РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Засніжена вітальня
Небо було майже чорне, зате сніг синювато виблискував під місячним сяйвом.
Море спало під товщею криги, глибоко у землі, поміж корінняччям. Лісовим мешканцям снилася весна. Проте весною ще й не пахло, бо зима щойно встигла ледь перевалити за Новий Рік.
Саме у тому місці, де Долина починала плавно підніматися й ставати схилом гори, стояв засипаний снігом будиночок. Схожий на чудернацьку кучугуру, він був дуже самотній на вигляд. Неподалік між крижаними берегами котила свої чорні-пречорні води річка – стрімка течія не давала їй замерзнути усю зиму. На місточку не виднілося жодних слідів, та й навколо будиночка дрімали неторкані снігові замети.
Усередині хатинки було тепло. У печі в льоху тлів торф. Місяць зазирнув до вікна й освітив убрані в білі чохли меблі та загорнену в тюль кришталеву люстру під стелею. У вітальні біля величезної кахляної печі спала довгим зимовим сном родина Мумі-тролів.
Вони завжди вкладалися до сну в листопаді, а прокидалися у квітні. Так робили їхні пращури споконвіку, а мумі-тролі дуже ревно притримуються традицій. Вони, як і їхні предки в давнину, перед сном понапихали свої животики ялиновою глицею. Біля ліжок стояло наготові те, що може знадобитися навесні: лопати, сонячні окуляри, смужки плівки, прилади для вимірювання сили вітру та інші необхідні речі.
Навколо панувала тиша, сповнена спокою та очікування.
Час від часу хтось важко зітхав уві сні й тісніше загортався у ковдру.
Смужка місячного світла помандрувала від крісла– гойдалки до обіднього столу, ковзнула по латунних кульках спинки ліжка і лягла просто на мордочку Мумі-троля.
А тоді сталося те, чого ніколи не траплялося, відколи перший в роду мумі-троль заліг у зимовий сон. Малюк прокинувся і вже не зміг заснути знову. Він розглядав місяць за вікном та крижані візерунки на шибці, наслухав буркотіння печі у льоху. Сон не йшов, і це дуже його здивувало.
Урешті Мумі-троль встав і почалапав до Маминого ліжка. Обережно посмикав її за вухо, але вона не прокинулася, навпаки – солодко згорнулася калачиком.
“Якщо вже навіть Мама не прокинулася, то марна справа будити інших”, – подумав Мумі-троль і почовгав далі чужим загадковим будинком. Годинники давно зупинилися, на всіх речах товстою верствою лежала пилюка. На обідньому столі у вітальні ще з осені стояла мисочка з ялиновою глицею. Угорі подзеленькувала у своєму тюлевому вбранні кришталева люстра.
Раптом Мумі-тролеві стало страшно, він немов прикипів до підлоги у теплій кімнаті, посеред місячної стежки і відчув себе неймовірно самотнім.
– Мамо! Прокинься! – загукав Мумі-троль, тягнучи з Мами ковдру. – Увесь світ запропастився!
Однак Мама не прокинулася. Її сни про літо стали, щоправда, трохи тривожними, але пробудитися вона не змогла. Мумі-троль скрутився клубочком на килимку біля її ліжка. Довга зимова ніч тривала далі.
Перед світанком сніг на даху заворушився. Він потроху зсувався униз, а потім рішуче перевалився через край і м’яко гупнув додолу. Тепер усі вікна затулило снігом, лише примарне сіре світло ледь пробивалося досередини. Вітальня набула якихось нереальних обрисів, наче опинилася глибоко під землею.
Мумі-троль довго прислухався, нашорошивши вуха, потім запалив нічника і побрів до комоду почитати Нюхмумрикового весняного листа. Лист лежав на своєму звичному місці під маленьким трамвайчиком з морської шумки і не відрізнявся від інших схожих листів, які Нюхмумрик залишав після себе, вирушаючи у жовтні на південь.
Угорі стояло слово “Привіт!”, написане характерними для Нюхмумрика великими круглими літерами. Сам лист був короткий.
“Хай тобі сняться солодкі сни! І не сумуй! Першого теплого весняного дня зустрінемося знову. Чекай мене, разом будуватимемо загату.
Нюхмумрик”.
Мумі-троль перечитав листа кілька разів і раптом відчув, що голодний.
Він подався на кухню, яка також, здавалося, знаходилась глибоко в надрах землі. Тут панували зразковий лад і моторошна пустка. Пусткою віяло і від комори. Мумі-тролеві пощастило знайти лише пляшку перебродженого брусничного морсу та півпачки запилених хрустких хлібців.
Він примостився піл столом і заходився їсти, водночас перечитуючи ще раз Нюхмумрикового листа. Потім перевернувся на спину, задивившись на конструкцію столу знизу. Було дуже тихо.
– Привіт! – прошепотів сам до себе Мумі-троль. – Хай тобі сняться солодкі сни. І не сумуй! Першого теплого весняного дня, – заговорив він трохи голосніше, а тоді враз заспівав на повен голос: – Зустрінемося знову! Зустрінемося знову, зустрінемося знову, настане весна, і буде тепло, і ми зустрінемося знову, знову, назавжди…
Та раптом урвав свій спів, помітивши під посудною шафкою двоє маленьких оченят, що зорили за ним.
Мумі-троль теж прикипів до них поглядом. Знову запала німотна тиша, як і перед тим. Очі враз зникли.
– Почекай! – злякано скрикнув Мумі-троль і порачкував до шафки, виманюючи гостя: – Виходь, будь ласка! Не бійся! Я добрий… Повернися, прошу…
Однак загадковий мешканець з-під шафки так і не повернувся. Мумі-троль виклав рядком на підлозі шматочки хрусткого хлібця і налив трішки брусничного морсу.
Коли він знову увійшов до вітальні, кришталеві підвіски люстри сумовито задзвеніли.
– Піду собі геть звідси, – похмуро кинув Мумі-троль люстрі. – Надокучило все, подамся на південь шукати Нюхмумрика.
Він спробував відчинити вхідні двері, але ті міцно примерзли. Кинувся до одного вікна, до іншого – жодне не піддавалося. Тоді Мумі-троль піднявся на горище, відчинив віконце і виліз на дах.
Хвиля холоду огорнула його з голови до п’ят. Йому забракло повітря, він послизнувся і безпорадно скотився униз.
Отак Мумі-троль опинився у новому для себе, небезпечному світі, ще й до того уперше в своєму житті вгруз у снігову кучугуру. Його оксамитову шкірку неприємно защипало, а в ніс ударив незнайомий запах. Запах був набагато гостріший, ніж усі інші відомі йому запахи, і наганяв трохи страху. Зате він одразу очуняв від сонливості й зацікавився.
Сіра імла згустилася над Долиною – не звично зеленою, а вкритою білим покривалом. Там, де раніше кипіло життя, зараз ніщо не ворушилося. Навкруги панувало безгоміння. Усе гострокутне набуло округлих обрисів.
– Це сніг, – прошепотів Мумі-троль. – Мамі доводилося колись чути розповіді про сніг.
Без відома Мумі-троля його оксамитове хутро почало відростати й перетворюватися на зимову шубку. Це, звичайно, забирає чимало часу, але процес вже пішов. І на тому спасибі.
Мумі-троль тим часом, важко переставляючи лапки, брів глибоким снігом, аж доки добрався до річки, тієї самої веселої річки з прозорою водою, що дзюркотіла почерез садок родини Мумі-тролів. Але зараз річка була не схожа на себе – чорна та байдужа. Вона також належала до того нового світу, в якому Мумі-троль почувався чужаком.
Про всяк випадок малюк поглянув на місток, на поштову скриньку – усе на своїх місцях. Підняв покришку скриньки, однак нічого, окрім сухого торішнього листя, в ній не знайшов.
Мумі-троль уже звик до запаху зими, він йому більше не дошкуляв.
Мумі-троль глянув на жасминовий кущ, що перетворився на жалюгідне плетиво голих гіллячок, і з жахом подумав: “Жасмин помер… Увесь світ помер, доки я спав. Він не придатний для життя мумі-тролів. Цей світ чужий, я не знаю, кому він належить. Може, Марі…”
Мумі-троль повагався якусь мить, але потім вирішив, що тинятися без сну поміж поснулих ще гірше, тож проклав перші сліди через місток і подибав у напрямку гір. Вервечка слідів, ледь помітна у снігу, впевнено вела поміж деревами саду на південь.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Зачарована купальня
Понад берегом моря, трохи далі на захід, метушливо стрибало туди й сюди по снігу маленьке білченя. То було дуже нерозважливе маленьке білченя, яке полюбляло думати про себе як про “білченя з гарненьким хвостиком.
Зрештою, думало воно не часто і ніколи глибоко не замислювалося. Зазвичай жило відчуттями та сприйманням на дотик. Ось і зараз воно відчуло, що його підстілка у кублі збилася і стала твердуватою, тож подалося на пошуки нової.
Щоб не забути, що шукає, білченя раз у раз бубоніло собі під ніс: “підстілка… підстілка…” Воно ж було таке забудькувате.
Білченя стрибало вдовж і впоперек, то забігало між дерева, то вистрибувало на кригу, запихало носика у сніг, принюхуючись, задирало угору мордочку, трясло голівкою і знову заходилося петляти засніженим берегом. Урешті добралося до печери і шмигнуло досередини. А опинившись так далеко, враз розгубило всю пам’ять, цілком забуло про пошуки нової підстілки, натомість вмостилося на своєму хвостикові та замислилося, чи не пасувало б йому ймення “білченяти з чудовими вусиками”.
На долівці, перед наметеною вітром сніговою кучугурою при самому виході з печери, хтось постелив солому. На соломі стояла картонна пачка з діркою для повітря у покришці.
– Чудасія, – мовило здивовано білченя. – Раніше тут цієї пачки не було. Щось тут не те… А може, печера не та? А може, я зовсім не те білченя, хоча вірити у таке не хочеться…
Воно розколупало кутик покришки і запхало досередини голову. Там, у теплі, лежало щось м’якеньке і приємне на дотик, що відразу нагадало йому про підстілку. Гострі зубки білченяти швидко вигризли дірку і витягнули з пачки жмут вовняної пряжі. Воно почало тягати жмут за жмутом – нагребло цілу купу. Працювало, мов шалене, у хід пішли усі чотири лапки.
Білченя дуже втішилося і повеселіло.
Раптом щось спробувало вкусити білченя за лапку. Воно блискавично вистрибнуло з пачки, на мить завагалося, але цікавість перемогла страх.
З дірки у покришці поволі висунулася голова якоїсь розлюченої істоти з розчухраним волоссям.
– Ти розум маєш? – зарепетувала Маленька Мю, бо то була саме вона.
– Не знаю, мабуть, ні, – відповіло білченя.
– Ти мене розбудив! – суворо вичитувала йому Мю. – І з’їв мій спальний мішок. У чому справа?
Але білченя так розхвилювалося, що знову забуло, навіщо вискубало вовну зі спального мішка Маленької Мю.
Мю, чмихнувши, вилізла з пачки, прикрила покришкою сплячу сестрицю, підійшла до виходу й помацала сніг.
– Ага, – мовила вона, – то ось який він на вигляд! Чого лише не вигадають!
Вона миттю зліпила сніжку і жбурнула, точно поціливши білченя.
Потім Маленька Мю вийшла надвір з наміром стати володаркою зими. Але не встигла вона переступити поріг печери, як посковзнулася на слизькій гірці й боляче вдарилася, падаючи.
– Он як! – розлютилася Мю. – То так зі мною!
Та враз, уявивши собі, яка вона, мабуть, смішна з задертими догори ногами, голосно зайшлася сміхом. Приглядаючись до гірки, якийсь час розмірковувала, а тоді лиш мовила:
“Ага!” – і, сівши на задок, підстрибуючи на горбиках, полетіла далеко униз, аж на кригу.
Шість разів скочувалася вона з гірки до моря, коли нарешті відчула, що у неї змерз животик. Маленька Мю повернулася до печери, розштовхала свою сплячу сестрицю, витягнула її з картонної пачки. Мю, ясна річ, ніколи у своєму житті не бачила санчат, але якесь відчуття підказувало їй, що шматок картону дуже для цього згодиться.
Білченя ж тим часом забігло у ліс і розгублено переводило погляд з одного дерева на інше. Воно не могло, хоч умри, згадати, у дуплі якого дерева мешкає і чого шукало, стрибаючи снігами.
Мумі-троль ще не встиг далеко відійти, як попід деревами почала гуснути темрява.
З кожним кроком його лапи чимраз глибше поринали у сніг, який уже зовсім не тішив так, як раніше.
Навколо панувала цілковита тиша, ніде ані шелесне. Час від часу з гілок гупали додолу чималі шапки снігу. Якусь мить гілля ще погойдувалося, а потім знову завмирало.
“Увесь світ вклався до зимового сну, – думав Мумі-троль. – Лише я тиняюся і ніяк не можу заснути. Отак брестиму без кінця і краю, минатимуть дні, тижні, аж врешті сам обернуся на снігову кучугуру, і ніхто не знатиме, куди я подівся”.
Ураз ліс перед ним розступився, відкриваючи нову долину. По інший бік долини виднілися Самотні Гори. Гірські кряжі один за одним тягнулися на південь. Ще ніколи вони не видавалися такими самотніми, як нині.
Аж тепер Мумі-троль відчув, що мерзне не на жарт. Нічна пітьма виповзала з проваль і поволі дряпалася угору гірськими скрижанілими схилами. Засніжені відроги скель на тлі чорних ущелин здавалися зубами страховиськ, а навкруги, скільки сягало око, – чорно– біла пустеля.
– Ген за тими кряжами мандрує Нюхмумрик, – мовив сам до себе Мумі-троль. – Сидить собі десь та ласує помаранчами. Я би таки зважився податися на його пошуки, якби був упевненим, що він знатиме про те, як я дряпаюся верховинами, аби дістатися до нього. Але ось так, у цілковитій самоті, боюся…
Мумі-троль повернувся і поволі пошкандибав назад, ступаючи у власні сліди.
“Заведу всі годинники, – думав він. – Диви й весна надійде скоріше… Зрештою, хтось, можливо, таки прокинеться від гуркоту, якщо розбити якусь громіздку річ…”
Та Мумі-троль добре знав, що ніхто не прокинеться.
Несподівано щось його насторожило. Вервечка маленьких слідів перетнула його власні. Він завмер, довго до них приглядаючись. Якась жива істота, без сумніву, менша за нього, пройшла лісом не далі як півгодини тому, прямуючи в долину. Лапки істоти ледь приминали сніг.
Мумі-троль розхвилювався, спалахнув від кінчика хвоста до кінчиків вух.
– Почекай! – закричав він. – Не тікай від мене!
Хлипаючи, Мумі-троль спотикався у глибокому снігу, його раптом огорнув безмежний жах перед темрявою та самотністю. Той жах таївся у ньому від самої миті пробудження у сонному будинку, але тільки тепер вихлюпнувся назовні. Мумі-троль більше не гукав, боячись не діждатися відповіді. Не відводячи очей від ледь помітної у снігу вервечки слідів і без угаву рюмсаючи, він брів заметами.
І враз помітив вогник.
Хоч був він крихітний, увесь ліс сповнився м’яким червонявим сяйвом.
Мумі-троль заспокоївся. Він забув про сліди, рушив просто на вогник. Лише підійшовши ближче, збагнув, що то звичайна свічка, встромлена в сніг. Навколо свічки здіймалося щось на кшталт намету, вибудованого зі снігових кульок, які червоно-жовто світилися, наче абажур нічника вдома у Мумі-троля.
По інший бік лампадки хтось примостився у зручній улоговинці, дивлячись на суворе зимове небо та насвистуючи, хоч і стиха, та все ж…
– Що це за пісенька? – запитав Мумі-троль.
– Про мене! – відказав хтось із улоговинки. – Пісенька про Вітрогонку, яка змайструвала снігову лампадку, але у приспіві йдеться про інше.
– Зрозуміло, – мовив Мумі-троль і сів просто у сніг.
– Нічого тобі не зрозуміло, – добродушно заперечила Вітрогонка, підводячись, так що стало видно її светрик у червоно-білу смужку. – Бо у приспіві йдеться про таке, чого ніхто не розуміє. Зараз я думаю про північне сяйво. Невідомо, є воно насправді чи тільки ввижається. Усе страшенно непевно, і це мене заспокоює.
Вона знову вляглася у свою ямку й задивилася на небо, що встигло вже зовсім почорніти.
Мумі-троль задер мордочку і побачив угорі північне сяйво, якого ще жодному мумі-тролеві до нього не щастило побачити. Воно мерехтіло білими, блакитними й зеленкуватими барвами, заслонивши усеньке небо, немов тремкими фіранками.
– Гадаю, воно є насправді, – сказав Мумі-троль.
Вітрогонка не відповіла. Підповзла до лампадки і вийняла свічку.
– Візьмемо її з собою додому, – вирішила вона. – Бо ще, чого доброго, присуне Мара і всядеться на неї.
Мумі-троль поважно кивнув. Якось давно, однієї серпневої ночі, йому довелося бачити Мару. Сіра, холодна, мов крига, вона сиділа у затінку бузку і мовчки дивилася на них. Але ж як дивилася! Потім подалася собі геть, а місце, де вона сиділа, вкрилося памороззю.
На якусь мить Мумі-троль замислився, чи не з’явилася бува зима від того, що десять тисяч мар посиділо на траві? Але на цю тему він вирішив поговорити пізніше, коли ліпше познайомиться з Вітрогонкою.
Доки вони сходили униз схилом, зійшов місяць і залив світлом Долину. Будиночок Мумі-тролів самотньо дрімав за містком. Але Вітрогонка прямувала не туди. Звернувши на захід, вона пішла навпростець голим садом.
– Тут росли яблука, – зауважив Мумі-троль, намагаючись підтримати розмову.
– А тепер росте сніг, – неуважно буркнула Вітрогонка, не спиняючись.
Вони зійшли до моря, що чорною попоною пітьми стелилося у безмежжя, обережно ступили на вузький причал, що з’єднував берег з купальнею.
– Тут я любив пірнати, – ледь чутно прошепотів Мумі-троль, дивлячись на жовту стерню осоки, що стирчала з-під криги. – Вода була дуже тепла, і я пропливав по дев’ять заходів під водою.
Вітрогонка відчинила двері купальні, увійшла досередини, поставила свічку на круглому столику, якого Тато Мумі-троля колись давно виловив у морі.
Нічого не змінилося у старій родинній купальні, збудованій на вісім кутів: пожовтілі вузли від сучків у дощаній обшивці стін, віконця з крихітними червоними та зеленими шибками, вузькі лавки та шафа для купальних халатів, надувний гемуль, якого ніколи не вміли надути до пуття.
Усе, як улітку, та все ж купальня загадковим чином не була схожа на себе колишню.
Вітрогонка зняла шапочку, котра негайно видряпалася по стіні й повисла на цвяшку.
– Я б теж хотів мати таку шапочку, – замріявся Мумі-троль.
– Не треба тобі шапочки, – відрізала Вітрогонка. – Помахаєш вухами і зігрієшся. А ось лапи у тебе дійсно мерзнуть.
Умить по підлозі причалапала пара вовняних шкарпеток і лягла до ніг Мумі-тролеві.
Одночасно спалахнув вогонь у триногій залізній пічці у найдальшому кутку, а хтось несміливо заграв під столом на флейті.
– Чому вони не показуються? – зачудувався Мумі-троль.
– Від своєї надмірної сором’язливості стали невидимими, – пояснила Вітрогонка. – Зі мною тут мешкають вісім крихіток-мишок.
– Це Татова купальня, – зауважив Мумі-троль.
Вітрогонка серйозно глянула на нього.
– Може, ти маєш рацію, а може, й помиляєшся, сказала вона. – Улітку – Татова, а взимку – моя.
На плиті пічки забулькотів баняк. Покришка сама піднялася, а ложка помішала юшку. Інша ложка підсипала солі і чемно повернулася на своє місце на підвіконні.
Надходила ніч, мороз почав притискати дужче, місячне сяйво переливалося у червоних та зелених шибках.
– Розкажи мені про сніг, – попросив Мумі-троль, вмощуючись на татовому вицвілому від сонця садовому стільчику. – Я не розумію, що це таке.
– Я теж не розумію, – відповіла Вітрогонка. – Здається, ніби він холодний, але у зробленій з нього сніговій хатці тепло. Гадаєш, він білий, однак інколи буває рожевий, а інколи – голубий. Може бути м’якіший за перину і твердий, наче камінь. Ніколи не знаєш з певністю…
Тарілка рибної юшки обережно перелетіла повітрям і опустилася на стіл перед Мумі-тролем.
– Де твої мишки навчилися літати? – поцікавився Мумі-троль.
– Ну-у, – неохоче протягнула Вітрогонка. – Не про все годиться випитувати… Можливо, їм хочеться мати свої таємниці. Не клопочи собі голову мишками. Та й снігом теж…
Мумі-троль взявся до юшки.
Він зиркнув на шафу у кутку і подумав: “Як тішить думка про те, що он там, у шафці, висить твій добрий старий купальний халат; що серед усього нового й тривожного є щось надійне та звичне”. Мумі-троль знав, що його халатик був синього кольору, без петельки– вішака, а в одній з кишень напевно лежали сонячні окуляри.
Урешті він озвався:
– Там висять наші купальні халати. Мамин – у глибині шафки…
Вітрогонка простягнула лапку і перехопила у повітрі канапку.
– Дякую, – сказала вона, а тоді обернулася до свого гостя. – Ніколи не смій відчиняти ту шафку! Пообіцяй, що ніколи її не відчиниш!
– Нічого я не обіцятиму, – затято буркнув Мумі-троль, не підводячи очей від тарілки.
Раптом він відчув, що найважливішою зараз для нього справою було таки відчинити шафку й переконатися, чи висить там його халатик. Полум’я у пічці розгорілося і гуготіло в трубі. У купальні було дуже тепло, флейта під столом вигравала свою сумовиту мелодію.
Невидимі лапки прибрали порожні тарілки. Свічка догоріла, ґнотик утопився в калюжці воску. Тепер лише червоне око пічки та рожево-зелений візерунок віконних шибок на підлозі освітлювали кімнатку.
– Я спатиму вдома, – рішуче сказав Мумі-троль.
– Гаразд, – погодилася Вітрогонка. – Місяць ще не зайшов, тож ти легко знайдеш дорогу назад.
Двері самі відчинилися, і Мумі-троль ступив за порогом у сніг.
– Усе ж, – мовив він, – усе ж у тій шафці висить мій купальний блакитний халат. Спасибі за юшку!
Двері зачинилися за Мумі-тролем, і його знову огорнули місячне сяйво і тиша.
Він швидко зиркнув на скуте кригою море, і йому здалося, що далеко на видноколі незграбно прочовгала величезна постать Мари.
Тієї Мари, яка здатна погасити усі свічки і знищити усі барви на світі. Вона ввижалася малюкові за кожною прибережною брилою, а у лісі її тінь привиджувалася за кожним деревом.
Урешті-решт Мумі-троль таки добрався до своєї сонної домівки. Він повільно видряпався на велетенську кучугуру з північного боку будиночка і поповз до залишеного прочиненим віконця на горищі.
Повітря у будинку було тепле й пахло мумі-тролями; кришталева люстра, упізнавши господаря, радо дзеленькнула. Мумі-троль притягнув свій матрац і поклав його біля маминого ліжка. Мама ледь чутно зітхнула уві сні, щось пробурмотіла, але він нічого не зрозумів. Потім Мама засміялася сама до себе, відкотившись під стіну.
“Я тут уже чужий, – гірко подумав Мумі-троль. – І не лише тут. Не знаю, що відбувається насправді, а що – у снах”.
Мумі-троль миттю заснув, тільки-но торкнувся подушки, а уві сні над ним розпростер свою привітну зелену тінь кущ бузку.
Маленька Мю лежала у своєму понівеченому спальному мішку і сердилася. Надвечір здійнявся вітер і задував просто у печеру. Мокра картонна пачка тріснула в трьох місцях, клапті вовни зі спального мішка безладно пурхали з кутка в куток.
– Гей, сестричко, прокидайся, – штурхнула крихітка Доню Мюмлі у спину. Однак Доня міцно спала і навіть не поворухнулася.
– Я починаю сердитися, – пригрозила Маленька Мю. – Один раз за стільки часу мені потрібна сестра, а вона не бажає прокидатися!
Мю, люто дриґаючи ногами, скинула з себе спальний мішок, підповзла до виходу з печери і заворожено задивилася у холодну пітьму.
– Ну, ви ще про мене почуєте! – буркнула вона похмуро і з’їхала з гірки униз.
Тут, на березі моря, було пустельніше, ніж на краю світу (якщо кому-небудь вдавалося добратися так далеко). З тихим шелестом широкими сірими віялами розвівався по кризі сніг. Узбережжя зникло у темряві ще до заходу місяця.
– Що ж, рушаймо! – скомандувала сама собі Маленька Мю, розгорнувши назустріч колючому північному вітрові свої спіднички.
Її понесло поміж сніговими наметами, вона ковзала, розчепіривши ноги та надійно утримуючи рівновагу, як і годиться справжній Мю.
Світло у купальні давно погасло, і, коли Маленька Мю минала хатинку на причалі, на тлі чорного неба виднівся лише силует гострого дашка. Однак їй зовсім не спало на думку: “Це ж наша стара купальня!” Натомість в носа ударив різкий небезпечний запах зими. Мю спинилася біля берега, щоб прислухатися. Ген далеко-далеко, у Самотніх Горах, завивали вовки.
– Ого, все стає набагато серйознішим, – пробубоніла вона й усміхнулася сама до себе у темряві.
Нюх підказував їй, що десь тут пролягає шлях до Долини Мумі-тролів та будиночка, де неодмінно знайдуться теплі ковдри, а може, навіть новий спальний мішок. І вона попростувала берегом, прямісінько поміж деревами.
Маленька Мю була така крихітна, що її лапки не залишали жодних слідів на снігу.
Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 1-2
Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 3
Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 4
Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 5
Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 6
Чашки для вчителів з різних предметів (Інтернет-магазин Tovarik.com.ua)
Украинский сайт для родителей и детей Mamabook.com.ua.
Копирование материалов разрешено только с открытой ссылкой на наш портал!