Він заворожено вдивлявся у зеленаву глибінь моря, яку, збиваючи довкруги себе шумовиння, розтинала “Пригода”.
– Ого-го! – вигукнув радісно Мумі-троль. – Ми пливемо на острів!
Далеко в морі лежав самотній острів гатіфнатів, об високі скелі якого розбивалися пінисті хвилі прибою.
Раз на рік гатіфнати збиралися на ньому напередодні своєї безконечної мандрівки довкола світу. Вони прибували сюди з усіх сторін світу, мовчазні, поважні, з незворушними блідими обличчями. Навіщо здалися їм ці щорічні зустрічі, важко сказати, бо ж вони не чули, не розмовляли і ні на чому не зосереджували свого погляду, окрім далекої, тільки їм самим відомої мети вічної подорожі.
Можливо, їм таки хочеться мати місце, де б вони почувалися як удома, могли трохи перепочити і побачитися зі знайомими. Щорічна зустріч гатіфнатів відбувається завжди у червні, тож цього року збіглося так, що родина Мумі-тролів та гатіфнати прибули на самотній острів майже водночас. Дикий і манливий, виростав він з моря, в облямівку білого шумовиння хвиль, увінчаний зеленою короною лісу.
– Земля попереду! – заволав Мумі-троль.
Усі перехилилися через борт, щоб ліпше бачити.
– Там є піщаний пляж! – зраділа Хропся.
– І затишна гавань! – додав Тато Мумі-троля.
Вправно стернуючи, Тато допровадив човна до берега поміж підступними підводними каменями. Ніс “Пригоди” м’яко тицьнувся у пісок, Мумі-троль зістрибнув на суходіл зі швартовим канатом. Невдовзі на березі закипіла робота. Мама Мумі-троля скотила докупи камені, облаштовуючи місце для вогнища, щоб розігріти оладки. Потім назбирала дров, розстелила скатертину на піску, притиснувши кожний кут камінцем, аби її не зірвало вітром. Тоді виклала рядком горнятка, маслянку з маслом прикопала у вогкому піску в затінку великої кам’яної брили, а на довершення всього прикрасила стіл букетом водяних лілій.
Може, чимось допомогти? – запитав Мумі-троль, коли все вже було готове.
– Ліпше огляньте острів, – відказала Мама (вона знала, чого дітям праглося найдужче). – Важливо з’ясувати, де ми опинилися і чи не таїться тут якась небезпека…
– Я теж собі так думав, – втішився Мумі-троль.
Не гаючи часу, він з хропусями та Чмихом подався до південного узбережжя острова, а Нюхмумрик, котрий полюбляв робити всілякі відкриття на самоті, попростував північним берегом.
Гемуль узяв свою ботанічну лопатку, зелену коробку для гербарію, збільшувальне скло і рушив углиб лісу, сподіваючись відшукати там рідкісні, ніким ще не бачені рослини.
Мумі-тато тим часом прилаштувався на прибережній скелі порибалити. Сонце поволі хилилося до пообіднього пругу, вдалині над морем купчилися грозові хмари.
Посеред острова зеленіла галявина в оточенні квітучого чагарника. Саме тут знаходилося потаємне місце гатіфнатів, де вони збиралися раз на рік на Купала.
Вже прибуло майже три сотні гатіфнатів, очікувалося прибуття ще близько чотирьохсот п’ятдесяти. Вони мовчки вешталися галявиною, поважно кланяючись один одному. Посеред галяви вони вкопали високий стовп, а на нього повісили великого барометра. Щоразу, проходячи повз барометр, гатіфнати віддавали йому глибокий уклін, що виглядало доволі кумедно.
Гемуль тим часом тинявся лісом, його увагу цілковито поглинули диво-квіти, що яскріли на кожному кроці. Вони анітрохи не нагадували квіти Долини Мумі-тролів, були яскравішими й мали дивовижні форми. Однак Гемуль не помічав їхньої краси, він водно лічив тичинки, пелюстки і бурмотів сам до себе:
– Номер двісті дев’ятнадцятий у моїй колекції!
Зрештою він забрів на галявину гатіфнатів і почалапав нею, видивляючись у траві, чи не трапиться якийсь незвичайний екземпляр. Підвів голову аж тоді, коли гримнув чолом об стовп гатіфнатів. Тепер лишень Гемуль вражено роззирнувся. Зроду-віку не доводилося йому бачити такої тьми гатіфнатів нараз. Вони роїлися повсюди, і всі як один витріщалися на нього своїми маленькими вицвілими очицями.
“Цікаво, злі вони чи добрі? – занепокоєно подумав Гемуль. – Хоч і крихітні, та їх тут сила-силенна!”
Він глипнув на великий блискучий барометр, зроблений з червоного дерева. Стрілка показувала “Дощ і вітер”.
– Чудасія, – мугикнув Гемуль, примружившись до сонця.
Він постукав по склу, і стрілка впала ще нижче.
Гатіфнати погрозливо зашурхотіли й ступили крок до нього.
– Усе гаразд! – злякався Гемуль. – Не потрібен мені ваш барометр!
Та гатіфнати не чули його слів. Вони підступали все ближче, шеренга за шеренгою, шелестячи і вимахуючи лапами. Серце Гемулеві впало у п’яти, він озирався навкруги, шукаючи порятунку, але ворог стояв щільним муром зусібіч і сунув на нього. З хащ на узлісся виходили все нові гатіфнати, такі ж мовчазні, з нетямними очима.
– Забирайтеся геть! – зарепетував Гемуль. – Тпрусь на вас! Тпрусь!
Та гатіфнати безгучно сунули далі. Гемуль враз підібрав свої спідниці і подерся на стовп. Стовп був слизький і бридкий на дотик, однак страх додав йому негемульської сили. Він виліз на вершок і сидів, тремтячи усім тілом, міцно вчепившись у барометр.
Гатіфнати зімкнулися колом біля підніжжя стовпа й чекали. Уся галявина була вкрита ними, немов білим килимом, і Гемулеві запаморочилося в голові лише від думки про те, що буде, якщо він гепнеться додолу.
– Допоможіть! – волав він ослаблим від ляку голосом. – Рятуйте!
Та ліс німував.
Тоді Гемуль заклав два пальці до рота і свиснув: три короткі посвисти, три довгі, три короткі. Три короткі, три довгі, три короткі… SOS.
Нюхмумрик, який мандрував північним узбережжям острова, почув тривожний сигнал Гемуля. Визначивши напрямок, звідки долинав поклик на порятунок, Нюхмумрик стрілою кинувся визволяти друга. Слабкий спершу свист чувся тепер виразніше. “Уже десь поряд”, – подумав Нюхмумрик і почав обережно скрадатися вперед. Між деревами з’явився просвіт. Він побачив перед собою галявину, юрмисько гатіфнатів і Гемуля, що немов приріс до стовпа. “Погані справи”, – пробурмотів стиха Нюхмумрик і гукнув:
– Агов! Я тут! Як тобі вдалося так розізлити миролюбних гатіфнатів?
– Я лише постукав по їхньому барометру, – жалібно проскімлив Гемуль. – Стрілка впала… Любий Нюхмумрику, спробуй відігнати цих гидких покручів!
– Зараз подумаю, як це зробити, – відповів Нюхмумрик.
(Жодного слова з цієї розмови гатіфнати не чули, бо ж не мають вух).
За якусь хвилю Гемуль знову заблагав:
– Швидше думай! Я вже ледве тримаюся!
– Слухай! – заговорив Нюхмумрик. – Пам’ятаєш нашестя польових мишей у нашому саду? Тато Мумі-троля позакопував у землю багато кілків і повісив на них вітрячки. Вітрячки закрутилися, від того завібрувала земля, миші налякалися і втекли!
– Твої історії завжди дуже цікаві, – понуро мовив Гемуль, – та не розумію, що у них спільного з моїм безвихідним становищем!
– Усе дуже просто! – пояснював Нюхмумрик. – Що тут незрозумілого? Гатіфнати не говорять, не чують і дуже погано бачать. Зате добре відчувають! Спробуй похитати стовпом! Вони напевно відчують дрижання землі і злякаються. Органи чуття у них в животі…
Гемуль спробував похитати стовпом і нажахано заволав:
– Я зараз впаду!
– Потроху шарпай! – підбадьорював його Нюхмумрик. – Але частіше! Частіше!
Гемуль слухняно розхитував стовпом, гатіфнати врешті відчули під ногами неприємне тремтіння.
Вони зашурхотіли голосніше й неспокійно заворушилися. І враз сторчголов кинулися на всі боки, достоту як миші тоді у саду. За мить галявина спорожніла. Нюхмумрик відчував, як гатіфнати, втікаючи у ліс, терлися до його ніг, обпікаючи, немов кропивою.
З великої полегші Гемуль розтулив лапи і впав у траву.
– Бідне моє серце! – стогнав він. – Тепер воно застрягло мені в горлі. Відколи я пристав до родини Мумі-тролів, мене на кожному кроці переслідують нещастя!
– Заспокойся! – потішав його Нюхмумрик. – Ти чудово дав собі раду!
– Бридкі покручі! – лаявся Гемуль. – Але їхнього барометра заберу собі, хай знають!
– Я б не радив тобі цього робити! – застеріг Нюхмумрик.
Та Гемуль не послухався поради, відчепив блискучий барометр і переможно сховав під пахву.
– Можемо повертатися, – сказав він. – Я, до речі, жахливо голодний.
Коли Нюхмумрик з Гемулем повернулися до гурту, всі саме ласували упійманою Мумі-татом щукою.
– Привіт! А ми обійшли увесь острів! – похвалився Мумі-троль. – На протилежному боці громадяться неприступні скелі, які спадають просто у море.
– А ще бачили купу гатіфнатів, – додав Чмих. – Щонайменше сотню!
– Не згадуйте про них! – заблагав Гемуль. – Навіть чути про них не хочу! Ліпше погляньте на мій бойовий трофей!
Гемуль гордо виклав барометр на середину столу.
– Який блискучий і гарний! – вигукнула Хропся. – Це годинник?
– Ні, барометр, – пояснив Тато. – За ним визначають, якою буде погода – ясною чи дощовою. Інколи прогнози навіть справджуються.
Він постукав по склу приладу і спохмурнів.
– О, передбачає бурю!
– Велику бурю? – боязко забринів голосок Чмиха.
– Поглянь сам, – Мумі-тато простягнув малому барометр. – Стрілка стоїть на 00, а це найнижча позиція. Якщо він, звісно, не дурить…
Скидалося, однак, на те, що барометр не обманював. Імла згусла і стала жовто-сірого кольору, а море над видноколом зловісно почорніло.
– Негайно повертаймося додому! – закликав усіх Хропусь.
– Ще ні, – попрохала Хропся. – Ми ще не встигли як слід оглянути скелі на протилежному боці острова. І навіть не покупалися!
– Почекаймо трохи, подивимося, що буде далі, – запропонував Мумі-троль. – Прикро покидати щойно відкритий острів!
– Як налетить буря, ми застрягнемо надовго, – розсудливо намагався переконати друзів Хропусь.
– От і добре! – повеселів Чмих. – Залишимося тут назавжди.
– Цитьте, дітоньки, треба поміркувати, – втрутився Мумі-тато.
Він зійшов до води, понюшив повітря, повертів головою на всі боки і наморщив чоло. Вдалині загуркотіло.
– Гроза! – верескнув Чмих. – Ой, як страшно!
Над крайобрієм грізно здіймалося темно-синє хмаровище, женучи поперед себе світлі тендітні клаптики хмаринок. Час від часу море осявали спалахи блискавиць.
– Ми залишаємося! – вирішив Тато.
– На всю ніч? – перепитав про всяк випадок Чмих.
– Не інакше! Гайда будувати притулок, бо ось-ось налетить злива!
“Пригоду” затягнули далі на берег, з вітрил та ковдр квапно збудували на узліссі курінь. Мумі-мама попідтикала курінь з боків мохом, Хропусь обкопав його рівчаком для стоку води.
Усі метушилися, галасували й штовхалися, ховаючи свій скарб під полотнищем. Здійнявся легкий вітерець, дерева злякано зашелестіли. Грім гуркотів усе ближче.
– Я вийду на мис, погляну, що робиться надворі, – мовив Нюхмумрик.
Натягнувши капелюх ще глибше на вуха, він подався на розвідини. Щасливий від того, що знову на самоті з самим собою, Нюхмумрик став на крайчику мису, спершись спиною на велику брилу.
Море змінилося до невпізнання: стало чорно-зеленим, забурунилося білими баранцями, підводні скелі мерехтіли, наче фосфор. З півдня, велично гуркочучи, насувалася гроза. Вона нап’яла над морем свої чорні вітрила, заслонивши вже пів неба, зловісно спалахуючи блискавицями.
“Суне просто на острів!” – подумав Нюхмумрик. Він тремтів від радості й захвату, дивлячись у вічі буревієві, що котився понад морем. Зненацька Нюхмумрик помітив маленького чорного вершника на чорному коні. Той з’явився лише на мить на тлі побілілої мов крейда стіни хмар; плащ його розвівався крильми, вершник і кінь здіймалися увись… Ще мить, і вони щезли у сліпучому спалаху блискавки; сонце зникло, дощ сірою пеленою насувався на острів.
“То був Чарівник! – здогадався Нюхмумрик. – Не хто інший, як Чарівник на своїй чорній пантері! Це не просто легенда, вони існують насправді…”
Нюхмумрик чимдуж побіг назад. Щойно він влетів до куреня, по полотнищу вітрила, що лопотіло на вітрі, затарабанили важкі дощові краплі. Хоч до вечора було ще далеко, увесь світ поринув у пітьму. Чмих з головою загорнувся у ковдру – так страшенно боявся бурі. Решта тулилися одні до одних. У курені духмяно пахло Гемулевими квітами. Ось уже громовиця над самими їхніми головами… Раз по раз схованку осявали білі пасмуги. З риком котила гроза свої залізні колісниці небом, море люто жбурляло на берег самотнього острова велетенські вали хвиль.
– Щастя, що ми не вийшли у море, – сказала Мама Мумі-троля. – Яка жахлива погода!
Хропся вклала свою тремтячу лапку в Мумі-тролеву долоню, і він враз відчув себе її захисником, мужнім та хоробрим.
Чмих хлипав під ковдрою.
– Гроза саме над нами! – озвався Тато.
У ту ж мить велетенська блискавка з шипінням вдарила просто в острів, а вслід за нею луснув грім.
– Десь недалеко вдарила, – мовив Хропусь.
То вже було занадто. Гемуль обхопив голову лапами.
– Безлад! Усюди суцільний безлад! – бурмотів він.
Буревій потроху відходив на північ. Грім відкочувався все далі, спалахи блискавок зблідли.
Незабаром лише злива періщила навколо та бушувало море.
“Зараз не час розповідати про Чарівника, – міркував Нюхмумрик. – Вони й так налякані…”
– Вилазь, Чмиху! – покликав він. – Усе вже минулося!
Чмих, мружачись, виборсався з-під ковдри. Йому було трохи соромно за свій переляк та хлипання, тож він чухався за вухом, вдаючи, ніби позіхає.
– Котра година? – запитав.
– Скоро восьма, – відповів Хропусь.
– Гадаю, час вкладатися до сну, – звеліла Мама. – У нас був важкий день.
– Цікаво було б поглянути, куди вдарила блискавка… – несміливо озвався Мумі-троль.
– Завтра! – суворо урвала його Мама. – Завтра все з’ясуємо і поплаваємо у морі. А зараз надворі мокро, сіро й неприємно.
Вона повкривала дітей ковдрами і сама заснула коло них, поклавши свою торбинку під подушку.
Негода розходилася знову. Дивні звуки домішувалися до ревиська хвиль: голоси, тупіт ніг, сміх та теленькання великих дзвонів десь на морі. Нюхмумрик тихо лежав, прислухаючись до нічних перегуків, мріяв і згадував про свої довколосвітні подорожі. “Невдовзі знову подамся в мандри, – думав він. – Але ще не зараз”.
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 1
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 2
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 3
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 4
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 5
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 6
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 7
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 8
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 9
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 10
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 11
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 12
Чашки для вчителів з різних предметів (Інтернет-магазин Tovarik.com.ua)
Украинский сайт для родителей и детей Mamabook.com.ua.
Копирование материалов разрешено только с открытой ссылкой на наш портал!