Та була зовсім тонка. Спробував надушити її палицею,— угинається. А позаду кричать і махають руками, щоб вертався. Федько вибрав іншу — ця товща. Розбігся і стрибнув. Крижина тільки злегка хитнулась і заспокоїлась.
— Та що він, сказився, паршивець! — закричали вже інші на березі.— Куди його потягла нечиста сила? Ей ти, вертайся сюди заразі
— Ну, дивіться на цього одурілого хлопця!
— Та біжіть, стягніть його, сукиного сина!
Але бігти було вже пізно. Федька несло вниз, і він був уже на середині. Він часом оглядався, піднімав на палиці шапку, весело крутив нею і кричав щось. Розібрати не можна було, що він саме кричав, але чути, щось веселе і завзяте.
— Та чий він? — питалися кругом.
— Федько, Івана типографчика син. Халамидро звісне.
— Ну й пробийголова… Ач яке виробляє! Ах, ти ж Боже наш!
А Федько, справді, щось надзвичайне виробляв на річці. Він то повз на животі по тонких крижинах, то впирався палицею і перестрибував через водяні латки, то бігав з кінця в кінець криги, не маючи виходу. Здавалось, ось-ось налетить на нього ота кучугура криги, зітре, зімне й сліду не зостанеться од комашинки-хлопчика. Але комашинка, якимсь чудом, ловко видряпувалась на самий гребінь кучугури, скоренько з’їжджала з неї і бігла знову, з крижини на крижину.
На березі було тихо. Хлопчики завмерли з роззявленими ротами і широкими очима. Старші хвилювались і пильно слідкували за кожним рухом “шибеника”. Як той щось замнеться, так всі зараз затурбуються, деякі починають кричати всякі поради:
— Вправо, вправо бери, сукин син!
— Куди вправо? — махає на порадника другий рукою.— Там вода, хай жде, друга крижина підпливе… Не рушся, стій на місці!
На щастя, Федько не може чути ніяких порад і щасливо добирається до берега.
Хлопчаки починають од щастя пищати, боротись, кидати каміннями у кригу. Дорослі легше зітхають і, хитаючи головами, лають Федька-халамидника. Але в лайках нема ні злості, ні досади. Ловкий хлопчак, що й говорити. Як брався, собака, га?
Федько з того боку махає надітою на палицю шапкою. Той беріг пустий, бо туди не можна пройти з вулиць — чиїсь мури і тини.
— А як же він назад добереться? Невже знов по крижинах?
— А так і є, він знов на крижинах!
Справді, Федько стрибнув на крижину, потім на другу, і знов на березі всі притихли, слідкуючи за одчаяним хлопцем. Ніхто вже не кричав порад, ніхто не лаявся, тільки не зводили очей з маленької комашинки, яка дряпалась, бігла серед страшних сірих крижин, стрибала, метушилася. Така маленька комашинка, а як вона ловко, безстрашно обдурювала величезні шматки льоду, що з тріском лізли на неї, немов збирались розчавити нахабне живе створіння. Як це створіння топтало ту сіру купу криги і ще навіть часом вимахувало своєю малюсінькою паличкою.
— Ну, й шибеник! — зітхав хто-небудь, як Федько видряпувався з скрутного місця.
А “шибеник” все ближче й ближче присувався.
Ось уже недалеко. Видно вже, як швидко оченята його бігають на всі боки, вишукуючи місце, де перестрибнути. Найшов. Вперся палицею. Палиця сприснула. Ударив дужче в лід і знов уперся. Стоїть добре. Раз! — і вже на другій крижині. Жилаве, чортове хлопча. Стриба, як кішка.
І от хлопча уже на березі. Круг його крик, писк товаришів. От це молодець, так молодець. От як треба!
— Ну, щастя твоє, що ловкий! — качають головами дорослі. Але не лають і не сердяться,— що говорити такому зайдиголові!