Наш сайт Mamabook публікує повчальне оповідання В. Сухомлинського про вміння бути вдячним, людяним і проявляти ввічливість навіть у важкі хвилини.
***
Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежав у долині за кілька кілометрів до села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. Зайшли в крайню хату, попросили води.
З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили. Відійшли на кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:
— А ми ж не подякували жінці за воду.
Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.
— Що ж… — каже Роман, — це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?
— Варто, — наполягає Марійка. — Хіба тобі самому не соромно перед собою, Романе?
Роман усміхнувся. Видно, що йому не соромно.
— Ви як хочете, — каже Марійка, — а я повернуся й подякую…
— Чому? Скажи, чи ж обов’язково це зробити? — питає Роман.., — Адже ми так потомилися…
— Бо ми люди… Якби ми були телята, можна було б і не вертатися…
Вона рушила до хутірця. За нею пішли всі.
Роман постояв хвилинку й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.
— Важко бути людиною… — сказав він.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Казки Михайла Стельмаха: велика підбірка для дітей